11/22/63
Шрифт:
Я пробув у 2011 році приблизно годину. Можливо, трішки довше. Скільки минуло часу для нього? Я не знав. Я не бажавзнати.
— Слава Богу, — промовив він… точно, як перед тим. Але, коли він знову потягнувся по мою руку обома своїми долонями, я відсахнувся. У нього тепер були довжелезні нігті, чорні від грязюки. Пальці тремтіли. То були руки — і пальто, і картка за биндою капелюха — незабаром алкоголіка.
— Ви знаєте, що мусите робити, — промовив він.
— Я знаю, що ви бажаєте, аби я зробив.
— Моє бажання тут ні до чого. Ви мусите повернутися туди знову й востаннє. Якщо там все гаразд, ви потрапите у харчевню. Невдовзі її приберуть, і тоді бульбашка, яка породила все це божевілля, лопне. Це просто якесь диво, що вона протривала так довго. Ви мусите завершити цей цикл.
Він знову потягнувся до мене. Цього разу я не просто відсахнувся; я відвернувся й побіг на автостоянку. Він кинувся слідом за мною. Через моє понівечене коліно йому вдавалося не дуже відриватися від мене. Я чув його просто в себе за спиною, коли минав «Плімут Ф’юрі», що був двійником того автомобіля, який я побачив, але зневажив його однієї ночі у дворі «Кендлвудських Бунгало». Потім я опинився на перехресті Мейн-стрит і Старого Люїстонського шляху. На іншому боці стояв, спершись однією ступнею на обшивку «Фруктової», той вічний фанат рокабіллі.
Я перебіг через залізничну колію, побоюючись, що мене зрадить на рейках моя недужа нога, але натомість там перечепився і впав Ланг. Я почув, як він зойкнув — безнадійний, самотній скрик, — і на мить відчув до нього жаль. Важкий обов’язок мав чолов’яга. Але я не дозволив жалю мене пригальмувати. Імперативні вимоги кохання жорстокі.
Вже під’їжджав Люїстонський експрес. Я зашкандибав через перехрестя, і водій автобуса мені засигналив. Я згадав інший автобус, набитий людьми, котрі їхали побачити свого президента. І президентську леді, звісно, в її рожевому костюмі. Троянди на сидінні між ними. Не жовті, а червоні.
— Джимла! Вернися!
Оце правильно. Я ж Джимла врешті-решт, той монстр з кошмару Розетти Темплтон. Я прошкандибав повз «Кеннебекську фруктову», далеко випереджаючи містера Вохряну Картку. Це були перегони, які я застановив собі виграти. Я, Джейк Еппінг, шкільний вчитель. Я, Джордж Емберсон, нереалізований романіст. Я, Джимла, кожний наступний крок котрого несе загрозу цілому світу.
Та проте я біг.
Я думав про Сейді, високу, класну, вродливу, не перестаючи бігти далі. Про Сейді, схильну до наштовхування на що попало, котра мусить напоротися на поганця на ім’я Джон Клейтон. Від нього вона отримає дещо гірше за синці на гомілках. «Пропадай, світе, заради кохання»— це Драйден чи Поуп? [710]
710
Фраза з героїчної драми про Антонія й Клеопатру «Все заради кохання або нехай пропадає світ» (1677) найвпливовішого англійського поета ХVІI ст. Джона Драйдена (1631–1700); поет Александер Поуп (1688–1744) посідає третє місце серед найчастіше цитованих авторів в англомовному світі.
Я зупинився біля Тайтесового «Шеврону», захеканий. Через дорогу курив свою люльку, дивлячись на мене, бітнік, хазяїн «Безжурного білого слона». Містер Вохряна Картка стояв біля завулка позаду «Кеннебекської фруктової». Очевидно, це була та межа, за яку він уже не міг зайти в цьому напрямку.
Він простягнув до мене руки, що було погано. Потім він упав на коліна і зчепив пальці перед собою, і це було іще гірше.
— Прошу, не робіть цього! Ви ж мусите розуміти ціну!
Я розумів і все одно поспішив далі. На перехресті, зразу поза церквою Святого Йосипа, стояла будка таксофону. Я зачинився в ній, проконсультувався з телефонним довідником і вкинув дайм.
Коли прибуло таксі, його водій курив «Лакі», а радіо в машині було налаштоване на WJAB.
Історія повторює сама себе.
Фінальні нотатки
В автокемпінгу «Модрина» я отримав кабінку № 7.
Заплатив грошима з того страусового портмоне, яке мені дав колись мій старий друг. Гроші, як і м’ясо, що купувалося в супермаркеті «Червоне & Біле» чи сорочки, що купувалися в крамниці чоловічого одягу Мейсона, завжди залишаються цілими. Якби кожна подорож дійсно призводила до повногоперевстановлення, вони б зникали, але це не так, тож вони й залишаються. Гроші були не Елові, але принаймні агент Гості дозволив мені втекти, що, либонь, пішло тільки на користь світу.
Або ні. Я не знаю.
Завтра перше жовтня. У Деррі діти Даннінга нетерпляче чекають Гелловіну і вже придумують, в які одягнуться костюми. Еллен, ця рудоволоса красунечка-паливода, збирається виступити Принцесою Літоосінь Зимавесна. Не має вона жодного шансу. Якщо я сьогодні ж поїду в Деррі, я зможу вбити Френка Даннінга і врятувати для неї Гелловін, але я не поїду. І в Дерам я не поїду рятувати Каролін Пулен від випадкової кулі Енді Каллема. Питання в тому, чи поїду я в Джоді? Я не можу рятувати Кеннеді, це поза всякими питаннями, але чи аж така вже вразлива майбутня історія світу, що двом шкільним учителям не дозволено зустрітися й покохати одне одного? Побратися, танцювати під мелодії Бітлз на зразок «Я хочу тримати тебе за руку» [711] і жити своїм непомітним життям?
711
«I Want to Hold Your Hand» (1963) — перший хіт «Бітлз» в Америці, з якого у 1964 р. розпочався культурний феномен, т. зв. «Британське вторгнення» у США.
Не знаю, я не знаю.
Вона може не захотіти мати зі мною бодай щось спільного. Ми більше не будемо тридцятип’яти- й двадцятивосьмирічними; цього разу мені буде сорок два чи три роки. А на вигляд і того більше. Але, знаєте, я вірю в кохання; кохання — це унікально заразлива магія. Я не думаю, що воно сходить з небес, але я вірю, що кров озивається до крові, і розум до розуму, і серце до серця.
Сейді танцює медісон, розпашілись яскраво її щоки, вона сміється.
Сейді просить, щоб я знов облизав її губи.
Сейді питається, чи не хочу я завітати до неї, скуштувати кексу.
Один чоловік і одна жінка. Чи це завелике прохання?
Не знаю. Я не знаю.
Що я робив тут, спитаєте ви, тепер, коли зняв і відклав свої крила доброго янгола? Я писав. Я мав перову авторучку — ту, що мені подарували Майк з Боббі Джилл, ви ж їх пам’ятаєте — і сходив до маркету, далі по дорозі, де купив собі ще десять заправних балончиків. Чорнило в мене чорне, що відповідає моєму настрою. Також я купив два десятки товстих блокнотів, і вже списав їх усі, окрім останнього. Біля того маркету є крамниця «Вестерн Авто», де я купив лопату й сталевий кофр з набірним замком. Загальна сума моїх витрат на ці придбання становила сімнадцять доларів і дев’ятнадцять центів. Достатньо цих речей, щоб наповнити світ темрявою й брудом? Що трапиться з тим продавцем, чий передвизначений курс було змінено — просто нашою з ним короткою трансакцією — проти того, яким той міг в іншому випадку бути?
Я не знаю, але я знаю ось що: одного разу шкільному футболісту я надав шанс зблиснути на сцені актором і обличчя його дівчини було понівечено. Ви можете сказати, що нема в цьому моєї вини, але ж ми з вами все розуміємо, хіба ні? Метелик розправляє свої крильця.
Три тижні поспіль я писав цілими днями, щодня. По дванадцять годин у деякі дні. По чотирнадцять в інші. Гоном гнала мене моя ручка. Мені терпла рука. Я її розтирав і писав ще трохи далі. Подеколи ввечері я ходив до Лізбонського драйв-іну, де для піших є спеціальні дешеві квитки: тридцять центів. Я сідав на складаний стільчик перед баром-закусочною, поряд з дитячим ігровим майданчиком. Я знову подивився «Довге, гаряче літо». Я подивився «Міст через річку Квай»і «Південь Тихого океану» [712] . Я пережив ЖАХОКОНВУЛЬСИВНИЙ ПОДВІЙНИЙ СЕАНС, що складався з «Мухи»та «Краплі» [713] . І весь час я загадувався, що я змінюю. Прибивши якусь мошку, я загадувався, що я тим самим змінив за десять років попереду. Або за двадцять. Або за сорок.
712
«The Bridge on the River Kwai» (1957) — фільм про долю британських військовополонених у японському таборі в Бірмі 1942 року; «South Pacific» (1958) — екранізація однойменного бродвейського мюзиклу композиторського дуету Ричарда Роджерса й Оскара Гамерстайна.
713
«The Fly» (1958) — фільм про науковця, який помінявся головами з мухою, а відтак наказав дружині себе вбити; «The Blob» (1958) — фільм про прибульця з космосу у формі амеби, який пожирає людей; в обох картинах обігрується тема трансформації.