11/22/63
Шрифт:
Навкруг нас, спускаючись, попливли повітряні кульки. Ми вальсували, я поцілував Сейді і побажав їй щасливого Нового року, проте, хоча вона залишалася жвавою і сміялася весь вечір, я не відчув радості на її вустах.
— І тобі також щасливого Нового року, Джордже. Можна мені склянку пуншу? Я дуже спрагла.
Довжелезна черга вишикувалася до вази з пуншем зі спеціями, трохи коротша до пуншу без спецій. Я начерпав до діксі-кварти [460] суміші з рожевого лимонаду й імбирного еля, але коли повернувся з питвом туди, де залишив Сейді, її там вже не було.
460
«Dixie cup» —
— Гадаю, друже, вона вийшла надвір, подихати свіжим повітрям, — сказав Карл Джакобі. Він був одним з чотирьох учителів-прикладників у нашій школі і, либонь, найкращим, але тієї ночі я не підпустив би його до жодного механізму чи інструмента ближче, ніж на двісті ярдів.
Я подивився серед курців під пожежним виходом. Сейді серед них не було. Я пішов до «Санлайнера». Вона сиділа на пасажирському сидінні, розкинувши свої пишні спідниці аж на приладову панель, хтозна, скільки там на ній було піддягнено тих нижніх спідничок. Вона курила і плакала.
Я сів до машини і намагався її обняти.
— Сейді, що з тобою? Що з тобою, серденько? — Так, ніби я сам не знав. