11/22/63
Шрифт:
Зважаючи на те, як «Санлайнер» їздив останніми днями, це звучало правдоподібно.
— Чи означає твоя увага до правил пристойності, що тебе перестав тривожити ядерний Армагеддон?
— Я не знаю. Я знаю лише, що не хочу залишатися сама. Я навіть займуся з тобою коханням, якщо зможу таким чином залишити тебе в себе, але не думаю, щоб в цьому було щось приємне для нас обох. У мене страшенноболить голова.
— Ти не мусиш обов’язково займатися зі мною коханням, серденько. Це не бізнесова угода.
— Я не мала на увазі…
— Тихо. Я піду принесу аспірин.
— І подивися там, нагорі аптечки, добре? Буває, іноді я ховаю там пачку сигарет.
Пачка знайшлася, але, зробивши три затяжки першої сигарети, яку я їй підкурив, вона попливла, почала куняти. Я вийняв сигарету в неї з пальців і втоптав у підніжжя Ракової гори. Потім, обнявши Сейді, відхилився разом з нею на подушки. Так ми й заснули.
Коли я прокинувся з першими променями світанку, зіпер моїх слаксів було розстебнуто і всередині них поралася вправна рука. Я обернувся до Сейді. Вона дивилася на мене спокійно.
— Світ усе ще живий, Джордже. І ми теж. Давай. Будь ніжним. У мене все ще болить голова.
Я був ніжним і робив це довго. Миробили це довго. Наприкінці вона подалася стегнами вгору, уп’явшись пальцями мені в запліччя. То було її стискання: «Ох, милий, ах, Боже мій, ой солоденький».
— Будь-ким, — шепотіла вона, дихаючи мені у вухо, поки я трепетав, кінчаючи. — Нехай ти будеш будь-ким, робитимеш будь-що, тільки скажи, що залишишся. І що ти мене знову кохаєш.
— Сейді… я ніколи не переставав.
Перед тим як мені від’їхати в Даллас, ми з Сейді поснідали в кухні. Я сказав їй, що тепер це дійснобуде Даллас, і, хоч поки що я не маю телефону, я повідомлю їй номер, щойно він у мене з’явиться.
Вона кивнула і знову взялася до своєї яєчні.
— Я не забираю назад своїх слів. Більше я нічого в тебе не питатиму про твої справи.
— Це на краще. Не питай, не викажеш.
— Га?
— Не звертай уваги.
— Просто скажи мені знову, що ти по бік добра, а не навпаки.
— Так, — відповів я. — Я один з хороших хлопців.
— А коли-небудь ти зможеш мені розповісти?
— Сподіваюся, що так, — сказав я. — Сейді, ті фото, які він прислав…
— Я їх порвала сьогодні зранку. Не хочу я про них балакати.
— Та й не треба. Але я хочу почути від тебе, що це єдинийконтакт з ним, який в тебе трапився. Що він не з’являвся десь поблизу.
— Його тут не було. А поштовий штемпель на конверті Саванни.
Я звернув на це увагу. Проте я також відзначив, що штемпель датований майже два місяці тому.
— Він не великий майстер у безпосередній конфронтації. Подумки він доволі хоробрий, але, я гадаю, на фізичному рівні він боягуз.
Я оцінив вдалість її формулювання, надсилання тих фотографій було хрестоматійним прикладом пасивно-агресивної поведінки. Однак вона була впевнена, що Клейтон не дізнається, де вона зараз живе, де працює, але ж помилилася.
— Поведінку ментально нестабільних людей важко передбачити, серденько. Якщо побачиш його, зателефонуй до поліції, гаразд?
— Так, Джордже, — з дещицею того її старого роздратування. — Я хочу поставити тобі одне запитання, а потім ми більше не будемо про це говорити, поки ти не будеш до цього готовий. Якщо будеш бодай коли-небудь.
— Окей, — я намагався придумати якусь відповідь на запитання, яке, як я мав певність, зараз прозвучить: «Джордже, ти з майбутнього?»
— Мабуть, це прозвучить божевільно.
— Позаду в нас божевільна ніч. Вперед.
— Ти… — вона розсміялася, потім почала збирати тарілки. Вирушла з ними до мийки і вже звідтіля, стоячи до мене спиною, запитала: — Ти людина? Ну, така як ми тут, на планеті Земля?
Я підійшов до неї, обхопив руками, накривши долонями груди, і поцілував її в шию.
— Я людина, цілком і повністю.
Вона обернулася. Очі дивились серйозно.
— Можна мені ще питання?
Я зітхнув:
— Катай.
— Я маю приблизно хвилин сорок до того, як мушу одягатися на роботу. У тебе нема часом ще одного кондома? Мені здається, я відкрила лікувальний засіб проти головного болю.
Розділ 20
Отже, кінець кінцем, знадобилася лише загроза ядерної війни, щоби знову нас звести разом — хіба це не романтично?
Гаразд, можливо, й ні.
Дік Сімонс, чоловік того типу, котрий мусить брати з собою на сумний кінофільм ще й запасний носовичок, щиро зрадів. Еллен Докерті ні. Дивна річ, на яку я звернув увагу: жінки краще тримають таємниці, але чоловіки ставляться до них спокійніше. Десь за тиждень після того, як закінчилася Кубинська криза, Еллі покликала Сейді до себе в кабінет і закрила двері — негарний знак. Як це було типово для неї, спитала вона навпростець — чи взнала Сейді про мене щось більше, ніж уже знала до того.
— Ні, — відповіла Сейді.
— Але ви знову розпочали.
— Так.
— Ви хоча б знаєте, де він живе?
— Ні, але я маю номер телефону.
Еллі пустила під лоба очі, та хто б її ганив.
— Він вам бодай хоч щось розповів про своє минуле? Чи не був він раніше уже жонатим? Бо я впевнена, що був.
Сейді промовчала.
— Чи не згадував він про покинуте десь своє дитинча або й парочку? Бо чоловіки іноді роблять так, а той, хто зробив таке раз, не вагатиметься знову…