Зозулята зими
Шрифт:
Вдова піднімає голову трішки вище. Загостреність її обличчя стає ще хижішою. Повторює монотонно, додаючи до голосу шуги:
– Не існує безневинних, Олеже, особливо серед людей. Я думала, хоча б цей урок ти добре затямив!
Ти? Я проґавив брудершафт?! Та відповідаю-питаю про інше. Бо перед очима хлоп’я, яке Руслана кинулася рятувати, влізаючи під колеса Ількового джипа. Тож не до дрібних шпичаків зараз – і хай гордощі поки заткнуться.
– А діти? – кажу тихо, так тихо, що, аби бажання, то вона могла вдати, що недочула. – Діти,
– Діти? Ото спитав! До чого тут вони? Ми ж, ніби, про людей говоримо?
Вона палко дивується. Авжеж! Мить дурнуватої відвертості – давно не дарував нікому такої коштовності. Мені врешті все це набридає. В суперечки вступати не хочеться. Діти для неї не люди? Цікаво! А як же ті, нею ж всиновлені, котрих після смерті чоловіка назбирала по дитбудинках? Ліки від самотності? М-да, можна позаздрити…
Перепрошую шановну Марину Іпатівну, питаю мимохідь у лікаря дозволу згодом, можливо під вечір, зателефонувати і поцікавитися станом шефа. Потім ввічливо, додаючи до модуляції голосу якнайбільше поваги, прохаю свою господиню, тобто дружину шефа (ха, та вона, певно, й не здогадується, що її так і зачухані покоївки не кличуть) «на два слова у важливій справі».
Іренея з виглядом театральної герцогині піднімається зі свого місця. Довгі ноги, що здається виросли навіть не з шиї, а з самих вух у такт похитуванню стегон пливуть переді мною. Та це не викликає у мене захвату, скоріше огиду.
Перед тим, як вийти за Іренеєю, озираюся. Марина Іпатіївна, здається, трохи розчарована. Тонкі вуста щільно замкнені, навіть очі здаються змалілими. Голова вже не так високо піднята, плечі зсутулені… Так виглядають розчаровані діти, у яких щойно забрали улюблену іграшку. Як не дивно, та я навіть трохи її розумію. І хоча сварка із такою дурепою, як Іренея, – то пусте марнування часу, та все ж хоч якась розвага для людини, яка звикла розписувати кожну хвилину до секунди і раптом через дурну хворобу отримала аж стільки вільних годин, що хоч пригорщами розсипай.
Пані Марина мовчки спостерігає, як я ввічливо пропускаю дружину шефа поперед себе, притримую двері. Чую на спині її погляд. Цього разу не озираюся. Мені зараз навіть шкода її. Хоча знаю, що вона ненавидить співчуття. Таким, як вона, це пече гірше, ніж сіль на відкритій рані. Кожен із нас зберігає свої скелети у власній шафі. Кожен. Тільки, здається, Марина Іпатіївна їх не просто тримає захованими, вона носить їх перед собою, мов прапор. Аж раптом…
– Олеже, чому на дзвінки не відповідаєте? Хотіла Вас привітати з Новим роком, – я й забув, що вона мені телефонувала цієї ночі. Так, я забув, але пані Марина добре пам’ятає.
– Даруйте? Та я просто дзвінка не чув, – кажу перше, що влітає в голову. Не виправдовуючись, із щирою байдужістю. Її це бісить.
– Чому не чув? – пропікає одним зі своїх фірмових поглядів. – Може, ще якісь неприємності мали, шановний?
Стенаю плечима. Вона і не чекає відповіді, просто криво посміхається і додає:
– Не варто так, Олеже, з давніми знайомими. Слід поважати старших жінок…
Я що, один із її приймаченят?! Погоджуючись киваю, бурмочу якесь стандартне вибачення і ледь втримуюся, аби не хряснути спересердя дверима – причиняю їх неспішно й акуратно.
Галаслива попсова мелодія заливає весь простір лікарняного передпокою. Іренея хапається за слухавку, мов за рятувальне коло. Вона ще не вирішила, як зараз зі мною говоритиме, от і має виправдану заминку.
Поки я чекаю Іренею, з’являється лікар. Залишив Вдову наодинці, також довго не втримався під рентгеном її очей. Розумію. Та щоб якось виправдати свою втечу, відразу чіпляється до мене:
– О, ви ще не пішли? Це добренько! Не станемо відкладати розмовочку на потім. Ну, що я можу сказати? – він робить мистецьку паузу.
І втуплюється своїми беньками в мене. Дивиться з притиском. Так, наче він маститий актор, якого змусили подавати репліки не надто тямущому початківцю. Він явно чекає від мене відповіді й за законами жанру я, певне, мушу виголосити таке: «Звісно, лікарю, скажіть правду! Як там Мстислав Маврикійович?» чи й сакраментальне: «Наскільки усе погано, лікарю, шанси є?!». Та я просто мовчу.
Через кілька секунд, зрозумівши, що відвідувач якийсь і зовсім нетямущий, лікар переходить до ділового тону:
– У Мстислава Маврикійовича є підозрочка на зараження крові. Це добренько, що організм пацієнта досить міцний, але оте самолікування та ще й спиртне…
Він чомусь дивиться на мене з докором. А що я? Мав відраяти шефа займатися самолікуванням чи підсунути статтю про шкідливість алкоголю?!
Раптово макітриться в голові, перед очима зачинають розгойдуватися якісь кольорові плями. Чорт! Ще не вистачало втратити свідомість вперше у житті?! А якби таке трапилося у степу, за кермом? То триває тільки мить та, на жаль, це помічають.
– З вами все добренько, шановний? – у голосі ескулапа з’являються нотки тривоги. Навряд чи мою блідість він схильний пояснювати переживанням за шефа.
– Все гаразд. Але, розумієте – ніч не спав, – кажу цілковиту правду, і навряд чи першого січня це викликає подив! От відсутність алкогольного запаху – це може насторожувати.
Я ж продовжую далі:
– Звідки оте зараження крові взятися могло?! Мстислав Маврикійович завжди ж так берігся…
Лікар, за завченим сценарієм, співчутливо хмикає, однак із певною полегкістю: я втрапив у звичайний, добре йому відомий сценарій. Певно, цей звук має означати: якщо чогось боїшся, те і трапиться…
– Усяке буває, шановний Олеже… е…
Махаю рукою: все одно забуде, а щоразу нагадувати своє по батькові – і зовсім по-дурному.
– Ось був у мене випадок, – не вгамовується ескулап. – Одна жіночка зовсім невинно подряпалася якоюсь рослиною й не помастила дрібну ранку йодом, і е-е-е… – він спотикається, зрозумівши, що асоціація вимальовується надто похмурою.
Я користуюся моментом. Кажу, що хотів би бачити шефа, поговорити з ним. Однак, всі слова намарно. Оборону пан доктор тримає справно: от стане пану Мстиславу хоч трохи краще, тоді й дозволять побачення…