11/22/63
Шрифт:
— О, про це вже подбали, — збуджено повідомила вона. — Жодних вхідних дзвінків до вашої кімнати, наказ шефа поліції. — Вона різко змінила тональність. — Він був божевільний, містере Емберсон? Я маю на увазі, він мусив би, але чи він скидався на божевільного?
Згадалися ті його верткі очка й демонічна гримаса.
— О, так, — відповів я. — Безумовно божевільний. О восьмій, Мері. А до того нічого.
Я поклав слухавку, позбавивши її можливості ще щось спитати. А тоді роззувся (скидання лівої туфлі було повільним, болючим процесом), ліг на ліжко і прикрив долонями очі. Побачив, як Сейді танцює медісон. Побачив, як Сейді припрошує мене: заходьте, добрий чоловіче, як питає, чи люблю я кекс. Побачив її в себе на руках, як блищать, дивлячись вгору, на мене, її помираючі очі.
Я подумав про кролячу нору, про те, як кожного разу, коли її проходиш, відбувається повне перевстановлення.
Врешті-решт я заснув.
Гості постукав у двері точно о дев’ятій. Я відчинив, і він уплив досередини. В одній руці він тримав портфель (але не мійпортфель, отже, з цим все було поки що гаразд). У другій — пляшку шампанського, гарного сорту, «Mo"et de Chandon» [678] , з червоно-біло-блакитним бантом на горлі. Вигляд Гості мав утомлений.
678
«Моет де шандо» — заснована 1743 року одна з найбільших у світі виноробних компаній; наразі бант на пляшці символізує кольори як французького, так і американського прапора.
— Емберсоне, — промовив він.
— Гості, — відгукнувся я.
Він причинив двері, потім показав на телефон. Я витяг з кишені жучка й продемонстрував йому. Він кивнув.
— Інших нема? — спитав я.
— Ні. Цей було встановлено ДДП, а справа тепер наша. Все під прямим контролем Гувера. Якщо хтось спитає вас про телефонний жучок, ви знайшли його самостійно.
— Окей.
Він простягнув мені пляшку.
— Подарунок від менеджменту. Наполягли, щоб я вам відніс. Піднімете тост за президента Сполучених Штатів?
Зважаючи на те, що моя Сейді зараз лежала на прозекторському столі в окружному морзі, я не мав охоти ні до яких тостів. Я досяг успіху, і цей успіх смакував мені в роті попелом.
— Ні.
— Я теж, але я як три чорти радий, що він залишився живим. Бажаєте, дещо скажу по секрету?
— Кажіть.
— Я голосував за нього. Можливо, єдиний з усіх агентів Бюро.
Я нічого не сказав.
Гості всівся до одного з двох крісел, що малися в кімнаті, і глибоко зітхнув з полегшенням. Портфель він поставив собі між ніг, а потім обернув до себе пляшку, щоб прочитати етикетку.
— Тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмий. Поціновувачі вина, мабуть, знають, що це був добрий рік, але сам я людина радше пивна.
— Я теж.
— Тоді вам, либонь, сподобається «Самотня зірка», яка чекає на вас внизу. Там цілий ящик і лист в рамочці з обіцянкою постачати вам ящик щомісяця до кінця вашого життя. І шампанське там також ще є. Я бачив щонайменше дюжину пляшок. Вам там чимало поприсилали від Далласької торгівельної палати, від Міської ради з туризму, звідусіль. Є там кольоровий телевізор «Зеніт», ще запакований, є перстень-печатка зі щирого золота, з зображенням президента, від ювелірної компанії «Колловей», сертифікат на три костюми від «Далласького чоловічого одягу» і купа всякого іншого, включно з ключем від міста. Менеджмент звільнив окрему кімнату на першому поверсі для складування ваших подарунків, але я гадаю до завтрашнього ранку їм доведеться виділити ще одну. А харчів скільки! Люди підвозять пироги, торти-тістечка, ростбіфи, смажених курчат, і стільки мексиканської їжі, що вам вистачить на п’ять років. Ми їх завертаємо, а вони бісяться, не хочуть іти, правду вам кажу. Перед готелем стоять такі жінки… ну, скажемо так, сам Джек Кеннеді вам позаздрив би, а він легендарний ходок. Якби ви лишень взнали, скільки в нашого директора матеріалів щодо його сексуальних пригод, ви б не повірили.
