11/22/63
Шрифт:
Щось таке було й у тому таксі, поки я їхав до Фолза. Спершу я намагався переконати себе, що в Лос-Анджелесі завжди бувземлетрус наприкінці листопада 1963 року. Це просто один з тих історичних фактів — як невдалий замах на генерала Вокера, — який я пропустив. Я ж казав Елові Темплтону, в мене диплом філолога, а не історика.
Це не здавалося мені переконливим. Якби такий землетрус трапився в тій Америці, де я жив перед тим, як спуститися у кролячу нору, я мусив би про це знати. Траплялися й потужніші катастрофи — цунамі в Індійському океані 2004 року вбило понад двісті тисяч людей, — але для Америки сім тисяч велика цифра, більш як у два рази вища за кількість жертв 11 вересня 2001.
Далі я запитав себе, чи могло зроблене мною в Далласі якось спричинитися до того, що, як каже ця затята жінка, нібито трапилося в Лос-Анджелесі. Єдина відповідь, яка мені нахопилася, це ефект метелика, але як він міг так швидко впурхнути у механізм? Ніяк. Абсолютно жодним чином. Між цими двома подіями не вбачається збагненного причинно-наслідкового ланцюга.
Та тим не менше, з якогось глибокого завулка мого розуму шепотіло: «Це ти наробив. Ти спричинився до смерті Регса, бо або покинув хвіртку навстіж, або не замкнув її як слід на клямку… і до цього ти теж спричинився. Ти з Елом пафосно розпатякував про збереження тисяч життів у В’єтнамі, але ось маєш, твій перший внесок у Нову Історію: сім тисяч загиблих у Л. А.»
Та цього просто не могло бути. Навіть якщо…
«Не світить жодного фіаско.— запевняв Ел. — Якщо справи підуть на лайно, ти просто все зміниш назад. Легко, як матюк стерти з класної дошки».
— Містере? — озвалася моя водійка. — Ми на місці. — Вона зачудовано обернулася до мене. — Ми тут уже майже три хвилини. Щоправда, трохи ранувато для шопінгу. Ви певні, що саме сюди хотіли потрапити?
Я лише знав, що мусивсюди потрапити. Заплативши за лічильником, я додав доволі значну суму згори (то були гроші ФБР, врешті-решт), побажав їй гарного дня і виліз.
У Лізбон-Фолзі смерділо, як завжди, проте електрика принаймні працювала; на перехресті, розгойдуваний північно-східним вітром, мигав проблисковий світлофор. «Кеннебекська фруктова» стояла темна, у вітрині поки що ні яблук, ні помаранчів, ані бананів, які буде викладено там пізніше. Оголошення на дверях «зеленого фронту» повідомляло: ВІДКРИЄМОСЬ О 10:00. Зрідка машини проїжджали по Мейн-стрит, кілька перехожих з піднятими комірами, зіщулені, поспішали вздовж вулиці. Але по той її бік повним ходом гула фабрика Ворумбо. Навіть на тому місці, де я стояв, чулося шух-ШВАХ, шух-ШВАХшерстеткацьких верстатів. А тоді я почув ще дещо: хтось до мене гукає, хоча й не жодним з моїх імен.
— Джимла! Агов, Джимла!
Я обернувся в бік фабрики з думкою: «Він повернувся. Жовта Картка повернувся з мертвих, так само як президент Кеннеді».
От тільки цей був схожий на Жовту Картку не більше, аніж той таксист, котрий учора віз мене з автостанції, був схожим на того, котрий віз мене з Лізбон-Фолза до автокемпінгу «Модрина» у 1958 році. Хоча обидва водії мали вигляд майжетотожний, бо минуле гармонізується, і чоловік, котрий гукав до мене з протилежного боку вулиці, теж був подібний до того, котрий колись вимагав у мене долар, оскільки в «зеленому фронті» тоді був день подвійної ціни. Цей був набагато молодшим за Жовту Картку і чорне пальто мав на собі новіше й чистіше… але це було майжете саме пальто.
