11/22/63
Шрифт:
— Ти насправді в це віриш?
— Ні, насправді не вірю.
— І я теж. Минуле опірне. Воно не бажає піддаватися змінам.
Він промовив:
— Друже, ти тепер сам собі…
— Кухар, — почув я власне мурмотіння. — Тепер я сам регулюю газ.
Я розплющив очі. Таки був заснув. Крізь штори проникало пізнє світло. Десь неподалік, на Давенпорт-стрит у Форт-Ворті, брати Освальди зі своїми дружинами зараз сідали за стіл — перший обід Лі на рідному старому пасовищі.
За вікном свого куточка Форт-Ворта я почув звуки стрибалки і лічилку. Вельми знайому. Я підвівся й пішов крізь напівтемну вітальню (де з меблів стояли лише пара стільців з комісійної крамниці і більш нічого) і десь на дюйм відхилив одну штору. Штори були першим, що я запровадив у цім домі. Я хотів бачити. Я не хотів бути побаченим.
Будинок № 2703 все ще залишався пустим, з оголошенням ПІД ОРЕНДУ, прикнопленим до перил рахітного ґанку, але не було пусто на галявині. Там дві дівчинки крутили скакалку, а третя в неї застрибувала й вистрибувала. Звичайно, це були не ті дівчатка, котрих я бачив на Кошут-стрит у Деррі — замість новеньких накрохмалених шортиків, ці троє були у вилинялих, залатаних джинсах, ці були низькорослі, недогодовані на вигляд, — але лічилка звучала та сама, тільки тепер з техаським акцентом.
«Леді люблять танцювати! Чарлі Чаплін їх знімати. Чарлі рушив до Парижа! Салют кап’таану! Принцесі саалют і пір’їну! Старий мій водить суб-ма-рину!»
Стрибунка зашпорталася у власних ногах і покотилася у бур’ян, який перед будинком № 2703 слугував за моріжок. Інші повалилися на неї зверху, і всі разом почали качатися в пилюці. Потім вони попідводилися на рівні й спурхнули геть.
Я дивився їм услід і думав: «Я їх бачив, а вони мене ні. Це вже щось. Це початок. Але ж, Еле, де на мене чекає кінець?»
Мореншильд був ключем до всієї справи, єдиною причиною, що утримувала мене від убивства Освальда, щойно той переїде в дім навпроти мого. Джордж де Мореншильд, геолог-нафтовик, що спекулює нафтоносними ділянками. Людина, що живе життям плейбоя, головним чином завдяки грошам своєї дружини. Як і Марина, він російський емігрант, але, на відміну від неї, шляхетного походження — фактично, він баронде Мореншильд [500] . Людина, котра на ті кілька місяців, що залишаються Лі Освальду, стане його єдиним другом. Людина, котра мусить підказати Освальду, що світ міг би стати кращим без певного відставного генерала, правого расиста. Якщо де Мореншильд виявиться співучасником Освальдового замаху на життя Едвіна Вокера, моя ситуація значно ускладниться; тоді включаться в гру всі ті ексцентричні теорії змови. Хоча Ел вважав, що все, на що спромігся цей росіянин-геолог (чи то може спромогтися; як я вже казав, життя в минулому призводить до плутанини), це лише піддрочити чоловіка, нестабільний розум котрого й без того заклопотаний прагненням слави.
500
George de Mohrenschildt (1911–1977) — народився у м. Мозир (Білорусь) в дворянській родині німецько-російського походження, у 1926 з батьками втік до Польщі, де закінчив Військову академію, у 1938 емігрував до США, де у 1945 отримав диплом Техаського університету з нафтової геології; підозрювався в роботі на розвідки різних країн; під кінець життя написав мемуари про свої стосунки з Освальдом.
У своїх нотатках Ел писав: «Якщо Освальд увечері 10 квітня 1963 року буде сам, шанси на те, що в убивстві Кеннеді, яке станеться через сім місяців, брав участь також інший стрілець, впадуть майже до нуля».
Під цим записом, уже великими літерами, від додав свій фінальний вердикт:
«ЦІЛКОМ ДОСТАНЬО, ЩОБ ПРИБРАТИ ЦЬОГО СУЧОГО СИНА».
Дівчатка, котрих я бачив, а вони мене ні, призвели мені на думку той старий фільм «Вікно у двір» з Джимі Стюартом [501] . Багато чого можна побачити, навіть не виходячи з власної вітальні. Особливо, якщо маєш відповідні знаряддя.
501
«Rear Window» (1954) — трилер Гічкока про фотографа, котрий лежить удома з поламаною ногою і, роздивляючись у бінокль на вікна сусідів, розкриває вбивство; James Stewart (1908–1997) — театральний і кіноактор, бойовий пілот, який після війни, працюючи генерал-інспектором ВПС, паралельно зіграв свої найкращі ролі в Голлівуді.
Наступного дня я з’їздив до крамниці спорттоварів і купив бінокль «Бауш & Ломб» [502] , нагадуючи собі не забувати про обережність із сонячними відблисками від лінз. Оскільки дім № 2703 містився на східному боці Мерседес-стрит, я гадав, що в цьому сенсі після полудня я перебуватиму в безпеці. Виткнувши бінокль крізь щілину між шторами, я підкрутив фокусне коліщатко, і вітальня в домі навпроти постала переді мною в таких чітких деталях, немов я в неї зайшов.
502
«Bausch & Lomb» — заснована 1853 року двома німецькими емігрантами в штаті Нью-Йорк компанія з виробництва різноманітної оптики, зараз одна з найбільших у світі.
На старому бюро, в шухлядах якого лежали столові прибори, так і стояла Похила Пізанська Лампа, чекаючи, поки хтось її ввімкне й активує жучок. Але мені від неї ніякої користі, поки вона не підключена до ловкенького японського котушкового магнітофончика, який на найповільнішій швидкості здатен записати до дванадцяти годин звучання. Я його вже випробував, говорячи просто в запасну лампу з жучком (від чого почувався персонажем якоїсь кінокомедії Вуді Аллена [503] ), і, хоча відтворений потім запис був марудним, слова звучали розбірливо. Все це означало, що я, як то кажуть у морській піхоті, споряджений і до виконання місії готовий.
503
Woody Allen (нар. 1935 р.) — кінорежисер, сценарист, актор.
Якщо наважуся.
Четверте липня [504] видалося жвавим на Мерседес-стрит. З нагоди вихідного дня чоловіки пополивали свої вже не підлягаючі врятуванню галявини — окрім кількох денних і вечірніх гроз зі зливами, погода загалом тривала суха й спекотна, — а потім позалягали в шезлонги слухати бейсбол по радіо й пити пиво. Підпідлітки кидалися петардами на бродячих собак та кількох хтозна-чиїх курей. На одну з останніх впала така бомба, і курка вибухнула масою крові й пір’я. Хлопчика, котрий кинув цю петарду, всього в сльозах потягла десь далі по вулиці його мати, на якій не було нічого, окрім комбінації й картуза з лейблом «Фармол» [505] . З її непевної ходи я розсудив, що вона теж уже встигла налитися пивищем. Щось найближче подібне до феєрверка почалося відразу по десятій, коли хтось, можливо, той самий пацан, котрий був порізав шини мого кабріолета, підпалив старий «Студебекер», що вже з тиждень стояв покинутим на паркінгу під складом компанії «Монтгомері Ворд». Гасити його прибули пожежники, і дивитися на це зійшлася вся вулиця.
504
Четверте липня — День незалежності, головне національне свято США.
505
Farmall — бренд багатоцільових тракторів, які у 1920–1970 рр. випускала компанія «International Harvester».
Хейл, Коламбіа [506] .
Наступного ранку я пройшовся оглянути обгорілий каркас, що печально сидів на сплющених рештках своїх шин. Біля одного з вантажних дебаркадерів складу я помітив телефонну будку й, піддавшись імпульсу, подзвонив Еллі Докерті, попрохавши телефоністку знайти її номер і з’єднати мене. Почасти я зробив це, бо почувався самотньо, але головно тому, що хотів почути якісь новини про Сейді.
Еллі відповіла на другому гудку і, як здалося, зраділа, почувши мій голос. Стоячи там, в уже майже розжареній будці, зі сплячою після славного Четвертого липня Мерседес-стрит у мене за спиною й смородом обвугленого автомобіля у моїх ніздрях, я не міг не відгукнутися на це усмішкою.
506
«Hail, Columbia» — патріотична пісня, написана 1789 року на інавгурацію першого президента Джорджа Вашингтона, вважається одним з неофіційних гімнів США; Коламбіа — поетична назва Америки у XVIII ст.
— У Сейді все добре. Прислала мені дві поштові листівки й лист. Вона працює офіціанткою в «Герраха» [507] . — Еллі понизила голос. — Мені здається, що коктейльноюофіціанткою, але шкільна рада про це від мене ніколи не дізнається.
Я уявив собі довгоногу Сейді в коротесенькій спідничці коктейльної офіціантки. Я уявив собі бізнесменів, котрі намагаються побачити вершечки її панчіх або зазирнути їй в декольте, коли вона розставляє напої на їхніх столиках.
507
«Harrah’s» — заснована в Ріно 1937 року Вільямом Геррахом невеличка гральна фірма, яка виросла у велику мережу готелів з казино, котра від 2010 р. називається «Caesars Entertainment».
— Вона питалася про вас, — сказала Еллі, і це знову змусило мене посміхнутись. — Я не хотіла їй розповідати, що ви спливли за край світу, як вважають усі в Джоді, тож сказала, що ви займаєтеся своєю книгою і у вас все гаразд.
За останній місяць з лишком я не додав ані слова до «Місця вбивства», а коли я двічі брав рукопис до рук, намагаючись його перечитати, власний текст здавався мені написаним карфагенською мовою третього сторіччя.
— Я радий, що в неї все добре.
— Строк перебування там для вирішення тієї справи в неї виповнюється наприкінці місяця, але вона вирішила залишитися до кінця літніх канікул. Каже, що чайові дуже добрі.