11/22/63
Шрифт:
Мені страшенно не хочеться нудити вас промовою того кшталту, що звучать на врученні «Оскарів» — сам не терплю письменників, котрі це роблять, — але все ж таки мушу торкнутися крисів свого капелюха, вшановуючи кількох людей. Велике Перше місце серед них належить куратору Музею Шостого поверху в Далласі Ґері Маку. Він відповідав на мільйони моїх запитань, подеколи двічі-тричі на ті самі, перш ніж мені вдавалося розмістити потрібну інформацію в моїй тупій голові. Похід до Техаського сховища шкільних підручників був для мене безрадісною необхідністю, яку він освітив своїми енциклопедичними знаннями й дотепністю.
Мої подяки також належать пані Нікола Лонгфорд, виконавчій директорці Музею Шостого поверху, та пані Меган Браянт, директорці колекцій і інтелектуальної власності. Браян Колінз і Рейчел Гавел працюють в Історичному відділі Публічної бібліотеки Далласа, це вони забезпечили мені доступ до старих фільмів (деякі з них доволі потішні), де я зміг побачити, який вигляд мало це місто у 1960–1963 роках. Свій внесок зробила також Сюзен Ричард, дослідниця в Історичному товаристві Далласа, а також Еймі Брамфілд, Девід Рейнолдс та персонал готелю «Адольфус». Давній мешканець міста Мартін Ноблз возив нас з Рассом машиною по всьому Далласу. Він нам показав будівлю тепер уже закритого кінотеатру «Техас», у якому було схоплено Освальда, колишнє помешкання Едвіна Вокера, Грінвіл-авеню (зовсім тепер не схожу на ту вулицю повій і барів, якою вона була колись) і Мерседес-стрит, де більше не існує будинку під номером 2703. Його дійсно зруйнував торнадо… хоча й не у 1963 році. І ще мій вдячний кивок Міку «Тихому Мічу» Мак-Ічерну, котрий пожертвував своє ім’я на використання у благодійних справах [723] .
723
Michael McEachern McDowell (1950–1999) — прозаїк, сценарист, котрого С. Кінг якось назвав «найкращим автором серед тих, які пишуть сьогодні містичні романи»; останній його недописаний роман «Палаючі свічки» (1996) вже після смерті автора завершила Табіта Кінг.
Я хочу подякувати Доріс Кернз Ґудвін і її чоловіку Діку Ґудвіну, колишньому спічрайтеру й помічникові Джона Кеннеді, за їхню поблажливість, коли я розпитував про найгірші з можливих сценаріїв розвитку подій у тому випадку, якби Кеннеді залишився живим. Джордж Воллес як тридцять сьомий президент, це була його ідея… та чим довше я про це думав, тим прийнятнішою ставала ця пропозиція. Мій син, письменник Джо Гіл, вказав на декілька ефектів, пов’язаних з мандрівкою крізь час, які я до того не зауважував. Він же придумав нове і краще завершення роману. Джо, ти драйвовий.
І, авжеж, я хочу подякувати своїй дружині, моїй першій, чільній читачці, моєму найжорсткішому, найчеснішому критику. Палка шанувальниця Кеннеді, вона бачила його особисто незадовго до його загибелі і завжди пам’ятає ту зустріч. Незгідлива все життя Табіта (це не дивує мене й не мусить дивувати вас) залишається на боці тих, хто вірить у змову.
Чи подав я тут щось неправильно? Ще б пак. Чи поміняв я дещо, щоб воно влягалося в річище моєї історії? Звісно. Один приклад: правда, що Лі з Мариною ходили на вечірку до Джорджа Бухе, і правда, що там тоді зібралися більшість місцевих російських емігрантів, правда також, що Лі виказував їм свою ненависть за те, що вони обернулися задом до Матушкі Росії, але ця вечірка трапилася на три тижні пізніше, аніж вона відбувається в моїй книзі. І хоча Лі, Марина й крихітка Джун насправді жили на другому поверсі будинку № 214 по Західній Нілі-стрит, я поняття не маю, хто — якщо взагалі хтось — займав тоді квартиру під ними. Проте я в ній побував (заплативши двадцять баксів за цей привілей) і вирішив, що це просто сором — не використати це місце в романі. А яке ж то безпросвітне місце.
Та проте головним чином я дотримувався правди.
Когось обурить моя надмірна жорсткість в описах міста Далласа. Прошу нас розрізняти. У всякому разі, розповідь від першої особи Джейка Еппінга дозволила мені робити це з чистим сумлінням, принаймні коли події відбуваються в 1963 році. Того дня, коли Кеннеді приземлився в аеропорту «Лав Філд», Даллас був переповнений ненавистю. Всюди майоріли прапори Конфедерації, національні прапори США висіли догори ногами. Декотрі з тих людей, що зустрічали його в аеропорту, тримали плакати за написами: ДОПОМАГАЙМО ДжФК ВИКОРІНЯТИ ДЕМОКРАТІЮ. Незадовго до того листопадового дня Едлея Стівенсона й леді «Божу Корівку» Джонсон фактично заплювали даллаські виборці. І запльовували місіс Джонсон домогосподарки з середнього класу.
Сьогодні там краще, але все одно на Головній вулиці можна побачити оголошення, типу З ВОГНЕПАЛЬНОЮ ЗБРОЄЮ ВХІД У БАР ЗАБОРОНЕНО. Це післяслово до роману, а не газетна шпальта, але я маю власну думку щодо цього, зокрема враховуючи поточний політичний клімат у моїй країні. Якщо бажаєте дізнатися, до чого може призвести політичний екстремізм, передивіться фільм Запрудера. Зверніть особливу увагу на 313 кадр, де вибухає голова Кеннеді.
Перш ніж закінчити, я хочу подякувати ще одній людині: покійному Джеку Фінні [724] , одному з найкращих американських фантастів і оповідачів. Окрім «Крадіїв тіл», він написав ще й «Часом і знову», книгу, яка, на скромну думку вашого автора, є видатним романом про подорож крізь час. Я хотів присвятити цю книгу йому, але в червні минулого року до нашої родини додалася чудесна онучка, тому присвяту отримує Зелда.
724
Jack Finney (1911–1995) — автор, з чийого доробку найвідомішим залишається перший роман «The Body Snatchers» (1955), оскільки за ним було знято кілька фільмів; «Time and Again» (1970) — ілюстрований роман про художника, котрий, виконуючи завдання військових, силою уяви реально переноситься до Нью-Йорку 1882 року й назад у 1970 рік, а потім заради коханої, яку зустрів у минулому, назавжди залишається там.
Джеку, я певен, ти мене розумієш.