11/22/63
Шрифт:
Я обхопив її руками і спробував підважити в сидячу позицію. Шовкова комбінація сковзнула під моїми долонями. Вона знову відвалилася на ліжко і знову захропла, джеркотливо дихаючи. Одне заплющене око їй заліпило волоссям.
— Сейді, прокинься!
Даремно. Вхопивши під пахви, я підсмикнув її на узголів’я ліжка. Від поштовху воно здригнулося.
— Да’ ме’і спо’ій, — слабенько, слиняво, та все ж краще, ніж нічого.
— Прокидайся, Сейді! Ти мусиш прокинутися!
Я почав легенько ляскати її по щоках. Очі в неї залишилися заплющеними, але вона підняла руки, намагаючись — безсило — відмахнутись від мене.
— Прокинься! Прокинься, чорти тебе забирай!
Очі її розкрилися, дивлячись на мене й не впізнаючи, а тоді знов заплющились. Але дихати вона почала нормальніше. Тепер, коли вона сиділа, ті жахливі задушливі хрипи минулися.
Я кинувся до ванної кімнати, викинув з рожевого пластикового стаканчика її зубну щітку і ввімкнув холодний кран. Поки в стакан точилася вода, я прочитав напис на аптечному слоїку. Нембутал. Там залишалося десь близько дюжини капсул, отже, це не спроба самогубства. Принаймні не очевидна. Я висипав пігулки в унітаз і побіг назад до спальні. З сидячої позиції, в якій я її був покинув, вона тепер сповзла вниз, похиливши голову, упершись підборіддям собі в грудну кістку, дихання в неї знову наповнилося гарчанням.
Я поставив стакан з водою на нічний столик і на мить завмер, дивлячись на одну з фотографій, що стирчали з конверта. На ній, мабуть, була жінка — те, що залишилося від волосся, було довгим, — але напевне сказати було важко. На місці обличчя залишилося сире м’ясо, з дірою в нижній частині. Діра та немов кричала.
Я знову посадив Сейді, вхопив її за жмут волосся й відтягнув голову назад. Вона щось простогнала, щось схоже на «Не треба, боляче». А тоді я виплеснув їй в обличчя воду. Вона різко смикнулася, очі її розплющились.
— Джор’е? Що ти ’ут ро’иш, Джор’е? Чом-чом мені мокро?
— Прокинься. Прокинься, Сейді, — я знову почав ляскати її по щоках, але тепер делікатніше, майже пестячи. Цього явно не вистачало. Очі знову почали змикатися.
— Іди… геть!
— Нізащо, поки ти не погодишся, щоби я викликав «швидку допомогу». Тоді ти побачиш своє ім’я в газетах. Шкільній раді це страх як сподобається. Гопля.
Я сяк-так зумів зчепити свої руки в неї за спиною і стягнув її на долівку. Комбінація збрижилася, задершись угору, а потім знову розправилася, коли Сейді впала навколішки на килим. Повіки її розчахнулися, і вона скрикнула від болю, але я підвів її на ноги. Вона хиталася вперед-назад, дедалі дужче ляскаючи мене по обличчю.
— ’ди гесь! ’ди гесь! Джор’е!
— Ні, мем, — я обхопив її за талію і, напівведучи, напівтягнучи, примусив рухатися до дверей. Ми повернули в бік ванної, але тут у неї підігнулися коліна. Я її поніс, що, зважаючи на її зріст і розміри, було таки чималим подвигом. Дякувати Богу за адреналін. Я штовхнув униз кільце унітаза й посадовив її раніше, аніж в мене самого підкосилися ноги. Я засапався, почасти від зусиль, почасти від страху. Вона почала кренитися на правий борт, і я вперіщив її навідмаш — лясь.
— Сиди прямо! — закричав їй просто в обличчя. — Сиди прямо, Кристі, чорти тебе забери!
Через силу розплющилися її очі. Жахливо налиті кров’ю.
— Х’о ’ака Кристі?
— Солістка Роллінг-блядських-Стонз, — проказав я. — Як давно ти вже приймаєш нембутал? І скільки пігулок ти випила сьогодні?
— За ’еце’ом, — відповіла вона. — Не твоє ді’о, Джор’е.
— Скільки? Скільки ти випила?
— ’ди гесь.
Я на повну відкрутив кран холодної води, а тоді смикнув за перемикач душу. Вона побачила, що я збираюся робити, і знову почала відбиватися.
— Ні, Джор’е! Ні!
Я не реагував. Я ж це не вперше затягав напіводягнену жінку під холодний душ, а деякі навички — вони як їзда на велосипеді. Я пересадив Сейді через край ванни різким ривком, який наступного дня нагадуватиме про себе у мене в крижах, і чіпко там тримав, поки її шмагала холодна вода, поки її не почало колотити. Вона верещала, тягнучись по рушник. Тепер очі в неї вже широко відкрилися. Краплі води блищали в волоссі. Комбінація стала прозорою, і навіть за таких обставин неможливо було мені не відчути на мить хоті, коли всі ті її форми проявилися в повні красі.
Вона хотіла було вилізти. Я посунув її назад.
— Стій там, Сейді. Стій там, потерпи ще.
— С-с-с-ільки ще? Холод-д-д-но!
— Поки я не побачу, що твої щоки знову порожевіли.
— Н-н-авіщо ти це роб-б-б-иш? — цокотіли в неї зуби.
— Бо ти себе ледь не вбила! — закричав я.
Вона відсахнулася. Підсковзнулася, але встигла вхопитися за рейку-вішак рушника і встояла на ногах. Рефлекси повертаються. Це добре.
— Піг-г-г-улки не діяли, я мусила ще й вип-п-п-ити, от і все. Дай мені вилізти звідси, я дуже змерзла. Благаю, Дж-ж-ордже, будь ласка, дай я вилізу. З прилиплим до щік волоссям вона тепер скидалася на потопаючого пацюка, але щоки в неї уже почали рожевіти. Лише ледь-ледь, але початок було покладено.
Я вимкнув душ, вхопив її в обійми і тримав, поки вона непевно переступала через край ванни. Вода з її промоклої комбінації стікала на рожевий мат, я прошепотів їй у вухо:
— Я перелякався, що ти померла. Коли увійшов і побачив, як ти лежиш там, я подумав, що ти, бля, мертва. Ти не уявляєш, як мені стало страшно.
Я відпустив її. Вона дивилася на мене широко розплющеними, зачудованими очима. А потім промовила:
— Джон був правий. І Р-р-роджер також. Він мені телефонував сьогодні, до промови Кеннеді. З Вашингтона. То яке тепер все це має значення? Вже за тиждень усі мибудемо мертві. Або благатимемо про смерть.
Спершу я поняття не мав, про що вона каже. Я побачив перед собою Кристі, промоклу, зачухану, повну лайна, і буквально оскаженів. «Ти, малодушне курвисько», — подумав я. Вона, либонь, помітила щось в моїх очах, бо відсахнулася.
Це прояснило мені голову. Хіба мав я право називати її малодушною тільки тому, що сам знав, як виглядає краєвид за обрієм?
Я зняв з вішака на стіні махровий рушник і вручив їй.
— Зніми з себе все, а потім обсушися.
— Тоді вийди. Дай мені трохи приватності.