11/22/63
Шрифт:
Я кажу собі (з надією і зі страхом), що три тижні, прожиті мною в «Модрині», не могли чогось дуже змінити; Ел колись чотири роки був прожив у минулому і повернувся в неушкоджене теперішнє… хоча, мушу визнати, я замислювався про його можливий стосунок до загибелі Світового Торгівельного центру або до землетрусу в Японії. Я запевняю себе, що тут нема жодного зв’язку… але все одно не перестаю про це думати.
Я мусив би також сказати вам, що більше не думаю про 2011 рік як про теперішнє. Філіп Ноулен був Людиною Без Своєї Країни; я — Людина Без Свого Часу [716] . Навіть якщо 2011 рік все ще є, я буду в ньому візитером, чужинцем.
716
Філіп Ноулен — герой патріотичного оповідання Едварда Гейла (1822–1909) «The Man Without a Country» (1863) про моряка, за зраду засудженого на те, щоб довічно плавав на американських військових кораблях, але ніколи не сходив на берег.
Поряд зі мною на столі лежить поштова листівка, на ній зображено машини, що вишикувалися перед великим екраном. Це єдині поштівки, які продаються в закусочній Лізбонського драйв-іна. Я вже написав текст, і я вже написав адресу: містеру Дікону Сімонсу, Середня школа, Джоді, Техас. Я почав було писати Денголмська консолідована середня школа, але ДжСШ стане ДКСШ тільки в наступному році, а може, й ще пізніше.
Послання таке: «Дорогий Діку. Коли з’явиться нова бібліотекарка, назирайте за нею. Їй буде потрібен добрий янгол, зокрема, у квітні 1963 року. Прошу, повірте мені».
«Ні, Джейку,— чую я, як шепоче містер Вохряна Картка. — Якщо Джону Клейтону наперед визначено її вбити, а цього не станеться, відбудуться зміни… і, як ви самі це бачили, зміни ті будуть не на краще. Неважливо, якими б добрими не були ваші наміри».
«Але ж це Сейді!— заперечую я йому, і, хоча я ніколи не належав до тих, кого називають плаксіями, зараз у мене починають котитися сльози. Вони такі болісні, такі пекучі. — Це Сейді, і я кохаю її! Хіба для мене можливо залишатися осторонь, коли він може її вбити?»
Відповідь опірна, як саме минуле: «Завершіть цей цикл».
Тому я рву на шматки поштову листівку, кладу їх до завжди в мене чистої попільниці, підпалюю. Тут не існує димової сигналізації, щоб роздзвонити на весь світ, що я наробив. Тут звучать лише мої хриплі ридання. Це так, ніби я вбив її власними руками. Скоро я поховаю свій кофр з цим рукописом, а тоді повернуся до Лізбон-Фолза, де, поза всякими сумнівами, мене буде вельми радий побачити містер Вохряна Картка. Я не викликатиму собі таксі; я маю намір пройти весь той шлях пішки, під зірками. Гадаю, я хочу попрощатися. Серця не розриваються насправді. Аби ж то вони могли.
А зараз я нікуди не йду, окрім як до ліжка, де уткнуся обличчям у подушку і молитимуся Богу, в якого не зовсім вірю, щоби послав моїй Сейді якогось доброго янгола, щоби вона могла жити. І кохати. І танцювати.
Прощавай, Сейді.
Ти ніколи мене не знала, але я кохаю тебе, серденько.
Людина сторіччя (2012)
Я собі уявляю, що на місці «Дому знаменитого фетбургера» тепер стоїть якийсь «Л. Л. Бін експрес», але напевне знати не можу; це те, чого я не завдаю собі клопоту перевірити в інтернеті. Мені достатньо знати, що харчевня залишалася ще на місці, коли я повернувся зі своїх мандрів. І світ навкруг неї залишився той самий.
Поки що принаймні.
Я не можу знати про «Бін експрес», бо той день був моїм останнім днем у Лізбон-Фолзі. Звідти я поїхав до свого дому в Сабатусі, відіспався, а потім спакував дві валізи, забрав кота, сів у машину й поїхав на південь. Я зупинився заправитися в маленькому містечку Вестборо в Массачусетсі і вирішив, що воно має цілком підходящий вигляд для людини без планів на майбутнє і без якихось очікувань від життя.
