100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки
Шрифт:
Це вже не «фікшин», це щонайчистішої води «література факту». Але упорядниця чеської антології сучасного! українського оповідання, поморщивши носика, вибирає із запропонованого мною не «Альбом для Густава», а те саме, раннє, «Шукаючи собор». Причина — «Альбом…», каже вона, «це надто пафосно: так не буває». Читач не повірить.
Так ми й самі вже не віримо, що таке пережили, ні?..
Ні, я не про «любов до Батьківщини», як у старому радянському анекдоті. «Любов до» — це вже явище «другого порядку»: як мовиться в математиці, похідна функції. Первинна не вона. Щоб полюбити «когось» чи «щось», треба взагалі спочатку «бути підключеним», носити в собі, як оазу тепла під ложечкою (там, де щемить, коли душі боляче, і звідти ж розливається в хвилини щастя блаженна ніжність по всьому тілу), любов ненапрямлену, розфокусовано-безадресну — ту, з якою прокидаєшся вранці з усміхом на устах і, ще не розплющивши очей, слухаєш, як настройку оркестру, перші звуки нового дня:
В «ліміті функції» можна дати себе розп’ясти з любові до цілого світу — і при тому любити тих, що тебе розпинатимуть. Кажуть, в історії людства таке вдавалось не одному. Трохи ближче до нас по часовій шкалі — ті долі «загиблих за любов», що реконструйовані в «Notre Dame d’Ukraine», але пряму мову тих людей (і залишену по них «фікшин») мені вже довелося «перекладати» для дня сьогоднішнього, розмахуючи руками, наче екскурсовод на руїнах («а тепер погляньмо о-он туди!»), впродовж шестисот сорока сторінок — із відчуттям власної безпорадності перед незмогою «донести»…
Тепер на презентаціях я кажу, чесно дивлячись у зал, що робила це з почуття обов’язку, бо, мовляв, без тих людей не було б мене. І це правда, я не лукавлю, — але правда не вся. Є ще й інша, та, про яку вголос говорити не заведено, якщо тільки це не між двома, очі в очі: я робила це насамперед тому, що люблю тих людей, дарма що їх уже нема на світі, так само «кровно», як люблю дорогих мені живих, — і писати про них було таким самим «отерпом по душі», з яким, обмираючи перед осуванням у безвість, дивишся в очі коханого. Джерело тут те саме:
«Я цілую вас в душі — в на-волю-відпущені душі, /Од яких закипають повітря, земля і вода…» («Тим, що пішли»).
А без цього нічого б не вийшло. Без цього взагалі ніколи нічого не виходить — як то, зрештою, було сказано задовго до нас:
«І хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим».
Ось так — просто, і ясно, і жодного тобі пафосу…
Чітко пам’ятаю момент, коли на практиці пересвідчилася в, сказати б, фізіологічній, діагностичній точності слів Павла з Тарсу — а заодно й Григора Тютюнника з його відомим перифразом (про те ж саме!) «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові», — чи, щоб уже зовсім «безпафосно» мовити, отримала потвердження своєму давньому здогаду про те, що «писати — це значить любити» («Світ без любові»). Діло було в письменницькій колонії серед лісів штату Нью-Йорк, де на переобладнаній старій фермі (оленів там колись розводили, чи що) десяток «райтерів» із різних країн переховувались од цивілізації, — вдень припавши до своїх «станків», сиріч лептопів, а вечорами сходячись трапезувати у спільній на всіх вітальні. Такі колонії — річ для роботи прегарна, а для великих прозових форм, либонь, і незамінна (саме там, «серед оленів», було написано перші розділи «Музею покинутих секретів»), — єдина їхня невигода, то «ефект підводного човна»: як усюди в замкнених малих групах, складених із людей, доти між собою незнайомих, в кожній такій колонії швидко встановлюються як узаємні симпатії (не одною багатолітньою дружбою їм завдячую!), так і, нікуди не дінешся, антипатії: ну дратує тебе цей тип/баришня, і ти його/її дратуєш, і нічого з цим не вдієш, окрім як, за мовчазною обопільною згодою, триматися в рамках чисто формальної чемності, щоб не псувати собі марно золотого часу в «Телемському абатстві»… От і на тій оленячій фермі серед десятка «телемців» трапилось двійко, по-товариському не надто приємних, і переважно між собою вони й спілкувалися.
Того дня мені «йшов текст», не йшов — летів, бувають такі щасливі стани, коли рядок «женеться» сам, а ти ледве за ним устигаєш, обливаючись потом, як у любовній гарячці, і знай лиш ахаєш за кожним новим поворотом думки, що наринає хвиля за хвилею, достоту тобі віндсерфінг: ти ба, як воно виходить!.. І от, скотившись із чергової «хвилі», я, все ще в розпашіло-непритомному стані, з повною головою луни від щойно відбринілого речення й гулким передчуттям наступного, помчала вточити собі з холодильника склянку соку, аби перевести дух, — і так, з розгону влетівши в «комунальну» кухню, вперлася зором акурат у ту несимпатичну парочку снобів, які, розташувавшись там, видно, ще від сніданку, про щось собі бесідували…
Як зараз бачу цю мізансцену — момент мого «пробудження», повернення до дійсності. Але почуттів своїх «замкнути» я ще
Мабуть, у мене був тоді винятково ідіотський вираз — застигла до вух блаженна усмішка й роззявлений од подиву рот: вперше на віку я відчувала щиру, як Бог-свят, любов до людей, котрі мені «в миру», в «нормальному» стані свідомості взагалі не подобались! (вони таки «працівниє» були, ті двоє). Значить, таке можливо? «Значить у принципі — можна?..»
