11/22/63
Шрифт:
— Перепрошую за неприємності, Джордже, але, якби мені довелося робити це знову, я не певна, що зробила б інакше.
Я не промовив на це нічого. Гнів з мене вже пішов, але ошелешення ще залишилось. Я дуже мало спав після нашого розриву і підозрював, що в найближчому майбутньому моя близька дружба з четвертою годиною ранку не припинятиметься.
— Стаття двадцять п’ята Шкільного адміністративного кодексу штату Техас, — оголосила вона так, ніби це все пояснювало.
— Перепрошую, Еллі?
— Ніна Волінгфорд звернула на це мою увагу. — Ніна була окружною фельдшеркою. На своєму «Форді Ранч-вагоні» [487] вона накручувала десятки тисяч миль, регулярно об’їжджаючи впродовж навчального року всі вісім шкіл округу Денголм, три з них все ще одно-чи двокімнатного типу. — Стаття двадцять п’ята містить правила імунізаційних заходів у школах. Вони стосуються як учнів, так і вчителів, і Ніна вказала мені на те, що вона не має ніяких ваших довідок про імунізацію. Фактично, взагалі ніяких медичних документів.
487
«Ford Ranch Wagon» — великий легковик-універсал, який випускався у 1952–1977 рр.
Отут-то й воно. Фальшивого вчителя викрили завдяки відсутності в нього щеплення проти поліомієліту [488] . Ну принаймні не через моє зараннє знання репертуару «Роллінг Стонз» чи недоречне використання дискотечного сленгу.
— Ви були такі заклопотані постановкою «Джоді Джемборі» і всім тим іншим, тому я, щоб позбавити вас бодай цього клопоту, вирішила сама написати до шкіл, де ви викладали раніше. З Флориди я отримала відповідь, що вони не вимагають імунізаційних карток у підмінних викладачів. З Мейну і Вісконсину я отримала однакові відповіді: «Ніколи про такого не чули».
488
У 1950—1960-х рр. світ переживав найпотужнішу епідемію поліомієліту з частими смертельними випадками, багато людей залишилися паралізованими.
Вона подалася вперед понад своїм столом, вдивляючись у мене. Довго витримати її погляд я не зміг. Але, переш ніж перевести очі собі на долоні, я побачив у її очах не що інше, як нищівну симпатію.
— Чи стривожилася б Освітня рада штату через те, що ми взяли на роботу ошуканця? Цілком можливо. Вони могли б навіть вчинити юридичний позов щодо повернення вашої річної зарплатні. Чи тривожить це мене? Абсолютно ні. Ваша робота у ДКСШ була зразковою. Те, що ви з Сейді зробили для Боббі Джилл Оллнат, абсолютно чудесне. Такі речі достойні номінації на звання Вчитель року штату.
— Дякую, можна подумати, — буркнув я.
— Я в себе запитала, що робила б Мімі Коркоран. І Мімз повідала мені: «Якби він підписав контракт на наступний рік або два, ти б змушена була діяти. Але оскільки він вже за місяць іде, насправді в твоїх інтересах — і в інтересах школи — не робити нічого. — Але потім вона додала: — Проте є одна людина, котра муситьзнати, що він не той, кого з себе вдає». — Еллі зробила паузу. — Я сказала Сейді, що у вас напевне є якесь резонне пояснення, але, скидається на те, що ви його не маєте.
Я поглянув собі на годинник.
— Якщо ви не виганяєте мене з роботи, міз Еллі, то я вже запізнююсь на п’ятий урок. Учні мусять відтворювати речення в діаграмах. Мені здається, варто їм задати фразу: «Я безвинний в цьому питанні, але не можу сказати чому».Як ви гадаєте? Не занадто це складно?
— Для мене, безумовно, занадто, — відповіла вона лагідно.
— Є одна проблема, — сказав я. — Сейді мала нелегкий шлюб. Її чоловік був диваком такого штибу, в деталі якого я не бажав б входити. Його звуть Джон Клейтон. Я гадаю, він може становити небезпеку. Вам треба спитати у Сейді, чи має вона його фото, тоді ви знатимете, який він на вигляд, і впізнаєте, якщо він раптом з’явиться тут і почне щось розпитувати.
— А ви гадаєте, що так може статися, бо…
— Бо я вже бачив подібне раніше. Такого пояснення достатньо?
— Сподіваюся, так, а чом би й ні?
Така відповідь мене не задовольняла.
— То ви в неї спитаєте?
— Так, Джордже, — вона могла це сказати серйозно, а могла й поглузувати з мене. Здогадатись напевне я не міг.
Я вже був біля дверей, коли вона промовила так, ніби просто побажала доброго дня:
— Ви розбиваєте серце цій молодій жінці.
— Я знаю, — кивнув я і пішов.
Мерседес-стрит. Кінець травня.
— Зварювальник, ге?
Я стояв на ґанку будинку № 2706 з його хазяїном, добропорядним американцем на ім’я містер Джей Бейкер. Кремезний чолов’яга з випнутим черевом, котре він називав домом, який збудував Шайнер [489] . Ми тільки-но завершили скоренькі оглядини апартаментів, про які Бейкер наголошував, що вони «поряд з автобусною зупинкою», ніби це в них вибачало провислі стелі, сліди патьоків води на стінах, тріснутий бачок у туалеті й загальну атмосферу ветхості.
489
Shiner — містечко в окрузі Лавака, Техас, де міститься заснована 1909 року броварня «Spoetzl», яка славиться своїм темним пивом.
— Нічний охоронець, — відповів я.
— Невже? То гарна робота. Повно часу, хоч собакам хвости крути, на такій роботі.
Схоже, на це не потребувалося відповіді.
— Ні жінки, ні дітей?
— Розведений. Вони залишились на Сході.
— Платите галіменти, авжеж?
Я знизав плечима. Він не перепитував.
— То вам підходить дім, Емберсоне?
— Гадаю, так, — зітхнув я.
Він видобув із задньої кишені довгу орендну книгу в м’якій шкіряній палітурці.
— За перший і останній місяці, плюс завдаток за пошкодження.
— Завдаток за пошкодження? Та ви смієтеся.
Бейкер правив собі далі так, ніби мене не чув.
— Сплата оренди в останню п’ятницю місяця. Неповна сума або затримка, і ви ураз на вулиці, за люб’язної допомоги поліцейського департаменту Форт-Ворта. В мене з їми відношення тіп-топ.
З нагрудної кишені він витяг обвуглений недопалок сигари, встромив його пожований кінець собі в пащеку і запалив об ніготь великого пальця дерев’яний сірник. На ґанку стояти було жарко. Майнула думка, що на мене очікує довге й гаряче літо.