11/22/63
Шрифт:
— Так-так. Назвіть мене м’якосердим, але ця ідея мені здається запаморочливою. І чим там перейматися? Придуркуваті жарти… хлопці замість фермерських комбінезонів у завеликих старомодних костюмах з підставними плечима… дівчата у флепер-сукнях до колін, з дрімучою бахромою… цікаво, чи вдалося б Майкові Косло впоратися з комедійними скетчами…
— О, то був би повний відпад, — промовив Дік так, ніби це було наперед визначеним результатом. — Ідея не без перспективи. Жаль, що ви не маєте часу на її втілення.
Я почав було щось говорити, але тут мене прохромила чергова блискавка. Така ж яскрава, як була та, що освітила мені мозок, коли Айві Темплтон сказала, що сусіди з-навпроти можуть роздивлятися її вітальню.
— Джордже, у вас рот розчепірений. Вид гарний, проте не вельми апетитний.
— Я можу знайти час, — промовив я. — Якщо ви схилите Еллі Докерті до однієї умови.
Він підвівся й вимкнув телевізор, не подарувавши його екрану найменшого позирку, хоча битва між Джоном Вейном і всім племенем Поні [476] сягнула критичної напруги, фоном якій слугував догораючий Форт-Голлівуд.
476
Pawnee — індіанський народ, що жив у землянках, займаючись хліборобством, на територіях сучасних штатів Небраска і Канзас.
— Кажіть, якої саме.
Я йому сказав, додавши слідом:
— Я мушу побалакати з Сейді. Терміново.
Спочатку вона витримувала формальний тон. Потім почала ледь усміхатися. Усмішка поширшала. А коли я переповів їй ідею, якою мене осяйнуло під кінець нашої розмови з Діком, вона вхопила мене в обійми. Але й цього їй виявилося замало, тому вона подряпалася вгору, поки не обхопила мене ще й ногами. Того дня між нами не було ніякої швабри.
— Це просто фантастика! Ти геній! Ти писатимеш сценарій?
— Ще б пак. Та це не забере багато часу. — Старозавітні глупуваті жарти вже крутилися мені в голові: «Тренер Борман двадцять хвилин дивився на помаранчевий сік, бо на бляшанці був напис CONCENTRATE… У нашого собаки хвіст виріс всередину, тому нам доводиться просвічувати його рентгеном, щоби дізнатися, чи він радіє… Я летів літаком таким старезним, що там на одному туалеті була табличка Вілбур, а на іншому Орвіл [477] ». — Але мені потрібна серйозна допомога з усім іншим. Все підштовхує до того, що мені потрібен продюсер. Я сподіваюся, ти візьмеш на себе цю роботу.
477
Брати Райт, Орвіл (1871–1948) та Вілбур (1867–1912), 1903 року побудували й почали експлуатувати переший у світі літаючий аероплан.
— Звісно, — вона зісковзнула на підлогу, не перестаючи притискатися до мене. За цим рухом задерлася її сукня, на мить зблиснули голі ноги. Вона, завзято затягуючись димом, почала міряти кроками свою вітальню. Перечепилася об стілець (либонь, ушосте чи всьоме відтоді, як у нас встановилися інтимні стосунки) і відновила рівновагу, сама цього навіть не зауваживши, хоча вже надвечір матиме на гомілці вельми гарнюній синець.
— Якщо тобі потрібні флеперські [478] речі в стилі двадцятих років, я можу попрохати Джо Піт, щоб вона гарненько порилася у костюмерній.
478
Flappers — емансиповані жінки, котрі у 1920-х рр. почали масово носити короткі зачіски й спідниці, демонстративно курити, слухати і танцювати джаз, займатися «чоловічими» професіями і загалом незалежно поводитися.
Джо очолила факультет домашньої економіки після того, як Еллен Докерті остаточно було затверджено на посту директорки школи.
— Прекрасно.
— Більшість дівчат з домекономіки люблять шити… і куховарити. Джордже, нам треба забезпечитися їжею на вечір, як гадаєш? Якщо репетиції триватимуть довго. А так воно й буде, бо розпочинаємо ми страшенно пізно.