— Глибина моєї довірливості могла б вас здивувати.
— Даллас любить вас, Емберсоне. Та де там збіса, вся країна любить вас. — Він розсміявся. Сміх той перейшов у кашель. Відкашлявшись, він закурив сигарету. Потім подивився собі на годинник. — Станом на дев’яту нуль сім вечора за Центральним стандартним часом двадцять другого листопада 1963 року ви улюбленчик усієї Америки.
— А щодо вас як, Гості? Ви мене любите? А ваш директор Гувер?
Лише один раз затягнувшись, він відклав сигарету в попільницю, а потім нахилився ближче, буравлячи мене очима. Вони в нього ховались глибоко в складках шкіри, виглядали втомленими, та проте були дуже яскравими й кмітливими.
— Подивіться на мене, Емберсоне. Прямо в очі. І скажіть, були ви в цій справі спільником Освальда чи не були. І правду кажіть, бо брехню я одразу впізнаю.
Пам’ятаючи про його безпорадне опікування Освальдом, я в це не повірив, але я вірив, що віну це вірить. Тому, втупившись йому в очі, я проказав:
— Не був.
Якусь мить він мовчав. А потім зітхнув, відкинувся на спинку стільця і підхопив свою сигарету.
— Авжеж. Не були, — пустив він ніздрями дим. — На кого ж ви тоді працюєте? На ЦРУ? Чи, може, на росіян? Мені здається це малоймовірним, але мій директор вважає, що росіяни не вагаючись спалили б глибоко законспірованого агента, аби лиш запобігти вбивству, з якого міг розгорітися міжнародний конфлікт. А може, навіть Третя Світова війна. Особливо, коли людям стане відомо про перебування Освальда в Росії. — Він промовив назву країни «Русіа», так, як промовляв її у своїх телепроповідях Хергіс. Можливо, з боку Гості це була така іронія.
— Я ні на кого не працюю, Гості. Простий чоловік собі, та й усе.
Він наставив на мене сигарету:
— Так і запам’ятаємо.
Розстебнувши свій портфель, він видобув звідти теку, навіть тоншу за ту, Освальдову, яку я був угледів на столі в Каррі. Ця тека була присвячена мені, і вона товстішатиме… проте не так швидко, як це відбувалося б у комп’ютеризованому двадцять першому столітті.
— Перед Далласом ви перебували у Флориді. В містечку Сансет Пойнт.
— Так.
— Працювали підмінним викладачем в шкільній системі Сарасоти.
— Правильно.
— До того, як ми вважаємо, ви якийсь час перебували в… Деррені? Деррен, це в Мейні?
— Деррі.
— І чим ви там займалися?
— Почав писати свою книгу.
— Угу, а до того?
— То там, то там, по різних усюдах.
— Що ще вам відомо про мої сосунки з Освальдом, Емберсоне?
Я утримав мовчанку.
— Не грайте з себе аж такого сором’язливого. Щиро між нами, дівчатками.
— Достатньо, щоби створити неприємності для вас і вашого директора.
— Якщо?
— Дозвольте мені викласти це таким чином. Кількість неприємностей, які я створю вам, буде пропорційною кількості неприємностей, які створите мені ви.
— Чи буде коректним означити це так, що, коли зайдеться про неприємності, ви готові компенсувати нестачу того, чого не знаєте напевне… і то не на нашу користь?
Я не сказав нічого.
Він продовжив, говорячи ніби сам до себе:
— Не дивно, що ви пишете книгу… Вам варто було б її закінчити, Емберсоне. Це ймовірний бестселер. Бо ви вельми вправний зух у фабрикуванні історій, це я вам кажу. Сьогодні вдень ви звучали вельми правдоподібно. І ще ви знаєте речі, яких не мусили б знати, що змушує нас вважати вас далебі не просто приватною особою. То викладайте, хто вас нацькував? Це Енглтон, його Фірма? Він же, хіба ні? Той хитрий аматор вирощування троянд.