«Технологія процесу» тут ясна, як на долоні: за суто фізичною інерцією я просто «донесла» й «вихлюпнула» на них те, чим, сама того не усвідомлюючи, перед хвилиною жила за письмовим столом — те, до чого була «підключена» і з чого писала. «Працівниє», що називається, підвернулись під гарячу руч (дослівно!): отримали від мене порцію енергії, призначену для наступного речення. Так я вперше цілком достеменно з’ясувала собі, ЩО то за енергія і як їй на ім’я. Воістину, немає загадки таланту — талант, то всього лише здатність нанизувати слова в рядки, дотримуючись єдності стилю. Не така вже й велика мація, коли вдуматися, — щось наче зібрати з кольорових пацьорків машинку «Lego». А щоб машинка їхала, в моторі має бути пальне. І звідки воно береться — оце й є вона, та сама «вічна загадка»…
І ще один висновок можна зробити з цього епізоду: любов — то зовсім не реакція, не «відповідь» на те, що нам подобається. Не «спершу будь таким, як я хочу», а тоді я тебе полюблю. Ні, спершу, будь ласкав, — люби сам. Все всередині нас — або воно є, або немає.
В романі «Музей покинутих секретів» героїня багато років не може простити своїй матері, що та вийшла заміж невдовзі після смерті батька — та ще й за того самого лікаря, котрий батька курував… Тільки на сороковому році життя, дивлячись на матір через «збільшувальне скло» вже власного шлюбу (подружня любов, так само, як і батьківська, має в собі цю непомітну грізну силу — вивертати з корінням усе наше минуле, всю загладжену-«заасфальтовану» в пам’яті родинну історію в кілька поколінь завглибшки, «перегруповуючи» її в новому порядку, в цілковито зміненому насвітленні, котре в кінцевому підсумку й виявляється єдино правдивим), Дарина Гощинська (так звати мою героїню) здає собі справу з того, що любов її батьків насправді нікуди «не ділася», не «минулася» зі смертю батька й новим заміжжям матері, — що її мати й далі жива тою самою любов’ю, колись розбудженою в ній першим чоловіком, і це тої любові стає їй у старості — і на вітчима, і на безпотрібно (як здавалось дочці) заведеного кота Барсика, і на неї, Дарину… Від переміни «доданків» загальна «сума» любові не тільки не зменшується, а, парадоксальним чином, прибуває. Так що геніальний Шекспір недарма видав свою Гертруду за Гамлетового дядька: «всі чоловіки однієї жінки — завжди в чомусь брати».
В цьому місці Дарина дістає свого роду «візію» — водномить охоплює внутрішнім зором усіх мужчин, які були в її власному житті (а в неї було багато всякого-різного!), і бачить, що жоден із тих, хто колись був обдарував її любов’ю, так само «не минувся», — вони «кружляють перед нею, як у гуцульському аркані, — всі вони брати, всіх їх треба обов’язково познайомити між собою, щоб вони всі потоваришували, коло миготить, розганяючись швидше й швидше, зливаючись в одну істоту, в суцільне променіння сяючого ніжністю погляду…». Стан розкинутих навстіж рук — обняти всіх одночасно. Стан самозабуття, ба навіть самознищення — коли «мене» як окремої істоти, стиснутої в кулачок «тут-і-теперішнього» існування, вже нема (Тичининське «Я був — не Я»!), є тільки злиття: краплі з океаном, пульсуючої клітини — з ненастанним кружлянням соків у незримому вселенському організмі… Зрештою, що ж і є любов, як не втрата себе?..
Даринин «чоловічий аркан» — це лик земної любові; вгледжений жіночими очима. Перед тим, як це написати, я це побачила уві сні. А снам я вірю, сни не брешуть. Раз приснилося — значить, так воно й є.
Розумію, що з точки зору традиційного культу жіночої вірності (ах, Сольвейг, сердешна Сольвейг, хто з мужчин про неї не мріяв, — ти собі мандруєш світами, здобуваєш і втрачаєш маєтки, стрічаєш людей і духів, говориш із ними мовами людськими й янгольськими, пізнаєш себе, як велів оракул, в усіх житейських ракурсах і позах, — а вона до сивої коси сидить при тому самому віконці, де ти її залишив, співає і жде, — Господи, як же мені її дівчинкою було жалко!) — взагалі, з точки зору всієї нашої тисячолітньої любовної культури, котра «єсть пішла» від трубадурів і Ярославни на валу, я пишу жахливу єресь. Реабілітую, так би мовити, поліандрію. Гамлетові теж хотілося, щоб його мати ніколи не скидала жалоби (а в ідеалі, підозрюю, ще й дала себе спалити на мужевому погребі, як ото жони індійських царів!). ЩО в тій ситуації думала й почувала сама Гертруда, ми, щоправда, так і не дізнаємося: жодного прямого монологу автор їй не подарував. Хоча «осад», як у відомому анекдоті, лишився: сука, що з неї взяти… А ще через триста літ іншу надмірно велелюбну жіночу «душечку» Чехов уже відверто, без соромоказки, — осміяв. Лиш порівняно недавно прорізався крізь товщу традиції власний жіночий голос — віолончельно-низький і проймаюче чистий, без крихти фальшу: