11/22/63
Шрифт:
А… а чи дійсно вона сказала Сходини Ненависті?
Перед фасадом одного з тих будинків, що перебували у гарному стані — він був схожий на справжній маєток, порівняно з іншими — я побачив довгу жердину конов’язі, немов у якомусь старому фільмі-вестерні. І там стояли справжні коні. Коли небо освітилося в черговому спазматичному розриві, я побачив і кінські «яблука», деякі кізяки зовсім свіжі. Під’їзна алея туди лежала за зачиненими воротами. Місяць сховався знову, тому я не зміг прочитати табличку на залізних ґратах, проте мені не було необхідності її читати, аби здогадатись, що там написано: СТОРОННІМ ЗАБОРОНЕНО.
Раптом просто попереду я почув, як хтось чітко вимовив єдине слово:
— Пиздець!
Голос явно немолодий, несхоже на тих дикуватих хлопців, і пролунало це не з їхнього, а з мого боку вулиці. Той чоловік, судячи з його голосу, був напідпитку. А ще скидалося на те, що балакає він сам з собою. Я вирушив на цей голос.
— Матір’во’ йоб! — скрикнув голос роздратовано. — ’лядьсрана!
Мабуть, він був від мене за квартал. Перш ніж встигнути туди дістатися, я почув металевий брязк і той голос заволав:
— Забирайтесь геть звідси! Богом кляті шмаркачі сучі! Забирайтесь геть звідси, поки я не дістав свого пістолета!
Відповіддю на це пролунав глузливий регіт. То були ті шибайголови, хлопці-дурокури, і голос, що озвався, безперечно, належав тому з них, котрий був показав мені сраку:
— Єдиний пістоль, що ти маєш, ховається у тебе в штанях, та й в того, можу поспорити, криве дуло!
Знову регіт. А слідом високий металічний звук «спеннньг».
— Уйобки, ви зламали мені шпицю! — тепер у голосі того чоловіка, котрий кричав на них, уже забринів несвідомий себе страх. — Геть, геть, стійте, де стоїте, на своєму боці!
Хмари розщепилися. Крізь шпару проглянув місяць. У його непевному світлі я побачив старого в інвалідному візку. Він сидів далі попереду, на перехресті Мейн-стрит з Годдард-стрит, якщо цій вулиці не змінили назву. Одне колесо його застрягло у вибоїні, від чого крісло візка п’яно перекосилося на лівий бік. Хлопці вже рушили через вулицю до нього. Той, що був послав мене на хер, тримав рогатку з зарядженою до неї величенькою каменюкою. Цим пояснювався той металічний брязк.
— Маєш старих баксів, діду? Та направду, нам згодяться й нові бакси, і консерви, є?
— Ні! Якщо в вас нема бодай краплини совісті, щоби витягти мене з баюри, в якій я застряг, то хоч облиште мене в спокої, йдіть своєю дорогою!
Але вони уже роздрочилися і просто так відступитися не бажали. Вони збиралися пограбувати його навіть на те дрібне лайно, яке він міг мати, можливо, ще й побити, а перекинути його, так це напевне.
Джейк з Джорджем злилися водно, і в обох у очах почервоніло від люті.
Увага поганців вся була націлена на стариганя в інвалідному візку, тож вони не помітили, коли я вирушив до них по діагоналі — точно, як тоді на шостому поверсі Книгосховища. Від моєї лівої руки все ще було небагато користі, натомість права, укріплена тримісячним курсом фізіотерапії спершу в Паркленді, а потім в «Едемських перелогах», була в повнім порядку. Ну, й малися ще залишки влучності, завдяки якій я колись виступав третім бейсменом у шкільній команді [691] . Перший уламок цементу я вгатив просто в груди тому, який був засвітив мені свою сраку. Він скрикнув від болю і подиву. Всі хлопці — їх там було п’ятеро — обернулись до мене. І коли це сталося, я побачив, що обличчя вони мають такі ж понівечені, як було в тої переляканої жіночки. Хлопець з рогаткою, юний містер На Хер, виглядав найгірше. На тому місці, де в людини стирчить ніс, в нього не малося нічого, крім діри.