Першу ніч там я провів у мотелі «Гемптон-Ін». Там був Wi-Fi. Я зайшов в інтернет — серце в мене билося так сильно, що аж іскри мені спалахували по всьому полю зору — і знайшов веб-сайт Далласької газети «Морнінг Ньюз». Ввівши номер своєї кредитної картки (процес, який завершився успішно лише після кількох спроб, завдяки моїм тремтячим рукам), я отримав доступ до їхнього архіву. Повідомлення про замах невідомого стрільця на життя генерала Едвіна А. Вокера було надруковане 11 квітня 1963 року, але 12 квітня нічого не писалося про Сейді. І наступного тижня нічого, і наступного теж. Я продовжував пошуки.
Історія, яку я шукав, знайшлася в номері за 30 квітня.
(ДЖОДІ) 77-річний Дікон «Дік» Сімонс та директорка Денголмської консолідованої середньої школи Еллен Докерті прибули занадто пізно, щоб урятувати Сейді Дангіл від серйозних ушкоджень, але все могло обернутися значно гірше для популярної 28-річної шкільної бібліотекарки.
Згідно зі словами констебля міста Джоді Дагласа Рімза: «Якби Дік з Еллі не прибули саме в той момент, міс Дангіл майже напевне було б убито».
Двоє освітян приїхали з каструлькою тунця і хлібним пудингом. Обоє не схотіли розповісти про своє героїчне втручання. Сімонс сказав тільки: «Краще б ми опинилися там раніше».
Згідно зі словами констебля Рімза, Сімонс скрутив значно молодшого Джона Клейтона з Саванни, Джорджія, після того, як міс Докерті шпурнула в нього каструльку, тим самим його відволікши. Сімонс відібрав у нього невеликий револьвер. Тоді Клейтон вихопив ніж, яким він був порізав обличчя своєї колишньої дружини, і перерізав ним собі горло. Сімонс із міс Докерті намагалися зупинити кровотечу, але безуспішно. Клейтона було визнано померлим на місці.
Міс Докерті сказала констеблеві Рімзу, що Клейтон міг стежити за своєю екс-дружиною багато місяців. Персонал Денголмської консолідованої школи було попереджено про те, що екс-чоловік міс Дангіл може бути небезпечним, міс Дангіл сама надала фотографію Клейтона, але директорка Докерті сказала, що він змінив собі зовнішність.
Міс Дангіл каретою «швидкої допомоги» було доставлено в Меморіальний шпиталь Паркленд в Далласі, де її стан визначається як задовільний.
У жодному випадку не плаксій — саме так, це про мене, — але того вечора я плакав. Того вечора я заснув у сльозах, і вперше за довгий час сон мій був глибоким й утішливим.
Жива.
Вона залишилася живою.
Наляканою на все життя — ох, авжеж, безсумнівно, — але живою.
Жива, жива, жива.
Світ залишався на своєму місці, однак і надалі гармонізувався… чи, може, це я сам змушувавйого гармонізуватися. Коли ми створюємо таку гармонію власноруч, гадаю, ми звемо це звичкою. Я почав з того, що став підмінним вчителем в освітній системі Вестборо, а потім перейшов у штат. Мене не здивувало, що директором місцевої середньої школи працює фанатичний маніяк футболу на ім’я Борман… як в одного забавного тренера, котрого я був знав колись в іншому світі. Я підтримував зв’язки зі своїми старими друзями в Лізбон-Фолзі якийсь час, а потім перестав. Се ля ві.
Не перестаючи досліджувати архіви Далласької «Морнінг Ньюз»,я знайшов коротке повідомлення за 29 травня 1963 року: БІБЛІОТЕКАРКУ З ДЖОДІ ВИПИСАНО ЗІ ШПИТАЛЮ. Коротка й неінформативна замітка. Ні слова про її стан, нічого про її плани на майбутнє. І без жодної фотографії. Замітки, запхнуті на 20 сторінку, — між оголошеннями про продаж вживаних меблів та доставку товарів додому — ніколи не мають фотоілюстрацій. Це один з фундаментальних трюїзмів життя того ж кшталту, що й телефон завжди дзвонить, якраз коли ти або на унітазі, або в душі.
І через рік після того, як я повернувся до Країни Тепер, все ще залишалися деякі сайти і теми для пошуку, яких я уникав. Чи відчував я спокусу? Авжеж. Але інтернет — двосічний меч. На всяку річ, що дарує тобі втіху — як-от дізнатися, що жінка, яку ти кохав, вижила, всупереч її екс-чоловіку, — знайдеться ще дві, які тебе боляче вразять. Шукаючи інформацію про небайдужу тобі людину, можеш відкрити для себе, що вона загинула в якійсь катастрофі. Або покінчила життя самогубством, що моя людина найімовірніше могла здійснити через комбінацію алкоголю зі снодійними пігулками.