11/22/63
Шрифт:
Містер Зелена Картка уважно дивився на мене. З протилежного боку вулиці він здавався не старшим за тридцятирічного. Звідси він мав на вигляд ближче до сорока п’яти. А от коли зовсім зблизька зазирнеш йому в очі, він виглядав старшим за вічність і не зовсім в собі.
— Ви хтось на кшталт охоронця? Ви охороняєте кролячу нору?
Він усміхнувся… чи, радше, спробував усміхнутися.
— Це так казав ваш приятель.
Він видобув з кишені пачку сигарет. На ній не було написів. Я не бачив таких раніше ні в Країні Було, ні в Країні Буде.
— Вона єдина?
Він дістав запальничку, забрав її в складені човником проти вітру долоні й підпалив кінчик сигарети. Запах війнув солодкий, схожий більше на марихуану, аніж на тютюн. Але то не була марихуана. Хоча він і не говорив про це нічого, я гадав, що то було щось лікувальне. Мабуть, не вельми несхоже на мої порошки Гуді від голови.
— Кілька їх є. Уявіть налиту й забуту склянку імбирного елю.
— Гаразд…
— За два-три дні майже все газування вивітриться, але трохи бульбашок іще лишатимуться. Те, що ви називаєте кролячою норою, ніяка не нора. Це бульбашка. А щодо її охорони… ні. Не зовсім так. Непогано було б, але ми мало що можемо зробити такого, від чого справи ще дужче б не погіршали. В тому то й проблема з мандрівками крізь час, Джимла.
— Моє ім’я Джейк.
— Чудово. Ми, Джейку, займаємося тим, що наглядаємо. Іноді ми попереджаємо. Як от Кайл намагався попереджати вашого приятеля кухаря.
Отже, той божевільний парубок мав ім’я. Цілком нормальне, людське. Кайл, хто б міг подумати. Від цього стало ще гірше, бо таким чином все виглядало реальнішим.
— Він ніколине намагався попередити Ела! Єдине, що він робив, це просив у нього долар, щоб купити собі дешевого вина!
Містер Зелена Картка, затягуючись сигаретою, задивився на потрісканий цемент, суплячись, немов там було щось написано. Шух-ШВАХ, шух-ШВАХ, —проказували шерстеткацькі верстати.
— Попервах намагався, — промовив він. — По-своєму. Ваш приятель був надто захоплений знайденим ним новим світом, щоби звертати на це увагу. Та на той час і Кайл вже хибив. Тобто… це так у вас називають? Професійне ушкодження. Те, чим ми займаємося, спричиняє на нас величезний ментальний тиск. І знаєте чому?
Я похитав головою.
— Задумайтесь на хвилинку. Скільки невеличких дослідницьких походів і закупівель провів ваш приятель кухар навіть іще до того, як йому в голову стрельнула ідея їхати в Даллас зупиняти Освальда? П’ятдесят? Сотню? Дві сотні?
Я намагався пригадати, скільки часу на цьому фабричному дворі простояла харчевня Ела, й не зміг.
— Ймовірно, навіть більше.
— А що він вам розповідав? Кожна подорож — перша?
— Так, повне перевстановлення.
Він безрадісно розсміявся.
— Авжеж, він так вважав. Люди схильні вірити тому, що бачать. Та попри це він мусив би бодай щось зрозуміти. Вимусили б розуміти. Кожна подорож створює власне пасмо, а коли цих пасом стає чимало, вони завжди переплутуються. Чи хоч коли-небудь вашому приятелю кортіло задуматися, яким чином він може купувати знову й знову одне й те саме м’ясо? Або чому речі, які він приносив з 1958 року, ніколи не зникають після його наступної мандрівки?
— Я в нього питав. Він не знав відповіді, отже, просто викинув це собі з голови.
Він спробував усміхнутись, але спромігся хіба на гримасу. Зелений колір знову почав було вицвітати з заткнутої за бинду його капелюха картки. Він глибоко затягнувся своєю, з солодкавим запахом, сигаретою. Колір повернувся, стабілізувався.
— Йо, ігнорування очевидного. Те, чим ми усі займаємося. Навіть коли в нього почалися проблеми з глуздом, Кайл безсумнівно розумів, що походи до тієї винної крамниці тільки погіршують його стан, але попри все продовжував туди ходити. Я його не ганю. Я певен, що вино притлумлювало йому біль. Особливо під кінець. Можливо, справи були б краще, аби він не міг діставатися винної крамниці — якби вона містилася поза колом, — але, вже як сталося. Та й хто може знати напевне? Нема кого тут звинувачувати, Джейку. Не тавруйте себе.
Це було приємно чути, але тільки тому, бо це означало, що ми можемо говорити на цю божевільну тему як майже притомні люди. У будь-якому разі, я не те щоб надто переймався його почуттями; я все одно мусив робити те, що мусив.
— Як вас звуть?
— Зак Ленг. З Сіетла родом.
— З Сіетла коли?
— Це питання неактуальне щодо нашої поточної дискусії.
— Вам болісно перебувати тут, чи не так?
— Так. Мій здоровий глузд теж не протриває довго, якщо я не повернуся. А залишкові ефекти не покинуть мене до скону. Великий рівень самогубств серед наших, Джейку. Дуже великий. Людина — а ми звичайнілюди, не прибульці, не надприродні якісь істоти, якщо вам таке раптом подумалось — не створена для того, щоби тримати у себе в голові безліч пасом реальності. Це не схоже на користування власною уявою. Зовсім не схоже. У нас відбуваються тренінги, звісно, але все одно відчуваєш, як це тебе роз’їдає. Мов кислота.
— Значить, з кожною мандрівкою невідбувається повне перевстановлення?
— І так, і ні. Залишаються пачоси. Ваш приятель кухар…
— Його звали Ел.
— Так. Гадаю, я це знав, але пам’ять у мене почала руйнуватися. Схоже на хворобу Альцгаймера, але це не Альцгаймер. Це від того, що мозок марно намагається впоратися з примиренням між собою усіх тих нашарувань реальності. Ці пасма створюють багатомірні образи майбутнього. Деякі прозорі, більшість затуманені. Можливо, саме тому Кайл міг вважати, що вас звуть Джимла. Він міг почути це в бринінні якогось з пасом.
«Він це не почув, — подумав я. — Він це уздрів крізь щось на кшталт Пасм-О-Бачення. На білборді в Техасі. Можливо, навіть крізь мої власні очі».
— Ви самі не розумієте, який ви щасливець, Джейку. Для вас мандрівка крізь час — це щось таке просте.
«Не таке вже й просте», — подумав я.
— Там траплялисяпарадокси, — промовив я. — Різного ґатунку. Що це було?
— Ні, це некоректне слово. То були пачоси. Невже я вам щойно про це не казав? — Схоже, він дійсно не мав певності. — Механізм поступово забивається ними. Врешті-решт надійде момент, коли вся машина просто… зупиниться.
Я згадав, як заглух двигун в того «Студебекера», який ми тоді з Сейді були вкрали.
— Купівля м’яса знову і знову в 1958 році — це не найгірше. — Продовжував Зак Ленг. — Ну так, це створювало лінійні негаразди, але це ще було стерпне. Та потім сталися великіпереміни. Врятування Кеннеді найбільша з них.
Я хотів було щось сказати, але не зміг.
— Ви вже починаєте розуміти?
Не цілком, але загальну схему я собі уявив, і від того мене пройняло лютим жахом. Майбутнє тримається на ниточках. Мов маріонетка. Боже милостивий.