11/22/63
Шрифт:
— Я сам по собі, — сказав я. — І, мабуть, не знаю аж так багато, як вам здається. Тим не менш, знаю таки достатньо, щоб ваше Бюро мало блідий вигляд. Наприклад, про те, як Лі прийшов і прямо сказав вам, що збирається застрелити Кеннеді.
Гості вгатив сигаретою в попільницю з такою силою, що здійнявся цілий фонтан іскор. Декілька з них потрапили йому на тильний бік долоні, але він цього, схоже, навіть не відчув.
— Це суща, блядь, брехня!
— Звісно, — погодився я. — І я її промовлю з незворушним обличчям. Якщо ви мене змусите. Ідея мене позбавитися вже народилася, Гості?
— Позбавте ви мене сюжетів з коміксів. Ми не вбиваємо людей.
— Розкажіть це братам Дз’єм у В’єтнамі [679] .
Він вирячився на мене очима людини, котру раптом вкусило щойно ще нібито безпечне мишеня. Та ще й великими зубами.
— Звідки ви знаєте, що Америка має бодай якийсьстосунок до братів Дз’єм? Судячи з того, що я читав у газетах, наші руки чисті.
— Не відхиляймося від нашої теми. Проблема в тім, що я зараз занадто популярний, щоб мене можна було вбити. Чи я неправий?
679
Перший президент Республіки В’єтнам (Південний) Нго Дінь Дз’єм і його молодший брат Нгу були вбиті 2.11.1963 під час військового перевороту організованого своїм же генералом Зионг Ван Мінем.
— Ніхто не бажає вас вбивати, Емберсоне. І ніхто не бажає колупатися у вашій історії. — Він безрадісно реготнув, мов гавкнув. — Якби ми почали це робити, розвалилося б усе. Таке воно хирляве.
— Принагідні романтичні історії були її спеціальністю.
— Га?
— Г. Х. Манро. Відомий також як Сакі. Оповідання називається «Відчинене вікно». [680] Прочитайте якось. Коли доходить до мистецтва створення нісенітниць на потребу моменту, це вельми допоміжна річ.
680
Hector Hugh Munro (1870–1916), літературний псевдонім Saki — англійський письменник, автор карколомних оповідань, найвідоміше з яких «Відчинене вікно», де йдеться про дівчинку, котра з будь-якої побутової ситуації вибудовує вельми правдоподібну макабричну історію.
Він уважно вивчав мене поглядом, у його розумних очах проглядало збентеження.
— Я вас абсолютно не розумію. Це мене непокоїть.
На заході, ближче до Мідленда, де безупинно гупало на нафтових свердловинах і газове полум’я притлумлювало зірки, знову прокотився гуркіт грому.
— Чого вам треба від мене? — запитав я.
— Гадаю, коли ми простежимо вас трішки далі від Деррена чи Деррі, чи як там воно зветься, там ми знайдемо… порожнечу. Так, ніби ви з’явилися нізвідкіля.
Це було так близько до правди, що мені мало не забило дух.
— Що нам треба, так це те, щоб ви повернулися у те невідь-де, звідки були з’явилися. Скандальна преса роздмухуватиме звичайні спекуляції й конспірологічні теорії, але ми гарантуємо, що ви в них матимете цілком пристойний вигляд. Якщо вас узагалі це бодай якимсь боком хвилює, тобто. Марина Освальд підтверджуватимете вашу історію до останнього слова.
— Ви вже з нею поговорили, я так розумію.
— Правильно розумієте. Вона знає, що її депортують, якщо вона не перекидатиме м’ячик за нашими правилами. Джентльмени з преси вас не роздивилися добре; ті фото, що з’являться в завтрашніх газетах, будуть лиш трохи кращими за розпливчасті плями.
Я розумів, що він правий. Я опинився перед камерами тільки під час того швидкого проходу коридором до кабінету шефа Каррі, і Фріц з Гості, обоє дебелі чоловіки, підтримували мене під пахви, затуляючи найкращі кути для зйомки. Та й сам я тоді мав похилену голову, ховаючи очі від яскравого світла. Моїх знімків було повно у Джоді — навіть портретне фото в річному альбомі за той рік, коли я працював на повну ставку — але в цю епоху до JPEG і навіть до факсів їх зможуть розшукати й опублікувати не раніше вівторка чи середи наступного тижня.
— Ось вам історія, — промовив Гості. — Ви ж любитель історій, правда? Таких, як те ваше «Відчинене вікно»?
— Я викладач мови й літератури. Я люблю історії.
— Цей парубок, Джордж Емберсон, у глибокій журбі після загибелі його коханої…
— Нареченої.
— Нареченої, так, це навіть краще. Він у такому горі, що кидає все напризволяще і просто зникає. Не бажає ніякої публічної слави, дарового шампанського, медалей від президента чи ще якихось урочистих вшанувань. Він бажає одного — десь забратися й тужити самому. Це історія саме того сорту, який подобається американцям. Вони подібне повсякчас дивляться по телевізору. Замість «Відчиненого вікна» це називатиметься «Скромний герой». А тут їм і агент ФБР, готовий підтвердити кожне слово, ба навіть зачитати заяву, яку ви залишите. Як вам таке?
Мені таке було як манна небесна, але я утримував на обличчі непроникний вираз гравця в покер.
— Ви мусили б мати неабияку впевненість, що я дійсно зможу зникнути.
— Ми її маємо.
— І, говорячи це, ви не маєте на увазі, що я зникну на дні річки Трініті за наказом вашого директора?
— Нічого такого, — усміхнувся він. Це мусило б виглядати обнадійливим, проте натомість привело на згадку древню фразу з моїх підліткових часів: «Не хвилюйся, ти не завагітнієш. Я перехворів на свинку ще у чотирнадцять».
— Бо може так статися, що я залишив певну підстраховку, агенте Гості.
Одна повіка тіпнулась. То була єдина ознака того, що ця ідея йому не сподобалася.
— Ми гадаємо, що ви зможете зникнути, бо вважаємо… скажімо просто, ви можете розраховувати на допомогу після того, як заберетеся з Далласа.
— Жодної прес-конференції?
— Це останнє, чого б нам хотілося.
Він знову розкрив свій портфель. Дістав звідти жовтий блокнот. Подав його мені, разом з ручкою, видобутою в себе з нагрудної кишені.
— Напишіть мені листа, Емберсоне. Ми його знайдемо разом з Фріцом, коли завтра вранці прийдемо по вас, але в заголовку можете написати: «До відома зацікавлених осіб». Напишіть гарного листа. Геніальнонапишіть. Ви ж можете це зробити, хіба не так?
— Звісно, — відповів я. — Принагідні романтичні історії — моя спеціальність.
Він вишкірився без сліду гумору в цій усмішці й узявся за пляшку шампанського.
— Скуштую я, мабуть, трохи цього вина, поки ви творите свою романтику. Але вам ні краплі. У вас попереду клопітна ніч. Чимало довгих миль, перш ніж заснути, і всяке таке інше.