11/22/63
Шрифт:
Не знаю. Я не знаю.
А ось ще одне, що я знаю. Минуле опірне з тих самих причин, з яких опірним є панцир черепахи: бо жива плоть всередині нього ніжна й беззахисна.
І ще дещо. Численні варіанти вибору можливостей нашого повсякденного життя — це музика, під яку ми танцюємо. Вони — як струни на гітарі. Бренькни — й отримаєш приємний звук. Гармонійний, повний обертонів. А потім почни додавати струни. Десять струн, сто струн, тисячу, мільйон. Бо вони множаться! Гаррі не знав, від чого той водянисто-крижаний скрегіт, а я от певен, що знаю; це звучання занадто численних обертонів, створюваних занадто багатою кількістю струн.
Заспівай високе «до» достатньо голосно й чисто, і ти розколеш цим звуком тонкий кришталевий келих. Заграй достатньо гучно правильні ноти з правильними обертонами через свою домашню стереосистему, і в тебе потрощиться віконне скло. З цього виходить (принаймні для мене), що, якщо натягнути достатньо струн на інструмент часу, можна розтрощити саму дійсність.
Але перевстановлення кожного разу відбувається майжецілковите. Звісно, залишаються якісь рештки. Так казав містер Вохряна Картка, і я йому вірю. Але якщо я не створюю ніяких великихзмін… якщо я не зроблю нічого, а лише поїду в Джоді й зустріну Сейді уперше… якщо так трапиться, що ми закохаємося…
Я хочу, щоб так трапилося, і гадаю, що так воно й було б. Кров озивається до крові, серце озивається до серця. Вона захоче мати дітей. Авжеж, і я також, безсумнівно. Я запевняю себе, що одна, всього одна дитина також не створить якихось змін. Або значнихзмін. Чи й дві. Навіть три дитини. (Це ж, врешті-решт, епоха великих родин.) Ми житимемо собі тихенько. Ми не здійматимемо хвиль.
Тільки-от кожна дитина — це хвиля.
Кожен наш вдих — це хвиля.
«Ви мусите повернутися востаннє,— сказав містер Вохряна Картка. — Ви мусите завершити цей цикл. Бажання тут ні до чого».
Чи справді я оце розмірковую про можливість ризикнути цілим світом — ймовірно, самою дійсністю — заради жінки, котру кохаю? Порівняно з цим божевілля Лі здається не більшим злом, аніж дитина напісяла.
Чоловік із карткою, заткнутою за бинду його капелюха, чекає на мене під стіною сушарні. Я його там відчуваю. Може, він і не надсилає думки-хвилі, але це достеменно відчувається саме так. «Вертайтеся. Ви не мусите поводитися, як Джимла. Ще не пізно знову стати Джейком. Стати добропорядним парубком, добрим янголом. Покиньте думати про рятування президента; рятуйте світ. Зробіть це, допоки є час».
Так.
Зроблю.
Можливо, зроблю.
Завтра.
Завтра ж іще не буде пізно, чи не правда?
Все ще тут, у «Модрині». Так само пишу.
Найгірше — це моя непевність щодо Клейтона. Клейтон — це те, про що я думав, вкручуючи останній балончик у мою вірну авторучку, про нього ж я думаю й зараз. Якби я знав, що вона в безпеці супроти нього, гадаю, я міг би піддатися. Чи об’явиться Джон Клейтон знову в домі Сейді на Бортьовій алеї, якщо я приберу себе з цього рівняння? Можливо, його заштовхнуло за край те, що він побачив нас з нею разом? Але він почав висліджувати її в Техасі ще до того, як дізнався про нас, і, якщо він зробить це знову, цього разу він може не просто знівечити Сейді щоку, а перерізати їй горло. І звісно ж, не буде там ані Діка, ані мене, щоб його зупинити.
Хоча він, можливо, і знав про нас. Сейді могла написати якійсь своїй подружці в Саванні, а подружка могла розказати іншій подружці, і новина про те, що Сейді тепер має хлопця — та ще й такого, котрий не знає про важливу роль швабри, — могла кінець кінцем дістатися й її колишнього. Якщо нічого такого не трапиться, бо мене там нема, то з Сейді все буде гаразд.
Леді чи тигр? [714]
Не знаю. Я не знаю.
Погода повертає на осінь.
714
«Леді чи тигр» (1882) — знамените алегоричне оповідання Френка Стоктона (1834–1902) про те, як король засудив незаконного коханця своєї дочки до вибору: відчинити якісь із двох дверей, за одними його чекав лютий тигр, за другими — інша леді, з якою він мав одружитися; принцеса могла підказати коханому, де які двері, але сама не змогла зробити вибір.
Минулого вечора ходив у драйв-ін. Це в них був останній вікенд. У понеділок там уже повісять оголошення ЗАКРИТО НА МІЖСЕЗОННЯ і ще напишуть щось на кшталт У 1959-му БУДЕ ЩЕ ЦІКАВІШЕ! Остання програма складалася з двох коротких відділень, мультфільму «Кролик Багз»і ще пари фільмів жахів, «Макабр»та «Трепет» [715] . Я зайняв свій звичайний складаний стілець і дивився «Макабр», не бачачи, що відбувається на екрані. Я змерз. Я маю гроші, щоб купити собі пальто, але тепер я боюся купувати бодай щось. Я не перестаю думати про зміни, до яких це може призвести.
715
«Bugs Bunny» (1938) — мультперсонаж, який став символом кінокомпанії «Ворнер Бразерс», фільми про якого знімаються й по тепер; «Macabre» (1958) — фільм про лікаря, який мусить терміново врятувати свою дочку, живою поховану маніяком; «The Tingler» (1959) — про істоту-паразита, що, змушуючи трепетати людський хребет, живиться страхом, але відчіплюється, якщо людина верещить.
Коли закінчилося перше відділення, я все ж зайшов до бару-закусочної. Мені хотілося випити гарячої кави. (Думаючи при цім: «Це небагато змінить», і ще думаючи: «Звідки ти можеш знати».) Вийшовши звідти, я побачив тільки одну дитину на ігровому майданчику, де завжди було повно дітей у перервах всього лиш якийсь місяць тому. То була дівчинка в джинсовій курточці і яскравих червоних штанцях. Вона плигала через стрибалку. Вона була схожа на Розетту Темплтон.
— Я гуляла по дорозі, по крутій, по кам’янистій, — наспівувала вона. — Я забила собі ногу, мовби хтось її вкусив. Чули всі! Два і три, чотири, п’ять! Хай не вкусить мене джмелик, я літаю, як метелик!
Я не міг залишатися. Надто сильно мене пройняло дрожем.
Можливо, поети можуть вигубити цілий світ заради кохання, але не такі ординарні маленькі особистості, як я. Завтра, сподіваючись, що кроляча нора ще на місці, я повернуся. Але спершу я…
Кава не єдине, що я придбав у закусочній.
Куплений у «Вестерн Авто» кофр стоїть на ліжку відкритий. Лопата в шафі (що про неї думає собі покоївка, не маю поняття). Останнє чорнило в авторучці закінчується, але з цим гаразд; ще дві-три сторінки — і я закінчую. Цей рукопис я покладу до кофра, а потім закопаю його біля того ставка, до якого я колись був закинув свій мобільний телефон. Я його глибоко зарию в тутешній м’який чорнозем. Можливо, одного дня хтось його знайде. Можливо, це будете ви. Якщо існуємайбутнє і в ньому існуєтеви, тобто. Про це я вже скоро дізнаюсь.