100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки
Шрифт:
Якщо мої діти і діти моїх знайомих коли-небудь захочуть прочитати «Звіяні вітром», я вирву з книжки останню сторінку або перепишу її наново. Щоб не множити і без того доволі розповсюджену єресь.
Нічого не бійтеся. Любов безсмертна. Вам буде добре, коли полюбите. Тільки любіть.
У світі її так мало, а так багато про неї розмов, що втрачаєш здатність відрізняти свої почуття від нав’язаних.
У телевізорі говорять про любов, у книжках і газетах говорять про любов, у церквах, на пленарних засіданнях Верховної Ради, на заняттях з йоги, у громадському транспорті і в громадських туалетах. Нас напихають
І мене це страшенно нервує. Бо любов нізвідки не приходить. Любов взагалі не вміє ходити. Любов сидить у кожній людині від самого народження. Людина — це любов.
Все решта не має ніякого значення.
Марія МАТІОС
І ВСЕ-ТАКИ — НЕ НАВПАКИ
Я знаю, коли настане кінець світу з точністю до секунди. І ви знаєте також. І всі на світі знають, хоча, можливо, ніколи над цим і не замислюються. Бо просто знають. Кожен мовчки носить у собі ці знання, як носять рідну кров. Серце. Чи волосся.
Ви смієтеся.
Не вірите!
Не мені.
Ви не вірите самі собі, що носите в своєму мозку такі ж чудернацькі, хоча й не запатентовані знання, як і я.
Мені ви почасти вірите. Хоча подумки майже завжди сперечаєтеся зі мною, «розкодовуючи» путі несповідимі персонажів із моїх романів. Подеколи люто сперечаючись із людьми з моєї уяви (а значить, і зі мною, як їхнім «архітектором»), ви маєте рацію. З етичних, естетичних, ментальних, світоглядних міркувань. Почасти з міркувань власної — психічної чи психологічної — безпеки.
Бо я якась така… нав’язливо-апокаліптична… занадто архаїчна… немодно моралізаторська.
Коли ви подумки ведете зі мною полеміку, ви думаєте, що ви інші. Інакші.
В багато чому — так. Ви неповторні. Проте в своєму знанні точної дати кінця світу (про що я веду мову майже у кожній зі своїх книжок), запевняю вас: ми — ідентичні. Просто я наважуюся говорити за вас своїми словами тоді, коли ви волієте мовчати — але думати — про те, що я вкидаю у ваш і без того розжарений мозок своїми травматичними текстами. Чому травматичними? Бо мої літературні герої проникають у ваш світ зі своїми родовими чи набутими «крововиливами» й рубцями. Персонажі з моєї творчої уяви (але аж ніяк не віртуального, а вибраного людського досвіду) — завжди навіщось безжально обкладені мною капканами й пастками.
Капкани спершу травмують моїх героїв. Далі вони чатують на мене. А лиш опісля ловлять і вас — моїх читачів. І саме в цьому дехто вбачає моралізаторство — оце моє неперервне нагадування про невідворотність щоденних пасток на кожне, кожне! людське життя.
А якщо подумати неупереджено, то моє письменницьке моралізаторство не має нічого спільного ні з народництвом, ні з ідеологією, ні з традицією, ні з її запереченням, ні із самою дидактикою як такою. Часткова повчальність
Але це також не є точним визначенням — засадництво. Бо ці дві речі, які для мене є винятковими, осібними поміж усього решти — не є речами у звичному розумінні. І не є поняттями. Вони занадто реальні, щоб дати їм назву, означити межі, які би вмістили в собі весь огром їхньої ж таїни.
Сама таїна закодована в тому, чого ми не спроможні ані пізнати, ані розгадати.
Ніколи.
За жодних умов.
Хоча — це всього лише дві (дві!) маленькі таємниці, над незмінною суттю яких б’ється розумне людство від печерних часів і до сьогодні.
… «Апокаліпсис» Мела Гібсона я подивилася через рік після написання свого «Апокаліпсису».
Які вони різні — печерні часи художньої уяви Гібсона і печерні часи першої половини XX століття, про які йдеться в моїй новелі! Проте, як для персонажів Гібсона, яких називали як не Прудкою Черепахою, то Лапою Ягуара, так для моїх Тимофія, Естер чи Хани — часи однаково печерні (без огляду на календар). Попри те, що в одному часі найвищим досягненням людського розуму був лук із стрілою, а в іншому — зброя масового враження: ідеологія. Але що за печерним чоловіком на ім’я Майже, що за Тимофієм, який спізнав «принад» Першої світової війни, за кожним із них женеться, захекуючись, смерть. У парі з любов’ю. І швидкість їх наздоганяння — космічна.
Проте саме на пограниччі смертельної облави — Любові і Смерті — у багатоборстві заради Життя схрещуються всі троє: Людина, Смерть і Любов. З однаковою силою пристрасті що в печерну добу, що в добу модерну.
Ось вони — ті троє, яких жодного разу я не обминула і обминутися з ними не зможе мій читач. Вони йдуть назирці за мною, як переслідувачі, як екзаменатори: чи ти не забула про найголовніше? І, сама того не бажаючи, я стаю залежною від примхи і заручницею великодушності трьох — Людини, Любові і Смерті.
…Напевно, в своїх здогадках я помиляюся, але чомусь здається мені, що людина завжди волочить за собою дві тіні. Перша тінь називається смертю.
Та слід у слід за людиною в незмінному смертельному ореолі другою тінню неодмінно блудить любов.
І ніхто не знає, чий ореол густіший?
І хто ж усе таки на півкроку швидше?!
І чому ці тіні — завжди тільки наввипередки?
І чому обидві однаково хитрі: кожна відповідно до своєї фантазії майструє свої капкани із особливою — єзуїтською — філігранністю на одну-однісіньку, малу-малесеньку, як правило, незахищену імунітетом байдужості чи апатії до життя людину.
І чомусь те майстрування майже завжди синхронне.
Я це називаю засідкою з тіні. Та засідка — це також тільки тінь. Блідий двійник її Величності Смерті або її Високості Любові. (Розпізнавайте на здоров’я, якщо натрапили на засідку!).
Інших незнищуваних засідок-капканів, окрім Любові і Смерті, природа для людини просто не вигадала. Не було потреби вигадувати, бо все інше, все решта — доступне для підкупу. Лестощів. Окозамилювання. Нейтралізації. Можна обійти. Об’їхати. Розминутися. Уникнути.