11/22/63
Шрифт:
Я знову зітхнув. А тоді — з показовою нехіттю — дістав гаманець і почав витягати з нього двадцятки.
— Ми віримо лиш Богу, — промовив я. — Всі інші платять готівкою.
Він зареготав, заразом пихкаючи хмарами їдучого сизого диму.
— Добре сказано, тре’ запам’ятати. Особливо згодиться по останніх п’ятницях місяця.
Мені не вірилося, що я житиму у цій безнадійній халупі, на цій безнадійній вулиці після мого гарненького будиночка, що залишився стояти на південь звідси, де я з гордістю тримав регулярно підстриженим справжній моріжок. Хоч я поки що навіть не виїхав із Джоді, я вже відчував
— Дайте мені, будь ласка, розписку, — сказав я.
Хоч це я отримав задарма.
Був останній день навчального року. Класи і коридори порожні. Вентилятори під стелями гребли вже гаряче повітря, хоча було лиш восьме червня. Освальди покинули Росію; згідно з нотатками Ела, за п’ять діб пароплав «Маасдам» пришвартується в Хобокені [490] , де вони зійдуть по трапу на американський ґрунт.
Порожньо було і в учительській, якщо не рахувати Венні Лейверті.
490
Hoboken — засноване на початку ХVII ст. голландцями портове місто в штаті Нью-Джерсі, розташоване на ріці Гадсон навпроти Мангетена.
— Гей, друже. Розумію так, що ти відбуваєш у Даллас закінчувати свою книжку.
— Авжеж, планую. — У моїх планах насправді головно фігурував Форт-Ворт, принаймні на початковому етапі. Я почав вичищати свою комірку, захаращену всякими реляціями, що накопичилися під кінець року.
— Якби я був сам собі господар, вільний, не прив’язаний до дружини, трьох голопуцьків і заставної на дім, я би, можливо, й сам спробував написати книгу, — повідомив Денні. — Я був на війні, знаєш.
Я знав. Всі знали про це зазвичай уже на десятій хвилині знайомства з ним.
— Маєш достатньо, щоб вистачало на життя?
— З цим у мене все гаразд.
Більш ніж достатньо, щоб протриматися до наступного квітня, коли я сподівався завершити свою справу з Освальдом. Мені не треба буде робити ніяких нових вилазок до «Фінансового забезпечення» на Грінвіл-авеню. Навіть єдина туди експедиція була непомірним глупством. За бажання я міг би переконати себе в тім, що випадок з моїм будиночком у Флориді був результатом невдалого розиграшу, проте я також запевняв себе, що у нас із Сейді все пречудово, і лишень поглянути, як воно обернулося.
Я зсипав пачку паперів зі своєї комірчини у сміття… і побачив маленький запечатаний конверт, який раніше чомусь уник моєї уваги. Я знав, хто користується такими конвертами. На тому аркушику з блокнота, що знайшовся всередині, не було слів вітання, не було й підпису, окрім ледь вловимого (либонь, взагалі ілюзорного) запаху її парфуму. Записка була короткою.
Дякую тобі за те, що показав мені, як може бути гарно.
Прошу, не прощайся.
Я тримав цей папірець у руці цілу хвилину, задумливо, а потім засунув собі до задньої кишені і поспіхом вирушив до бібліотеки. Я не знав, що там зроблю, чи що скажу, але це не мало значення, оскільки в бібліотеці було темно і стільці стояли на столах. Але я все одно посмикав ручку дверей, вони були замкнені.
Тільки
— Містере Е! Зачекайте, містере Е!
То були Майк і Боббі Джилл, вони бігли через розжарену автостоянку до мене. Майк ніс маленький запакований презент, який тут же мені і вручив.
— Я з Боббі хочу подарувати вам дещо.
— Ми з Боббі хочемо. Але не варто було, Майку.
— Ми вважаємо, що варто, чоловіче.
Мене зворушило, коли я побачив, що Боббі Джилл плаче, і водночас стало радісно від того, що товстий шар «Макс Фактора» вже не вкриває її обличчя. Тепер, коли вона знала, що дні бридкого шраму минають, вона перестала його замазувати. Вона поцілувала мене в щоку.
— Дякую вам дуже, дуже, дуже, містере Емберсон. Я вас ніколи не забуду, — вона подивилась на Майка. — Мивас ніколи не забудемо.
Імовірно, вони й не забудуть. Це було приємно. Це не перебивало темної, замкненої бібліотеки, але все ж таки — це було дуже приємно.
— Відкрийте, — попрохав Майк. — Ми сподіваємося, що вам сподобається. Це для вашої книги.
Я відкрив пакуночок. Всередині містився дерев’яний ящичок приблизно вісім дюймів завдовжки і два дюйми завширшки. Всередині ящичка, в шовковому гніздечку лежала авторучка «Вотермен» [491] з вигравіюваними на защіпці ініціалами Дж. Е.
— О, Майку, — промовив я. — Це занадто.
— Це було б не занадто, навіть аби вона була з чистого золота, — заперечив він. — Ви змінили моє життя. — Він поглянув на Боббі. — Наші життя.
491
«Waterman» — заснована 1884 р. в Нью-Йорку, одна з найстаріших понині діючих компаній з виробництва авторучок.
Він мене обійняв, а у 1962-му то був недешевий жест серед чоловіків. Я радо обійняв його навзаєм.
— Ви давайте про себе знати, — сказала Боббі Джилл. — Даллас не так вже й дальоко. — Вона затнулася. — Далеко.
— Авжеж, — сказав я, знаючи, що не буду, і вони, радше за все, також не будуть. У них попереду власні життя, і якщо їм пощастить — то життя осяйні.
Вони вже пішли, та раптом обернулася Боббі:
— Це сором, що ви одне з одним порвали. Мені самій від цього так погано.
— Мені теж від цього погано, — сказав я, — але, можливо, це на краще.
Я вирушив додому спакувати друкарську машинку та деяке інше майно, якого, я був певен, у мене все ще не так багато, щоби йому не вміститися в одній валізі та кількох картонних коробках. Затримавшись перед черговим світлофором на Головній-стрит, я відкрив маленьку коробочку й подивився на авторучку. То була гарна річ, і мене вельми зворушило, що вони мені її подарували. Ще більше я був зворушений тим, що вони дочекались мене, щоб попрощатись. Світло перемкнулося на зелене. Я закляпнув кришку коробочки і поїхав далі. Клубок підступив до горла, але очі мої залишались сухими.