11/22/63
Шрифт:
Він підняв очі від свого саквояжа.
— Ми з Сейді не зробили нічого поганого. Вона віддала своє життя за свою країну… а я б віддав своє за неї. Просто мені не випало шансу.
— Якщо так, дозвольте мені бути першим, хто вам подякує. Від імені всієї країни.
— А президент. Де він зараз? Ви знаєте?
Доктор Перрі подивився на копів, звівши брови запитально. Ті подивилися один на одного, один з них промовив:
— Він поїхав до Остіна виступати з промовою на якомусь офіційному обіді, як і було заплановано графіком. Я не знаю, чи це каже про його відчайдушну хоробрість чи про його дурість.
«Можливо, — подумав я, — розіб’ється лайнер „Ер Форс-1“, загине Кеннеді і всі, хто перебувають разом з ним на борту. Можливо, у нього трапиться інфаркт або фатальний інсульт. Можливо, якийсь інший серливий душогуб націлиться відстрелити йому його симпатичну голову».Чи діє опірне минуле проти вже змінених явищ так само, як проти агентів змін? Я не знав. Та й не дуже тим переймався. Я свою роль виконав. Що відбуватиметься з Кеннеді відтепер не належить до кола моїх справ.
— Я чув по радіо, що Джекі зараз не з ним, — сказав Перрі тихо. — Він відіслав її на ранчо віце-президента у Джонсон-сіті. А сам туди до неї приїде на вікенд, як і планувалося. Якщо ж те, що ви сказали, Джордже, правда…
— Я думаю, вже достатньо, доку, — перебив один з копів. Самому мені дійсно було вже достатньо; для Мела Перрі я знову став Джорджем.
Доктор Перрі, котрий мав власний запас притаманного лікарям гонору, проігнорував копа.
— Якщо те, що ви кажете, правда, тоді я передбачаю поїздку до Вашингтона у вашому майбутньому. І вельми ймовірну церемонію нагородження у Трояндовому садочку [673] .
673
Закладений 1902 року невеличкий садок 38x18 м при західному крилі Білого Дому, де зазвичай відбуваються неформальні зустрічі президента.
Після відбуття лікаря мене знову залишили на самоті. Хоча насправді це не так; Сейді теж була там, зі мною. «Як ми танцювали», —промовила вона перед тим, як піти з цього світу. Я міг заплющити очі й побачити її серед вервечки дівчат, як вона рухає плечима, танцює медісон. У цьому спогаді вона сміється, розвівається її волосся, а обличчя в неї бездоганне. Хірургія 2011 року чимало могла б виправити з того, що наробив Джон Клейтон цьому обличчю, але я гадав, що володію ще кращою технікою. Тобто, якщо матиму шанс нею скористатися.
Мені дозволили варитися у власному болючому соку дві години, переш ніж знову відчинилися двері кімнати для допитів. Увійшли двоє. Один, дивлячись з-під капелюха «Стетсон» очима пса породи басет-хаунд, відрекомендувався капітаном Віллом Фріцем з поліції Далласа. Він мав з собою портфель — але не мійпортфель, отже, з цього боку все було гаразд.
У другого були важкі щелепи, колір лиця п’янички і коротке чорне волосся, що сяяло від тоніку. Очі він мав гострі, допитливі і трохи стривожені. Із внутрішньої кишені піджака він видобув посвідчення й розкрив його переді мною.
— Джеймс Гості, містере Емберсон. Федеральне бюро розслідувань.
«Ти маєш всі причини тривожитися, — подумав я. — Ти той, на кого було покладено завдання відстежувати Лі, хіба не так, агенте Гості?»
Вілл Фріц сказав:
— Нам би хотілося поставити вам кілька запитань, містере Емберсон.
— Так, — кивнув я. — А мені хотілося б забратися звідси. З людьми, які рятують президента Сполучених Штатів, зазвичай не поводяться, як зі злочинцями.
— Годі, годі, — заговорив агент Гості. — Ми ж вам прислали дока, хіба ні? І не просто якогось дока, а вашогодока.
— Ставте ваші запитання, — сказав я.
І приготувався танцювати.
Фріц відкрив свій портфель і дістав пластиковий пакет з приліпленою до нього етикеткою «докази». Всередині лежав мій револьвер.
— Містере Емберсон, ми знайшли це долі під барикадою з коробок, яку нагромадив Освальд. Це належало йому, як ви вважаєте?
— Ні, це «поліцейський спеціальний». Це мій. Лі теж мав револьвер 38-го калібру, але в нього була модель «Вікторі». Якщо його револьвера нема при тілі, то ви його, либонь, знайдете там, де він мешкав.
Фріц з Гості здивовано подивились один на одного, потім знову на мене.
— Отже, ви визнаєте, що знали Освальда, — сказав Фріц.
— Так, хоча й не дуже добре. Я не знав, де він живе, а то інакше пішов би туди.
— Якщо вже зайшла мова, — сказав Гості, — він знімав кімнату на Беклі-стрит. Записаний там під іменем О. Г. Лі. Схоже, що він мав також інші псевдоніми. Алек Хідель. На це ім’я він отримував пошту.
— Жінка й дитина жили не з ним? — спитав я.
Гості всміхнувся. Це розсунуло його шелепи приблизно на милю в протилежних напрямках.
— Хто тут ставить запитання, містере Емберсон?
— Ми обоє, — відповів я. — Я ризикував своїм життям, щоб урятувати президента, а моя наречена своє життя віддалаза це, отже, гадаю, я маю право ставити запитання.
А тоді я почав дивитися, наскільки жорстко вони діятимуть. Якщо дійсно жорстко, значить, вони вважають, що я був співучасником. Зовсім легенько — не вважають, але бажають пересвідчитися. Виявилося, що десь посередині між тим й іншим.
Фріц своїм оцупкуватим пальцем крутив пакет з револьвером всередині.
— Я розкажу вам, що могло відбуватися, містере Емберсон. Я не кажу, що саме таквсе відбувалося, але ви мусите довести нам інше.
— Угу, а ви телефонували батькам Сейді? Вони живуть у Саванні. Вам також треба зателефонувати Діку Сімонсу й Еллен Докерті, в Джоді. Вони для неї були як названі батьки. — Я задумався. — Для неї й мене також, насправді. Я збирався попросити Діка бути моїм дружбою на нашому весіллі.