— Так, але сендвічів…
— Ми можемо зробити краще. Набагато. І музика! Нам потрібна музика! Записана музика, бо наш оркестр нізащо не встигне вчасно відрепетирувати подібні речі… — І ми разом, в один голос вигукнули: «Доналд Белінгем!»
— А як щодо реклами? — спитав я. Ми вже заговорили, немов ті Мікі Руні й Джуді Гарланд [479] , що готуються ставити шоу в стодолі тітоньки Міллі.
— Карл Джакобі і його діти з мистецького факультету. Афіші не тільки тут, а по всьому місту. Бо нам треба, щоб усе місто прийшло, не лише батьки й родичі тих дітей, що будуть на сцені. І в залі тільки стоячі місця.
— Бінго! — вигукнув я і поцілував її в ніс. Мені подобався її запал. Я й сам також почувався збудженим.
479
Judy Garland (1922–1969) — актриса і співачка з дворічного віку, Mickey Rooney (нар. 1920 р.) — актор із 14-місячного віку; разом вони ще дітьми знялися у 9 фільмах-мюзиклах, де, як потім писав у автобіографії Руні, «всі сюжети закручувалися навкруг нагальної потреби поставити шоу в чиїйсь стодолі».
— А що нам треба оголосити про бенефіс? — запитала Сейді.
— Нічого, поки не матимемо певності, що зберемо достатньо грошей. Не варто роздмухувати нічиїх непевних надій. Що ти думаєш про те, щоби зганяти зі мною завтра у Даллас, попитати там дещо?
— Завтра неділя, серденько. У понеділок, після школи. Можливо, навіть ще до кінця занять, якщо у тебе вільний сьомий урок.
— Я вмовлю Діка вийти на день з пенсії і провести урок англійської для відсталих, — сказав я. — Він мій боржник.
У понеділок ми з Сейді вирушили до Далласа, я їхав швидко, щоби встигнути до закриття крамниць. Заклад, який ми шукали, знайшовся на бульварі Гаррі Гайнса [480] , неподалік від Меморіального шпиталю Паркленд. Там ми вилили з себе цілу діжку запитань, а потім Сейді ще й коротко продемонструвала, що саме нам треба. Відповіді прозвучали більш ніж задовільні, і через два дні я розпочав свій другий і останній проект у шоу-бізнесі як режисер-постановник «Джоді Джемборі»— «Геть Нового, Геть Кумедного Водевіль-Шоу з Піснями і Танцями». І ще позначення: «Весь збір піде на Добру Справу». Ми не розголошували, що то за справа, а ніхто й не питав.
480
Одна з центральних вулиць Далласа, американці пам’ятають, що по ній пораненого Кеннеді терміново везли до Меморіального шпиталю Паркленд.
Пара зауважень про Країну Було: там значно менше всяких формальних паперів і набагато більше довіри.
Зібралося дійсновсе місто, і Дік Сімонс виявився правим в головному: схоже, ті самі кульгаві жарти не застарівають ніколи. Принаймні не за півтори тисячі миль від Бродвея.
З такими персонами, як Джим Ла-Дью (котрий і зіграв непогано, і навіть умів трішечки співати) та Майк Косло (котрий був абсолютно убійним) наше шоу скидалося більше на шоу Діна Мартіна й Джері Люїса, аніж на виступи містера Боунза з містером Тамбо [481] . А скетчі фарсового ґатунку у виконанні двох атлетичних хлопців, сприймалися краще, ніж були того варті. В залі відлітали ґудзики, люди ляскали себе по колінах. А ще, ймовірно, лопнуло також пару корсетів.
481
Jerry Lewis (справжнє ім’я Джозеф Левіч, нар. 1926 р.) — комедіант, співак, танцівник, кінопродюсер; їх дует зі співаком і актором Діном Мартіном у 1948–1956 рр. уславився імпровізованими, елегантними скетчами; Mr. Bones і Mr. Tambo — традиційний дует персонажів маскарадного менестрель-шоу, брутальної кумедності їх діалогам додає те, що перший тримає в руках великі кістки й стукає ними одна об одну, другий грюкає тамбурином.