11/22/63
Шрифт:
«Ваш телефон прослуховується. Я відвідаю вас о 21:00. Спаліть це і змийте попіл».
Я спалив цю записку, як Сейді була спалила мою, потім зняв телефонну слухавку і відкрутив кришку мікрофона. Всередині до дротів було підключено голубий циліндр, не більший за батарейку АА. Я розвеселився, побачивши на ньому японські написи — мені згадався старий приятель Тихий Міч.
Посмикуючи, я від’єднав цю штучку, поклав собі до кишені, закрутив кришку мікрофона і набрав 0. З боку телефоністки зависла довга пауза, після того як я назвав їй своє ім’я. Я вже збирався покласти слухавку і спробувати знову, та раптом почув плач, це заголосила телефоністка, почала дякувати мені за те, що я врятував президента. Якщо вона може щось для мене зробити, сказала вона, якщо будь-хто у всьому готеліможе щось зробити, мені варто лише подзвонити, її звуть Мері, вона готова будь-чимвіддячити мені.
— Ви можете почати просто зараз, з’єднавши мене з Джоді, — сказав я їй і назвав номер Діка.
— Зараз, містере Емберсон. Благослови вас Бог, сер. Уже з’єдную.
Телефон прорипів двічі, Дік зняв слухавку. Гортанним голосом, втомлено, наче хвороба його ще погіршилася, він проговорив:
— Якщо це знову якийсь чортів репортер…
— Це не репортер, Діку. Це я, Джордж, — пауза. — Джейк.
— Ох, Джейку, — промовив він тужливо, а потім вінпочав плакати. Я чекав, стискаючи слухавку так міцно, що стало долоні боляче. Стугоніло у скронях. День помирав, але світло, що лилось крізь вікна, було все ще яскравим. Здалеку я дочув гуркіт грому. Нарешті він озвався. — З вами все гаразд?
— Так, але Сейді…
— Я знаю. Про це передають в новинах. Я чув, поки їхав до Форт-Ворта.
Отже, жінка з дитячою коляскою і водій буксирної машини з автосервісу «Ессо» зробили так, як я від них і сподівався. Дякувати Богові. Не те щоб воно здавалося надто важливим зараз, коли я сидів, чуючи, як цей вбитий горем старий намагається вгамувати сльози.
— Діку… ви вважаєте, що я винний? Я зрозумію, якщо так.
— Ні, — нарешті відповів він. — І Еллі так не вважає. Коли Сейді приймала якесь рішення, вона йшла до кінця. А якщо вона знайшла вас на Мерседес-стрит у Форт-Ворті, це я їй порадив вас там шукати.
— Так, я був там.
— Її застрелив той сучий син? У новинах кажуть, що він.
— Так. Він стріляв у мене, але моя негодна нога… я перечепився через якусь коробку чи щось таке і впав. Вона була зразу поза мною.
— Господи Ісусе, — його голос на дещицю покріпшав. — Але вона загинула, роблячи правильну справу. Цього я й триматимуся. І вам треба цього триматися також.
— Без неї я туди нізащо не дістався б. Якби ви тільки її бачили… як вона рішуче діяла… як відчайдушно…
— Господи Ісусе, — повторив він. Зітхаючи. Він говорив голосом старої-престарої людини. — Отже, все те було правдою. Все, що ви казали. І все, що вонаказала про вас. Ви насправді з майбутнього, авжеж?
Як я зрадів, що жучок лежить у мене в кишені. Я сумнівався, щоб вони встигли поставити підслухи в самій кімнаті, проте все одно прикрив згорнутою чашечкою долонею мікрофон і притишив голос.
— Ані слова про це поліції чи репортерам.
— Святий Боже, ні! — сама ця ідея його обурила. — Після такого вам ніколи не вдалося б ковтнути вільного повітря!
— Ви їздили, ви забрали наші речі з багажника «Шеві»? Навіть після…
— Ще б пак. Я ж знав, як це важливо, бо щойно почув, одразу ж зрозумів, що ви підпадете під підозру.
— Я гадаю, у мене все буде гаразд, — сказав я. — Але вам треба відкрити мій портфель і… у вас є сміттєспалювач?
— Так, стоїть за гаражем.
— У портфелі лежить блакитний зошит. Спаліть його. Ви зробите це заради мене? — «І заради Сейді. Ми обоє покладаємося на вас».
— Так. Зроблю. Джейку, мені так жаль, я поділяю ваше горе.
— А я ваше. Ваше й міз Еллі.
— Це нечесно! — вибухнув він. — Мені байдуже, що він президент, це несправедлива ціна!
— Так, — промовив я. — Несправедлива. Але, Діку… йшлося не тільки про президента. Йшлося про все те погане, що мусить відбутися, якщо його вб’ють.
— Гадаю, я мушу повірити вашим словам. Але ж так важко.
— Я знаю.
Чи влаштують вони меморіальні збори по Сейді у школі, як колись влаштували були по Мімі? Звісно, влаштують. Телеканали пришлють знімальні групи, і в усій Америці на той час не буде жодної пари сухих очей. Але коли шоу закінчиться, Сейді так і залишиться мертвою.
В тому разі, якщо я цього не зміню. Це означає, що знову треба пройти через все, але заради Сейді я це зроблю. Навіть якщо вона кине лише один погляд на мене на вечірці, де я її вперше зустрів, і вирішить, що я занадто старий для неї (хоча я старатимуся з усіх моїх сил, щоби вона перемінила таку думку). Був навіть один плюс, тепер, коли я знав, що Лі дійсно був самотнім стрільцем, я не мусив би чекати занадто довго, перш ніж відправити на той світ це жалюгідне гаденя.
— Джейку? Ви тут іще?
— Так. І не забувайте називати мене Джорджем, коли з кимсь балакатиме про мене, окей?
— Щодо цього не хвилюйтесь. Нехай я старий, але мозок в мене ще працює дайбо кожному. Я вас ще зможу побачити?
«Навряд, якщо агент Гості скаже мені те, що я хочу почути», — подумав я.
— Якщо ні, це означатиме, що все діється на краще.
— Гаразд. Джейку… тобто Джордже… а вона… вона що-небудь встигла сказати наприкінці?
Я не збирався переповідати йому її останні слова, то було особисте, але я міг подарувати йому інше. Він це зможе передати Еллі, а Еллі передасть усім друзям Сейді в Джоді. А їх в неї було чимало.
— Вона спитала, чи живий президент. А коли я сказав їй, що він у безпеці, вона закрила очі й відійшла.
Дік знову почав плакати. У мене перекривилось обличчя. Сльози принесли б полегшення, але очі мої залишались сухими, як камінці.
— Прощавайте, — промовив я. — Прощавайте, старий друже.
Я делікатно повістив слухавку і сидів якийсь час незрушно на місці, дивлячись, як червоніє за вікном Даллас, коли в ньому сідає сонце. «Ввечір небо червоніє — моряку душа радіє» — каже старе прислів’я… але я знов почув бурчання грому. Через п’ять хвилин, опанувавши себе, я зняв слухавку мого очищеного від жучка телефону і знову набрав цифру 0. Сказав Мері, що хочу поспати, і попрохав її розбудити мене дзвінком о восьмій. А також попрохав до того часу поставити на мій номер відмітку «не турбувати».