11/22/63
Шрифт:
Два рази я чув, як він б’є Марину, і другого разу власного запасу російських слів йому не вистачило, щоб виразити свою розлютованість: «Ти тупа, набридлива пизда! Боюся, мама була права щодо тебе!» Слідом почувся грюк дверей і Маринин плач. І раптом він обірвався, це вона вимкнула лампу.
Увечері четвертого вересня я побачив перед дверима Освальдів якогось хлопця років тринадцяти з полотняною торбою, перекинутою через плече. Йому відкрив Лі, босий, в джинсах і майці. Вони трохи поговорили. Лі запросив хлопця до хати. Там вони поговорили ще. Під час бесіди Лі взяв і показав хлопцеві якусь книжку, на яку той поглянув із сумнівом. Не було сенсу користатися ненаправленим мікрофоном, бо тоді повернуло на холод і вікна у них були зачинені. Але Похила Пізанська Лампа світилася ввімкнута, тож коли я потім, пізно вночі, прослухав другу плівку, в нагороду мені дісталася цікава бесіда. За третім разом її прослуховування я вже майже не помічав гугнявості голосів.
Хлопець розповсюджував передплату на якусь газету — чи, може, то був журнал — під назвою «Ґріт» [521] . Він повідомив Освальдам, що в цьому виданні друкуються всякі цікаві речі, на які не звертають уваги нью-йоркські газети (хлопець назвав це «сільськими новинами»), плюс спорт і садівництво. У ній також було те, що він охарактеризував як «придумані історії» і комікси.
— Ви не знайдете Діксі Даган у «Таймз Гералд», — поінформував він їх. — Моя мама любить Діксі [522] .
521
«Grit» — заснована 1882 року газета для сімейного читання, особливо популярна серед фермерів і мешканців маленьких містечок, на яку в 1940—1970-х рр. працювало 30 тис. юних розповсюджувачів; з 2006 почала виходити у вигляді глянсового журналу.
522
Героїня однойменного коміксу, який регулярно друкувався впродовж 1929–1966 рр.
— Добре, синку, це все добре, — сказав Лі. — Ти ще малий, а вже бізнесмен, авжеж?
— Нуууу… йо-сер?
— Скажи мені, скільки ти заробляєш?
— Я маю всього чотири центи з кожного дайма, але не це головне, сер. Що мені подобається найбільше, так це призи. Вони куди як тут кращі, ніж ті, що можна отримати, коли продаєш конюшинову мазь [523] . К чорту її. Я хо’ собі купити ружжо 22-го калібру! Тато сказав, що мені вже можна.
— Синку, а ти знаєш, що тебе експлуатують?
523
«Cloverine Salve» — косметично-гойний крем на основі живиці, який випускається з 1890 року.
— Га?
— Собі вони забирають дайми. А тобі дістаються пенні і надія на рушницю.
— Лі, він хороший хлопчик, — мовила Марина. — Перестань, Лі. Охолонь.
Лі її проігнорував.
— Тобі, синку, треба ось цю книжку прочитати. Ти можеш прочитати, що тут на обкладинці?
— О, так, сер. Тут написано «Стан робітничого класу», автор Фридрик… Інгаллз?
— Енгельс. Тут все написано про хлопців, котрі сподіваються, що виб’ються в мільйонери, продаючи те-се, ходячи від дверей до дверей.
— Не хочу я ставати ніяким мільйонером, — заперечив хлопець. — Я хочу собі тільки ружжо 22-го калібру, щоби стріляти пацюків під дамбою, як мій друг Генк.
— Ти, продаючи їхні газети, заробляєш пенні; вони ж заробляють долари, продаючи твій піт і піт мільйонів хлопців, таких, як ти. Вільний ринок ніякий не вільний. Ти мусиш займатися самоосвітою, хлопче. Я сам так робив і розпочав, ще коли був десь твого ж віку.
Лі влаштував юному газетнику з «Ґріт» десятихвилинну лекцію про лиха капіталізму, пересипаючи свій виступ цитатами з Маркса. Хлопець терпляче його вислухав, а потім запитав:
— То ви вперед-платите мою газету?
— Синку, ти хіба не чув, що я тобі щойно пояснював?
— У вас скрутні обставини? Чому ж ви зразу про це не сказали?
— Я тобі якраз намагався пояснити, чомусаме я в скрутних обставинах.
— Тут тобі й грець! Я би встиг ще три доми обійти, а тепер мушу вертати додому, бо скоро вже починається для мене заборонений час [524] !
— Щасти, — попрощалася з ним Марина.
Зарипіли на старих завісах передні двері, а потім торохнули, зачинившись (занадто вони були ветхими, щоб гупнути). Запала довга тиша. А потім Лі промовив сухо:
524
Час з вечора до ранку, коли дітям заборонено з’являтися на вулиці без супроводу дорослих, може встановлюватися в малих містах референдумами, а у великих міськрадами; 50 % американських міст 1960 року мали «комендантську годину» для підлітків.
— Ти бачиш. Ось з чим ми маємо справу.
Невдовзі лампу було вимкнуто.
Мій новенький телефон здебільшого мовчав. Раз був зателефонував Дік — відбулася недовга, типу «як ся маєш», балачка, — але ото й усе. Я себе запевняв, що чогось іншого не варто й очікувати. Розпочалися заняття в школі, а перші кілька тижнів там завжди суцільний безлад. Дік мав свої клопоти, бо міз Еллі мобілізувала його з пенсії знову на службу. Трохи покомизившись, як сам мені розповів, він їй дозволив внести його ім’я до списку підмінників. Еллі не дзвонила, тому що мала одночасно робити п’ять тисяч справ і заразом гасити сотень із п’ять дрібних пожеж, які спалахували тут і там.
Тільки коли Дік повісив слухавку, до мене дійшло, що він ані словом не згадав про Сейді… і на третій вечір після того, як Лі прочитав свою лекцію хлопчикові-газетяру, я вирішив, що мушу з нею поговорити. Я мусив почути її голос, навіть якщо вона скаже мені лише: «Не дзвони мені, будь ласка, більше, Джордже, все скінчено».
Щойно я потягнувся рукою до телефону, як той задзвонив. Я підняв слухавку і промовив (з абсолютною впевненістю):
— Альо, Сейді. Вітаю тебе, серденько.
Запала мить тиші достатньо довга, аби мені вирішити, що я таки помилився, що зараз хтось скаже: «Я не Сейді, я просто випадковий бовдур, котрий набрав не той номер».А тоді вона промовила:
— Як ти здогадався, що це я?
Я ледь не відповів їй «гармонізація», і вона, либонь, це зрозуміла б. Але на либоньне варто було покладатися. То був важливий дзвінок, і я не бажав його зіпсувати. Відчайдушноне бажав зіпсувати нашу розмову. В тому, що відбулося слідом, брали участь двоє мене: Джордж, котрий говорить уголос по телефону, і Джейк всередині, котрий промовляє те, чого не може сказати Джордж. Можливо, коли щире кохання зависло на павутинці, на протилежних боках розмови завжди містяться по двоє.
— Тому що весь день думав про тебе, — відповів я. (Я думав про неї все літо.)
— Як ти там?
— Я в порядку. (Мені самотньо.)А ти як? Як провела літо? Все встигла зробити? (Ти розірвала юридичний зв’язок зі своїм химерним чоловіком?)
— Так, — відповіла вона. — Справу зроблено. Ти ж це мав на увазі, Джордже? Чи зробила я ту справу?
— Так, мабуть. Як там школа? Як твоя бібліотека?
— Джордже, ми так і будемо говорити весь час чи, може, насправді почнемо говорити?