— Джимла! Егей, там! — не вгавав він.
Вітер тіпав його за поли пальта; під вітром табличка на ланцюгу ліворуч від нього танцювала так само, як той світлофор-мигавка. Проте напис на ній я міг прочитати: ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу.
«П’ять років, — подумав я, — а та дратівна каналізаційна труба все ще несправна».
— Джимла! Не змушуй мене йти туди по тебе!
Ймовірно, він міг би; його попередник-самовбивця спроможний був діставатися аж до «зеленого фронту». Але я чомусь був упевнений, що, якщо достатньо швидко зашкандибаю звідси геть Старим Люїстонським шляхом, цей його новий варіант нічого не зможе вдіяти. Можливо, він здатен переслідувати мене до супермаркету «Червоне & Біле», де Ел купував колись м’ясо, але якщо я дійду до Тайтесового «Шеврона» або до «Безжурного білого слона», там я вже зможу обернутися й показати йому носа. Він був прив’язаний до кролячої нори. Якби не так, я побачив би його в Далласі, я знав це так само точно, як те, що земне тяжіння не дозволяє людям відлетіти у відкритий космос.
Немов на підтвердження цього, він закричав:
— Джимла, прошу!
Відчай, який я помітив на його обличчі, був подібний вітру: пронизливий і водночас ніби благаючий.
Я роззирнувся на обидва боки, не побачив машин і рушив через вулицю туди, де стояв він. Наблизившись, я помітив ще дві різниці. Як і його попередник, він мав на голові федору, але в нього цей капелюх був не брудним, а чистим. Знову ж, як і в попередника, з-за бинди в нього стирчала схожа на старосвітську репортерську перепустку кольорова картка. Тільки ця була не жовтою, не помаранчевою і не чорною.
Ця картка була зеленою.
— Слава Богу, — промовив він.
Обхопивши обома руками мою долоню, він її стиснув. Його долоні були майже такими ж холодними, як тутешнє повітря. Я відсторонився від нього, проте делікатно. У ньому не вчувалося небезпеки, лише той пронизливий і вимогливий відчай. Хоча саме в цьому відчаї й могла критися небезпека; він міг виявитися таким же гострим, як той ніж, яким Джон Клейтон спотворив обличчя Сейді.
— Хто ви? — спитав я. — І чому ви кличете мене Джимла? Джим Ла-Дью дуже далеко звідси, містере.
— Я не знаю, хто такий Джим Ла-Дью, — відповів містер Зелена Картка. — Я тримався від вашого пасма якомога…
Він затнувся. Зі спотвореним гримасою обличчям. Руки задерлися йому вгору, до скронь, і почали там давити, немов у намаганні утримати на місці мозок. Але мою увагу прикувала до себе заткнута за бинду його капелюха картка. Її колір не залишався постійним. На якусь мить він завихрився, поплив, нагадавши мені реакцію скринсейвера на моєму комп’ютері після того, як той хвилин з п’ятнадцять простоїть недоторканим. Зелень картки пішла блідо-канарковими брижами. А потім, коли цей чоловік повільно опустив руки, там знову усталився зелений колір. Хоча, либонь, не такий яскравий, як був у ту мить, коли я вперше його помітив.
— Я тримався від вашого пасма якомога далі, якомога довше, — сказав чоловік у чорному пальті. — Але не торкатися зовсім було неможливо. Крім того, ниток так тепер багато. Дякувати вам з вашим приятелем, кухарем, тепер так багато лайна.
— Я нічого з цього не розумію, — сказав я, але це була не зовсім правда. Я нарешті второпав сенс картки, яку мав цей чоловік (і його попередник з пропитим мозком). Вони були на кшталт тих беджів, які носять працівники атомних електростанцій. Тільки замість рівня радіації, ці картки моніторять… що? Глузд? Якщо колір зелений, значить кульки в твоїй голові всі на місці. Жовтий — ти їх почав губити. Помаранчевий — викликай людей у білих халатах. А коли твоя картка стає чорною…