11/22/63
Шрифт:
— Наприкінці жовтня доктор Перрі дозволив мені водити машину на короткі відстані. — Це була відверта брехня, але вони навряд чи зразу побіжать до Перрі перевіряти цю інформацію… а якщо докладуться до роблення з мене американського героя, то взагалі можуть її ніколи не перевіряти. — На цьому тижні, у вівторок, я поїхав у Даллас поглянути на свою квартиру на Західній Нілі. Просто схотілося. Я хотів спробувати, чи перебування в ній не поверне мені бодай частково пам’яті.
Я дійсно їздив на Нілі-стрит, але тільки для того, щоб дістати револьвер з-під ґанку.
— Після того я вирішив поснідати у «Вулворті», просто, як бувало в колишні дні. І кого я там бачу, за стійкою сидить Лі і їсть свій ланч, тунця з рисом. Я сів поряд, запитав, як справи, от тоді-то він мені й розповів, що на нього і його дружину тисне ФБР. Сказав: «Я провчу тих курвалів, Джордже, вони дуже жалітимуть, що зайобували мене. Увімкни телевізор у п’ятницю вдень, можливо, дещо побачиш».
— Святий мерин, — охнув Фріц. — І ви це пов’язали з президентським візитом?
— Та ні, спершу. Я ніколи не слідкував за пересуваннями Кеннеді настільки уважно; я республіканець. — Дві брехні за ціною однієї. — Крім того, Лі тут же переключився на свою улюблену тему.
Гості:
— Куба.
— Правильно. Куба і віва Фідель. Він навіть не спитав у мене, чому я кульгаю. Він людина, цілком захоплена сама собою, знаєте, як зазвичай це буває? Саме таким був Лі. Я замовив для нього кремовий пудинг — ой, у «Вулворті» вони такі смачнющі, і всього четвертак порція — і спитав, де він працює. Він сказав, що в Книгосховищі на В’язовій вулиці. Промовив це, широко усміхаючись, так, ніби розвантажувати фургони і совати коробки — це найкраще заняття в світі.
Більшу частину його теревенів я пропускав собі повз вуха, продовжував я, бо в мене розболілась нога і голова почала боліти до того ж. Я поїхав собі додому в «Едемські перелоги» і ліг подрімати. Але прокинувшись, я згадав того німця з його фразою «як ти міг промазати». Я ввімкнув телевізор, а там говорили про президентський візит. Отут-то, сказав я їм, мене й почала гризти тривога. Я переглянув газети, які накопичилися у вітальні, знайшов там маршрут кортежу і побачив, що він проходить прямісінько повз те саме Книгосховище.
— Це мене гнітило всю середу. — Тепер вони обидва нахилилися до мене над столом, ловлячи кожне слово. Гості робив нотатки, навіть не дивлячись у свій блокнот. Я дивувався, чи зуміє він їх потім прочитати. — Я собі сказав: «Може, він і справді збирається це зробити». А потім: «Та ні, Лі завжди меле завзято, але борошна з того ніколи нема».То туди, то сюди, отак мені йшло. Вчора вранці я зателефонував до Сейді, розповів їй всю цю історію і спитав, що вона про це думає. Вона подзвонила Діку — Дік Сімонс, чоловік, про якого я вже казав як про її названого батька, — а потім передзвонила мені. Сказала, що мені варто повідомити поліцію.
Фріц кивнув:
— Не хотів би додавати вам болю, синку, але якби ви так зробили, ваша леді зараз була б жива.
— Зачекайте. Ви ще не знаєте всієї історії. — Звісно, я її теж ще не знав; я малював її широкими мазками в процесі оповіді. — Я сказав їй і Діку: ніяких копів, бо якщо Лі навіть ні в чому не винний, його напевне звідти попруть, з тієї роботи. Ви мусите зрозуміти, хлопець ледве тримався. Мерседес-стрит — діра дірою, а Нілі-стрит була лише трішечки кращим місцем, для мене то нічого — я самотня людина, і займався весь час своєю книгою. Плюс деякі гроші в банку. А от Лі… у нього вродлива дружина і дві чудові дочки, друга тільки недавно народилася, а він ледь тримає дах у них над головою. Він був непоганим хлопцем…
Тут я відчув непереборне бажання помацати собі ніс, чи він не виріс, бува.
