11/22/63
Шрифт:
Візок з попільничкою на поручні осиротіло стояв під тим деревом, де його старий пасажир проводив влітку більшість своїх днів.
Я зупинився і стояв поряд з машиною, допоки катафалк не поїхав. А тоді (хоча й розумів, що зараз це, скажімо так, доволі безтактно) перейшов вулицю і наблизився по доріжці до ґанку. Біля підніжжя сходів я торкнувся краєчка свого капелюха.
— Леді, я співчуваю вам у вашій втраті.
Старша з них — дружина, котра, як я здогадався, тепер стала вдовою, — сказала:
— Ви з’являлися тут раніше.
«Авжеж, з’являвся, — хотів було я сказати. — Ця штука загадковіша за професійний футбол».
— Він вас бачив, — не звинувачуючи, просто констатуючи факт.
— Я шукав собі квартиру в цьому кварталі. Ви залишатиметеся в цій?
— Ні, — відповіла молодша. — Він мав якусь страх– овку. Ледь не єдино-одно, що він мав. Окріім іще кількох медалей у коробці. — Вона схлипнула. Кажу вам, у мене трохи серце рвалося, бачити, якими вбитими горем були ті леді.
— Він говорив, що ви привид, — сказала мені вдовиця. — Він говорив, що бачить крізь вас наскрізь. Свіссно, він був божевільний, як сортирна миша. Останні три роки, після того як його розбив інсульт і йому приладнали той мішечок для сечі. Я з Айдою вертаємось назад до Оклахоми.
«А чого не в Мозелл? — подумав я. — Туди від’їжджають, покидаючи житло».
— Чого вам тре’а? — спитала молодша. — Нам тре’а знайти й відвезти йому костюм туди, у похоронну контору.
— Я хотів би дізнатися номер вашого хазяїна, — сказав я.
Очі вдовиці сяйнули.
— С’іільки це коштуватиме вам, містере?
— Я дам вам його безплатно! — гукнула молода жінка з балкона на другому поверсі.
Осиротіла дочка підняла голову і наказала їй заткнути її йобаний рот. Це було в Далласі. Не гірше, як в Деррі.
Сусідська привітність.
Розділ 19
Джордж де Мореншильд здійснив свою величну появу пополудні п’ятнадцятого вересня, в похмуру дощову неділю. Прибув він за кермом «Кадилака» кольору кави, який ніби ось щойно виїхав з пісні Чака Беррі [527] . Разом з ним приїхав чоловік, котрого я вже знав, Джордж Бухе, та інший, невідомий мені — худий, як тріска, парубок з пушком білявого волосся на голові й прямою, як шомпол, спиною того, хто довгенько був прослужив у війську і досі тому радий. Де Мореншильд підійшов до заду машини й відкрив багажник. Я кинувся по дистанційний мікрофон.
527
У пісні Чака Беррі «Nadine» (1963) герой, їдучи в автобусі, бачить «свою майбутню наречену», котра нібито сідає до чийогось «Кадилака» кольору кави, але далі з’ясовується, що вона просто пройшла повз дорогу машину.
Повернувшись на місце зі своїм апаратом, я побачив під пахвою в Бухе складений дитячий манеж і військового з повними руками іграшок. Попереду цих двох де Мореншильд з порожніми руками сходив на ґанок, високо тримаючи голову, з випнутими вперед грудьми. Був він високим, міцної будови. Мав сивіюче волосся, косо зачесане назад від його широкого лоба в той спосіб, який оголошував — принаймні мені — «дивіться на мої творіння, ви, могутні, і тремтіть. Бо я є ДЖОРДЖ».
Я підключив магнітофон, одяг навушники і націлив миску з мікрофоном на протилежний бік вулиці.
Марини ніде не було видно. Лі сидів на дивані, читав якусь товсту книжку в паперовій обкладинці при світлі лампи на бюро. Почувши кроки на ґанку, він підняв нахмурено голову і пожбурив книжку на кавовий столик. «Знов ті чортові емігранти», — либонь, подумав він.
Але пішов відчинити на стук. Він простягнув руку до срібноволосого незнайомця на ґанку, але де Мореншильд його здивував — і мене також — він ухопив Лі в обійми і розцілував у обидві щоки. А потім відсунув від себе, тримаючи за плечі. Заговорив він глибоким, акцентованим голосом — мені подумалося, що акцент у нього не російський, а радше німецький.
— Дайте подивитися мені на юнака, котрий подорожував у таку далечінь і повернувся звідти зі своїми незламними ідеалами!
І він знов притягнув Лі до себе в обійми. Голова Освальда вигулькнула над плечем цього величного чоловіка, і я побачив дещо ще більш дивовижне: Лі Гарві Освальд посміхався.
З дитячої спальні вийшла Марина з Джун на руках. Побачивши Бухе, вона радісно скрикнула, подякувавши йому за манеж і за, як це вона назвала своєю непевною англійською, «дитячі гуляточки». Бухе відрекомендував худого чоловіка Лоренсом Орловим — полковник Лоренс Орлов, до ваших послуг, — а де Мореншильда «другом всієї російської громади».
Бухе й Орлов на підлозі посеред кімнати зайнялися встановленням манежу. Марина стояла поряд з ними, щебечучи щось російською. Орлов, як і Бухе, схоже, очей не міг відірвати від молодої матері-росіянки. Марина була одягнена в блузку з рюшами й шорти, під якими її ноги здавалися безкінечно довгими. Усмішка Лі зав’яла. Він повертався до звично притаманної йому похмурості.
От лишень зробити цього йому не дозволив де Мореншильд. Він помітив і підібрав книжку, яку перед тим читав Лі.
— «Атлант випростався»? — Заговорив він тільки до Лі. Цілком ігноруючи решту присутніх, котрі завзято поралися біля дитячого манежу. — Айн Ренд? Навіщо молодому революціонерові таке? [528]
528
«Atlas Shrugged» (1957) — найвідоміший роман-антиутопія засновниці філософії об’єктивізму Айн Ренд (1905–1982, справжнє ім’я Аліса Розенбаум, емігрувала з СРСР у 1925 р.), в якому описується занепад США через тоталітарний контроль соціалістичним урядом творчо продуктивних верств суспільства: бізнесменів, промисловців, винахідників тощо.
— Щоби пізнати власного ворога, — відповів Лі, і коли де Мореншильд вибухнув реготом, усмішка знову повернулася на лице Лі Освальда.
— І що ти вирозумів із цього cri de coeurміс Ренд?
Певна струна бренькнула в моїй душі, коли я прослуховував записану плівку. Я двічі перемотував її назад до цієї фрази, аж поки мені сяйнуло: майже точно такими ж словами Мімі Коркоран колись запитувала в мене про «Ловця в житі».
— Гадаю, сама вона проковтнула отруєну наживку, — відповів Освальд. — А тепер заробляє гроші, продаючи її іншим людям.
— Саме так, друже мій. Ніколи не чув кращого визначення. Настане день, коли Ренди всього світу даватимуть відповідь за свої злочини. Ти віриш в це?
— Я це знаю, — відповів Лі. Це в нього прозвучало безапеляційно.
Де Мореншильд поплескав по дивану.
— Сідай поряд. Я хочу почути про твої пригоди на моїй батьківщині.
Але спершу до Лі й де Мореншильда з чимсь звернулися Орлов і Бухе. Почалася жвава розмова російською. Лі виглядав розгубленим, але коли де Мореншильд сказав йому щось, також російською, Лі кивнув і кинув кілька слів Марині. Те, як він махнув рукою на двері, ясно дало зрозуміти сенс: «Давай, катай тоді».