691
На третій базі в бейсболі потрібні гравці, що мають особливо потужний кидок.
Я перекинув другий шматок цементу з лівиці в правицю й метнув його у найвищого з хлопців, одягненого у величезні мішкуваті штани, підтягнуті вгору так, що їх пояс сидів у нього ледь не на грудях. Він задер руку, захищаючись. Камінь вдарив по руці, вибивши з неї на землю цигарку. Глянувши лишень на моє обличчя, він крутнувся й побіг. Слідом рвонув і Голосрачко. Залишилось троє.
— Покажи їм, як цапам роги правлять, синку! — заволав старий у кріслі-візку. — Заради Христа, вони на це заслужили!
Я в цьому не сумнівався, але їх було більше, а мій боєзапас вичерпався. Коли маєш справу з підлітками, єдиний можливий спосіб перемогти в такій ситуації — це не виказувати страху, тільки натуральну брутальність дорослого. Мусиш наступати, і саме це я й зробив. Я вхопив правою рукою містера На Хер за перед його драної майки, а лівою вихопив у нього рогатку. Він вирячився на мене, очі широко розплющені, але не поворухнувся, щоби чинити якийсь спротив.
— Ти серло, — промовив я, наблизивши своє обличчя впритул до його… і начхати, що там не було носа. Він тхнув потом, дуром і глибокою немитістю. — Що ти за серло таке, щоб нападати на старого в інвалідному візку?
— Хто ви за…
— Чарлі Блядьма Чаплін. Той, що їздив до Парижа, де леді люблять танцювати. А тепер геть на хер звідси.
— Віддайте мені мою…
Я зрозумів, чого він хоче, і торохнув нею його в центр лоба. Бризнула одна з його виразок, і біль певне був диявольський, бо очі його сповнились сльозами. Я ж сповнився відразою й жалем, але нічого з цього я намагався не виказати.
— Нічого ти не отримаєш, серло, окрім шансу забратися звідси раніше, аніж я вирву з твоєї безсумнівно гнилої мошонки твої нікчемні яйця й запхаю їх в ту діру, де в тебе мусив би рости ніс. Маєш єдиний шанс. Користайся. — Я набрав у груди повітря, а тоді загорлав йому просто в обличчя, бризкаючи вереском і слиною. — Тікай!
Дивлячись, як вони мчать геть, я відчував сором і переможну радість у дуже приблизно рівних пропорціях. Старий Джейк був майстром заспокоювати розбуялих підлітків у шкільних коридорах в останню п’ятницю перед початком канікул, але вище того його досвід і вміння не сягали. Натомість новий Джейк був почасти Джорджем. А Джордж чимало через що уже був пройшов.
З-позаду мене почувся важкий напад кашлю. Це навернуло мене думкою до Ела Темплтона. Упоравшись з кашлем, старий сказав:
— Приятелю, я був би ладен висцяти за раз п’ятирічну дозу ниркових каменів, аби лиш побачити, як ті зловредні паскудники накивають п’ятами. Не знаю, хто ти є, але я маю трохи «Гленфідиха» [692] у себе в коморі — справжнього — і якщо ти виштовхаєш мене з цієї клятої баюри і довезеш додому, я поділюся ним з тобою.
692
«Glenfiddich» — односолодовий шотландський віскі, який виробляється з 1886 року.
Місяць був сховався знову, але коли він врешті знов проглянув крізь проріху в хмарах, я роздивився обличчя цього старого. Він мав довгу сиву бороду і трубочку, вставлену в ніс, але навіть через п’ять років мені не становило жодного клопоту впізнати чоловіка, котрий втягнув мене до цієї авантюри.
— Привіт, Гаррі, — промовив я.
Розділ 31
Він так само жив на Годдард-стрит. Я закотив його по пандусу на ґанок, і там він уже видобув лячно велику низку ключів. Недарма. Його передні двері замикалися не менш як на чотири замки.