— …але водночас також і першорядним уйобком, вибачте мою французьку. Його безумні ідеї не дозволяли йому довго утриматися на жодній роботі. Він казав, що як тільки знаходить собі нову роботу, так зразу ж туди встряє ФБР і все йому пересирає. Так сталося, він казав, коли він працював друкарем.
— Лайно собаче, — перебив Гості. — Він геть усіх звинувачував у проблемах, які створював собі сам. Хоча в дечому ми з вами можемо погодитися, Емберсоне. Він дійсно був першорядним уйобком, і мені теж жаль його дружину і дітей. Дуже жаль.
— Йо? Сердечно з вашого боку. Словом, він мав роботу, і я не бажав, щоб він її через мене втратив, якщо він тоді просто патякав ротом… по суті, це єдине, в чому він був спеціалістом. Я сказав Сейді, що збираюся поїхати завтра до Книгосховища — сьогодні, значить — просто, щоб наглянути за ним. Вона каже, що поїде зі мною. Я кажу їй ні, якщо Лі злетів з котушок і дійсно має намір щось таке вчинити, тоді їй там з’являтися небезпечно.
— Він скидався на того, хто злетів з котушок, коли ви з ними мали ланч?
— Ні, був простий, як огірок, але він завше таким був. — Я нахилився до нього. — Хочу, щоб цю частину ви вислухали особливо уважно, детективе Фріц. Я розумів, що вона в будь-якому разі поїде зі мною, неважливо, як я її відраджую. Я чув це в її інтонаціях. Тому я викинув штуку, я втік. Зробив це, щоб вберегти її. Про всяк випадок.
«Це ж саме той випадок, якщо взагалі бодай якийсь міг трапитись», — прошепотіла Сейді в моїй голові. Вона житиме там, допоки я знову не побачу її живою во плоті. Я поклявся, що так і буде, попри все.
— Я думав, що ніч перебуду в готелі, але готелі були переповнені. Тоді я подумав про Мерседес-стрит. Ключ від № 2706, де я колись жив, я повернув, але в мене зберігся ключ від дому навпроти, № 2703, де жив Лі. Він мені його колись дав, щоби я міг поливати його квіти.
Гості:
— У нього були квіти?
Але я не відривався увагою від Вілла Фріца.
— Сейді стривожилася, побачивши, що я зник з «Едемських перелогів». Дік також. Тоді він зателефонував до поліції. І не раз, а кілька разів телефонував. Кожного разу коп, який приймав дзвінок, казав йому, щоб той перестав гнати лайно, і вішав слухавку. Я не знаю, чи фіксують у вас такі дзвінки, але Дік вам це підтвердить, а він не має причин для брехні.
Тепер настала черга Фріцу розчервонітися.
— Якби ви знали, скільки ми отримали погроз убивства…
— Не сумніваюсь. І від скількох людей. Тільки не кажіть мені, що, якби ми подзвонили до поліції, Сейді була б жива. Не кажіть мені більше такого, гаразд?
Він нічого не промовив.
— Як вона знайшла вас? — запитав Гості.
Це було те, про що мені не треба було брехати, і я не став. Утім, далі вони розпитували про нашу поїздку з Мерседес-стрит у Форт-Ворті до Книгосховища в Далласі. Ця частина моєї історії була найщільніше нашпигована ризиками. Мене не хвилював студебекерний ковбой; Сейді його порізала, але вже після того, як він вирвав у неї сумочку. Його машина вже була при смерті, і я мав відчуття, що він навряд чи заявляв про її викрадення. Звісно, ми вкрали іншу, але, зважаючи на надзвичайність нашої справи, поліція напевне не висуватиме щодо цього звинувачення. Преса їх розіпне, якщо вони наважаться. Що мене турбувало насправді, так це червоний «Шевроле», той, що з хвостовими крилами, як жіночі брови. Багажник із парю валіз у ньому обґрунтувати неважко; ми за собою мали чимало непристойних вікендів у «Кендлвудських Бунгало». Але якщо вони зазирнуть до Елового зошита… про таке мені навіть думати не хотілося.