11/22/63
Шрифт:
Життя на Мерседес-стрит не відзначалося шляхетними подіями.
Вдень було не так вже й погано. Дні відлунювали криками щойно відпущених зі школи дітей, всі у завеликому одязі, успадкованому від старших; базіканням домогосподарок біля поштових скриньок чи під мотузками для білизни на задніх дворах; тінейджерами на іржавих таратайках з переробленими на рик глушниками і волаючими приймачами, налаштованими на радіо КЛІФ. Години між другою ночі і шостою ранку також не були задуже поганими. Тоді на вулиці западала ледь не оглушлива тиша, коли врешті, втомившись кричати від колік, засинали немовлята в своїх колисках (або шифоньєркових шухлядах), а їхні батечки нахроплювали хропака перед черговим трудовим днем у якійсь крамниці, на фабриці або на котрійсь із недалеких звідси ферм за погодинну платню.
Натомість між четвертою дня й шостою вечора по всій вулиці лунали голоси матусь, котрі криками заганяли своїх чортових чад додому робити уроки, а потім голоси татусів, котрі, повертаючись додому, кричали на своїх дружин, ймовірно тому, що не мали більше на кого кричати. Більшість дружин відповідали їм тим самим. Татусі-п’яниці починали прибувати десь близько восьмої, а справжній галас здіймався ближче до одинадцятої, коли вже або бари закривалися, або гроші кінчалися. Тоді я чув, як грюкають двері і б’ється скло, як лунають крики болю, коли котрийсь п’яндило гамселить свою жінку або дітей, або й її, і їх разом. Часто за моїми затуленими шторами миготіли червоні спалахи, це прибували копи. Пару разів були пролунали постріли, хтось, може, стріляв у небо, а може, в когось іншого. А одного ранку, вийшовши забрати газету, я побачив жінку, вся нижня половина обличчя якої була у вже засохлій крові. Вона сиділа на узбіччі перед будинком за чотири номери від мого, пила з бляшанки «Самотню зірку». Я вже було ледь не пішов до неї запропонувати допомогу, хоча й розумів, що мені не варто вв’язуватися в життя цього безпорадного робітничого кварталу. Але тут вона помітила, що я на неї дивлюся, й виставила мені середній палець. Я повернувся в дім.
Сюди не з’являлися посланниці «Вітального фургона» [492] , жодна жіночка з іменем на кшталт Маффі чи Баффі не поспішала звідси на збори «Малої ліги» [493] . Чого було вдосталь на Мерседес-стрит, так це часу на роздуми. На сум за моїми друзями в Джоді. На сум за моєю роботою, котра перед тим відволікала мої думки від справи, заради виконання якої я сюди прибув. На те, щоб усвідомити, що учительство слугувало мені не просто способом згаяння часу; воно удовольняло мій розум так, як це може робити тільки небайдужа тобі робота, коли ти відчуваєш, що в твоїх силах дійсно щось змінювати на краще.
492
«Welcome Wagon» — заснована 1928 року компанія, представниці якої відвідували нових мешканців кварталу з набором подарунків, купонів і буклетів від місцевих крамниць та інших бізнесів.
493
«Junior League» — заснована 1901 року жіноча організація, волонтерки якої працюють на поліпшення умов проживання, освіти тощо в своїх районах, містах.
Там навіть вистачало часу на те, щоб жаліти мого колись такого чепурного «Санлайнера». Окрім непрацюючого радіоприймача й стукотіння клапанів, він тепер підвивав і стріляв заіржавілою вихлопною трубою, а на лобовому склі красувалася тріщина від камінця, що вдарив туди з-під одного навантаженого асфальтом самоскида. Я перестав його мити, і тепер — сумно сказати — його зовнішність цілком відповідала іншим зачуханим транспортним засобам на Мерседес-стрит.
А найбільше мого часу займали думки про Сейді.
«Ви розбиваєте серце цій молодій жінці», — сказала тоді Еллі Докерті, і моє також не почувалося в повнім порядку. Думка про те, щоб викласти все Сейді, відвідала мене однієї ночі, коли я лежав без сну, слухаючи п’яну сварку по сусідству: «Ти сама винна, це ти винний, та пішла ти на хер».Я відкинув геть цю ідею, але наступної ночі вона повернулась до мене знов, з оновленою потугою. Мені уявилося, як я сиджу за столом на кухні в Сейді, п’ю каву в щедрому потоці надвечірнього світла, що навскіс ллється крізь вікно понад кранами мийки. Ми спокійно балакаємо. Я кажу їй, що насправді мене звуть Джейкоб Еппінг, що насправді я народжуся тільки за чотирнадцять років, що я прибув з 2011 року крізь тріщину в часі, яку мій покійний друг Ел Темплтон називав кролячою норою.
