11/22/63

Кінг Стівен

Я був певен, що Еллен нічого не казав Дік… але вона дізналася. Хоча насправді мене це не здивувало, і в той же час мене збісило те, що вона розтріпала про це Сейді.

— Вона не мала права розказувати тобі таке!

Сейді вгатила сигаретою у попільничку і затрусила рукою, на яку, підстрибнувши, потрапив гарячий жар.

— Іноді ти такий, наче звідкілясь… я не знаю… ти наче з іншого космосу! З того, де співають про те, як трахають п’яних жінок з М-м-мемфіса! Я силувалася себе переконувати, що все це не має значення, що л-л-любов долає все, але ж ні. Вона не долає брехні.

Голос

у неї дрижав, але вона не заплакала. І очі її не відривалися від моїх. Якби ж то в них був лише гнів, тоді почувалося б трішки легше. Але в них світилося ще й благання.

— Сейді, якби ти тільки…

— Я не можу. Не можу більше. І тому не починай знову про те, що ти не робиш нічого такого, чого мав би соромитися, і я тоді не буду, гаразд? Це речі, які я мушу сама для себе вирішити. Все зводиться до одного: або швабра геть, або ти.

— Якби ти знала, ти б…

— Тоді розкажи мені!

— Я не можу. — Гнів здувся, немов проштрикнута повітряна кулька, залишивши по собі емоційну притупленість. Я відірвав очі від її закам’янілого обличчя, перевівши погляд на стіл. Від того, що я там побачив, у мене перехопило подих.

Там лежала купка стандартних бланків для заяв на роботу до різних закладів у Ріно на цей літній сезон. Верхній бланк до «Готелю й казино Герраха». Перший пункт у ньому вже містив її ім’я, написане великим друкованими літерами. Її повнеім’я, включно з середнім, про яке мені ніколи в голову не спадало її спитати.

Я нахилився, дуже повільно простягнув руки і прикрив великими пальцями її перше ім’я та останній склад прізвища. Залишилося: ДОРІС ДАН.

Я згадав той день, коли, прикидаючись торговцем нерухомістю, що цікавиться сусіднім Рекреаційним центром, я балакав з дружиною Френка Даннінга. Вона була на двадцять років старшою за Сейді Доріс Клейтон, в дівоцтві Дангіл, але обидві жінки мали сині очі, бездоганну шкіру й чудову, повногруду фігуру. Обидві курили. Все це могло бути збігом, але не було ним. І я це знав.

— Що ти робиш? — звинувачувальний тон означав, що насправді запитання мало звучати: «Чого ти ухиляєшся, чого відводиш очі», але я вже не злився. Анітрішечки.

— Ти цілком певна, що він не знає, де ти живеш? — запитав я.

— Хто? Джонні? Ти маєш на увазі Джонні? Чому… — і тут вона вже вирішила, що все це пусте. Я помітив по її обличчю. — Джордже, ти мусиш піти.

— Але він може дізнатися, — промовив я. — Бо знають твої батьки, а твої батьки вважають його безмаль не медяником солоденьким, ти сама про це розповідала.

Я зробив крок до неї. Вона відступила на крок. Як ото відступають від особи, яка вже встигла продемонструвати, що трохи несповна розуму. Я побачив страх в її очах і повне нерозуміння і все одно не міг зупинитися. Не забувайте, мені й самому було страшно.

— Навіть якщо ти прохала їх не казати йому, він може з них виманити цю інформацію. Бо він повабний. Він же такий, Сейді? Коли не миє маніакально руки, не упорядковує за абеткою книжки, не говорить про те, як огидно мати ерекцію, він є вельми, вельми

чарівливим чоловіком. Він же був очарував тебе.

— Прошу, забирайся звідси, Джордже, — голос її тремтів.

Натомість я зробив ще один крок до неї. Вона, витримуючи відстань, зробила крок від мене, уперлася в стіну… і зіщулилася. Це подіяло на мене, як ляпас на істерика або склянка холодної води, вихлюпнута в лице сновиді. Я відступив до арки між кухнею і вітальнею, з притиснутими до обличчя долонями, як людина, яка визнає свою поразку. Що насправді зі мною і сталося.

— Я йду. Але, Сейді…

— Я просто не в змозі зрозуміти, як ти міг… — промовила вона. Тепер вже з’явилися й сльози, вони повільно скочувалися по її щоках. — Або чому ти відмовляєшся відкритися. У нас все було так чудово.

— І далі може бути.

Вона похитала головою. Повільно, але рішуче.

Я перетнув кухню, почуваючись, ніби не йду, а пливу, вихопив з торби на кухонній стійці відерце ванільного морозива і поставив його в морозилку її «Колдспота» [486] . Якась частка мого єства запевняла мене, що все це просто дурний сон і ось-ось я прокинуся. Проте в цілому я розумів, що це дійсність.

Сейді стояла в арці, дивилася на мене. В одній руці вона тримала свіжу сигарету, в другій заяву на роботу. Тут уже її схожість на Доріс Даннінг упала в очі так, що ледь не кров захолола мені в жилах. Від чого постало питання, чому я не помічав цього раніше. Бо був заклопотаний іншими справами? Чи тому, що й досі не усвідомив страшенну безмірність речей, з якими тут бавлюся?

486

«Coldspot» (1928–1976) — бренд домашнього електрообладнання, яке відзначалося новаціями в дизайні й функціональності, першими у 1960 р. почали випускати холодильники, що не потребують розморожування.

Я вийшов за сітчасті двері й став на ґанку, дивлячись на неї крізь вічка сітки.

— Стережися його, Сейді.

— Джонні сповнений різних дивацтв, але він безпечний, — відповіла вона. — І мої батьки ніколи не розкажуть йому, де я. Вони обіцяли.

— Люди вміють порушувати обіцянки, і люди можуть кусатися. Особливо ментально нестабільні, коли вони перебувають під сильним тиском, як на те пішло.

— Ти мусиш їхати, Джордже.

— Пообіцяй мені, що стерегтимешся його, і я також назиратиму.

Вона закричала:

— Обіцяю я, обіцяю, обіцяю!

Недобре тремтіла та сигарета у неї в пальцях; суміш шоку, почуття втрати, гніву й горя в її очах була ще гіршою. Йдучи до машини, я відчував, як вони невідривно дивляться на мене.

Гаспидські «Роллінг Стонз».

Розділ 17

1

За кілька днів до початку річної екзаменаційної сесії мене покликала до себе в кабінет Еллен Докерті. Причинивши двері, вона сказала: