11/22/63
Шрифт:
Це тріо, схоже, жило тут уже довгенько. Чи житимуть вони тут і наступного року, коли мені знадобиться це місце? Цього я не знав. У нотатках Ела нічого не було з цього приводу. Наразі все, що я міг робити, це лише спостерігати й чекати.
Я забрав нове обладнання, яке Тихий Міч зібрав для мене власноруч. Я чекав, чи не задзвонить мій телефон. З ним це траплялося тричі, і я кидався до нього в надії. Двічі там була міз Еллі, дзвонила, просто щоб потеревенити. Одного разу Дік, він запросив мене на обід, і його запрошення я прийняв із вдячністю.
Сейді не дзвонила.
Третього серпня на коліях, що правили за під’їзну алею будинку № 2703 зупинився седан «Бель Ер» 58-го року [513] . Слідом за ним під’їхав сяючий «Крайслер». З «Бель Ера» вилізли брати Освальди й мовчки стали поряд.
Я простягнув руку крізь завіси рівно настільки, щоб підняти раму, впустити досередини звуки вулиці й подих гарячого й вологого, негожого повітря. А потім метнувся у спальню, де дістав з-під ліжка своє новопридбане обладнання. Тихий Міч просвердлив дірку в денці миски «Тапервер» [514] і вставив туди ненаправлений мікрофон — наразі першокласний, як він мене запевнив, — який стирчав там, наче палець. Я приладнав дроти мікрофона до контактів на тильному боці магнітофона. Там же містилося гніздо для підключення навушників, які були, знову ж таки за словами мого електронного приятеля, також найвищого класу.
513
«Bel Air» — легковик, що випускався під брендом «Шевроле» у 1950–1975 рр., модель 1958 року була видовженою, з хвостовими плавцями, але значно поступалася помпезністю дизайну наступним моделям 1959–1962 рр.
514
«Tupperware» — компанія, що розробила й з 1946 року випускає популярний пластиковий посуд для їжі, який можна герметично закривати.
Визирнувши, я побачив що Освальди балакають з парубком із «Крайслера». На голові в нього сидів «Стетсон» [515] , шия була пов’язана ранчерською краваткою, на ногах закрутисто розшиті чобітки. Одягнений краще за мого орендодавця, але типаж того самого племені. Я міг навіть не слухати їхню розмову; жести хазяїна були наче з букваря. «Я розумію, що тут не по-багатому, але ж і вине багатії. Хіба не так, паа’тнери?»То була надто важка сентенція для такого мандрівника світами, як Лі, котрий вважав, що він заслуговує принаймні на славу, якщо вже не на багатство.
515
Крислатий капелюх із хутрової повсті, з високим наголовком, створений у середині ХІХ ст. сином капелюшника з Нью-Джерсі Джоном Стетсоном (1830–1906).
На плінтусі була розетка. Я ввімкнув у неї магнітофон, сподіваючись, що мене не вдарить струмом або не виб’є запобіжники. На апараті загорівся маленький червоний вогник. Я надяг навушники і просунув миску в проміжок між шторами. Якщо вони подивляться в мій бік, то будуть мружитися на сонце, а завдяки тіні від піддашка понад вікном вони або нічого не побачать, або якусь неясну білу пляму, що може бути будь-чим. Я нагадав собі, що мисочку все одно варто буде заліпити чорною ізоляційною стрічкою. Будеш завжди обачним, ніколи не жалкуватимеш.
Так чи інакше, а не почув я нічого.
«Йо-йо, оце то так,— подумав я. — Блискучий, курва, апарат. Вельми красно дякую тобі, Тихий Мі…»
Та тут я помітив, що на магнітофоні стоїть на нулі регулятор ГУЧ. Я провернув його до кінця в бік позначки «+», і мене оглушилоголосами. Я з прокльонами зірвав з голови навушники, крутнув регулятор гучності до середньої позиції і спробував знову. Результат виявився пречудовим. Немов бінокль для вух.
— Шістдесят за місяць мені вбачається дещо задраною ціною, сер, — говорив Лі Освальд (зважаючи на те, що Темплтони платили на десять доларів менше, мені теж так вбачалося). Тон у нього був поважний, вимова лише трішки позначена південним акцентом. — Якби ми могли погодитися на п’ятдесяти п’яти…
— Я можу поважати людину, котра бажає дріб’язково торгуватися, але навіть не пробуйте намагааться, — мовив чоловік у чоботах зі шкури змії. Він похитувався вперед-назад на своїх набористих каблуках, як той, кому вже хочеться піти геть. — Я оо’римаю саме те, що хочу оо’римати. Якщо не оо’римаю цього від вас, оо’римаю від когось іншого.
Лі з Робертом перезирнулися.
— Взагалі-то, можна зайти досередини, роздивитися, — промовив Лі.
— Будинок гарний, вулиця заселена сімейними людьми, — сказав містер Зміїні Чобітки. — Проте варто обережно наступати на першу сходинку, тре’а би парою цвяхів її підбити. У мене ба’аць’о домів, а люди їх геть запаскуджують. Ос’аанні тут такі були, що ой-бо.
«Прикуси язика, срако, — подумав я. — Це ж ти на сім’ю Айві брешеш».
Потім вони зайшли досередини. Я втратив голосовий контроль, потім знову їх почув, коли Зміїні Чобітки підійшов до переднього вікна. Того, про яке Айві казала, що крізь нього все можуть бачити сусіди з-навпроти, і виявилася щодо цього на сто відсотків правою.
Лі запитав, що його потенційний орендодавець збирається робити з дірами в стінах. У його голосі не звучало ні обурення, ані сарказму, але й раболіпства також ніякого, хоча наприкінці кожного речення він і додавав «сер». Усе промовлялося з ввічливою, проте беземоційною інтонацією, якої він, либонь, навчився у морській піхоті. Для нього самого найкраще пасувало визначення безбарвний. Він мав обличчя й голос людини, що вдало вміє прослизати крізь шпарини. Принаймні таким був його прилюдний образ. Тільки Марина бачила інше його обличчя, чула інший його голос.
Містер Зміїні Чобітки обіцяв щось непевне, але гарантував, що точно буде новий матрац у великій спальні, замість того, що «тут лежав, але його вкрала та остання банда». Він знову повторив, що, якщо Лі не хоче винаймати цей дім, це зробить хтось інший (ніби той не простояв порожнім цілий рік), а потім запросив братів подивитися на спальні. Мені стало цікаво, як вони поставляться до мистецьких досягнень Розетти.
Голоси зникли, потім, коли чоловіки з’явилися в кухні, я вловив їх знову. Я зрадів, побачивши, що повз Похилу Пізанську Лампу вони пройшли, навіть не поглянувши на неї.
— …підвал? — спитав Роберт.
— Ніякого підвалу нема! — відповів Зміїні Чобітки з притиском, так, ніби відсутність підвалу була неабиякою вигодою. Очевидно, він саме так і вважав. — У цьому районі всі тільки те й роблять, що вичерпують воду. Сирість знову ж таки, ой-бо!
Тут я знову втратив аудіосигнал, бо він відчинив задні двері, щоб показати їм заднє подвір’я. Яке не було ніяким подвір’ям, а просто порожньою ділянкою.
За п’ять хвилин вони знову з’явилися перед фасадом. Цього разу старший брат, Роберт, спробував поторгуватися. Успіху він досяг не більшого, ніж перед тим Лі.