Як мені переконати її в цьому? Розповіддю про те, що один американський перебіжчик, котрий розчарувався в Росії, невдовзі повернеться сюди зі своєю російською дружиною й маленькою донечкою і почне жити в домі, що стоїть навпроти того, де тепер живу я? Розповіддю про те, що «Техасці Далласа» — ще не «Ковбої», ще не «Команда Америки» — цієї осені поб’ють «Х’юстонських нафтовиків» з рахунком 20–17 у подвійний додатковий час [494] ? Смішно. Але що інше я знав про найближче майбутнє? Небагато, оскільки не мав часу на його вивчення. Багато чого я знав про Освальда, але то й усе.
494
Професійні футбольні команди, всі засновані 1960 року — «Dallas Cowboys» в солідній Національній футбольній лізі; «Dallas Texans» і «Houston Oilers» у новоствореній незалежній Американській футбольній лізі; після славетної перемоги 1962 року над переможними до того «Нафтовиками» малознаних «Техасців Далласа» купило місто Канзас, переїхавши туди, вони стали називатися «Kansas City Chiefs» (прізвисько «Команда Америки» від 1978 р. закріпилося за «Ковбоями» після знятого про них фільму).
Вона вирішить, що я збожеволів. Я можу наспівати їй слова з десятка популярних пісень, яких ще не створено, і вона все одно вважатиме мене божевільним. Запідозрить, що я сам їх вигадав — хіба я не письменник, кінець кінцем? А якщо припустити, що вона такиповірить мені? Чи хочу я затягнути її до акулячої пащі разом з собою? Чи недостатньо вже й тієї небезпеки, що у серпні вона повернеться до Джоді, а Джон Клейтон, котрий може виявитися відлунням Френка Даннінга, на той час уже розшукуватиме її там?
«Годі вже, забирайся геть!»— закричала на вулиці жінка, і в напрямку Вінскот-роуд газонув автомобіль. Крізь щілину між моїх затулених штор штрикнувся сніп світла, мигцем мазнувши по стелі.
«ХУЙЛО!»— заверещала вона вслід, на що трохи віддалік інший чоловічий голос проревів: «Ходіть-но відсмокчіть у мене, пані, мо’, це вас заспокоїть».
Таким було життя на Мерседес-стрит влітку 1962-го.
«Не втягуй її до цього, — це був голос здорового глузду. — Це надто небезпечно. Можливо, в якийсь момент вона знову ввійде у твоє життя — це навіть може бути знову життя в Джоді, — але не тепер».
От тільки ніколи більше не світить мені життя в Джоді. Після того, що взнала про моє минуле Еллен, викладання у школі стало для мене порожньою мрією. А що інше я можу робити? Бетон лити?
Одного ранку я, ввімкнувши кавоварку, вийшов на ґанок по газету. Прочинивши двері, я побачив, що в «Санлайнера» спущені обидва задніх колеса. Якийсь запізнілий підліток з нудьги порізав їх ножем. Це також було характерним для життя на Мерседес-стрит влітку 1962-го.
У четвер чотирнадцятого червня я одягнув на себе джинси, синю робочу сорочку і куплений у секонд-хенді на Кемп-Бові-роуд старий шкіряний жилет. Решту ранку я провів, тиняючись по дому. Телевізора я не мав, але слухав радіо. У новинах сказали, що у президента Кеннеді в кінці місяця запланований державний візит до Мексики. Прогноз погоди обіцяв чисте небо і тепло. Трішки потеревенивши, діджей поставив «Палісад-Парк» [495] . Заграла платівка, вмонтовані до музики веселі виски розкраяли мені серце.
495
«Palisade Park» (1962) — свіжий травневий хіт співака Фреді Кеннона (нар. 1939 р.) про однойменний парк розваг у Нью-Джерсі.
Довше я вже не міг себе стримувати. Мабуть, приїду зарано, ну то й нехай. Я стрибнув у «Санлайнер» — на котрому тепер красувалося два чорних задніх колеса, при тім, що передні залишилися білими — і промчав сорок з гаком миль до «Лав Філда» [496] , що містився на північний схід від Далласа. Там не було ні довготермінової стоянки, ні короткотермінової, а була просто автостоянка. Місце на ній коштувало сімдесят п’ять центів за день. Я нацупив собі на голову свій старий солом’яний капелюх і приблизно півмилі прогулявся пішки до будівлі терміналу. На бордюрі стояла пара копів з ДДП, вони пили каву, а всередині ані служби безпеки, ані металодетекторів, проходь собі та й поготів. Пасажири просто показували квитки парубку, котрий стояв при дверях, а потім ішли по гарячому летовищу до свого авіалайнера, який міг належати якомусь з п’яти перевізників: «Америкен», «Дельта», «ТВА», «Фронтир» або «Техаські авіалінії».
496
Dallas Love Field — побудований коштом міста аеропорт, який був головним у мегаполісі до побудови у 1974 р. Далласького міжнародного аеропорту.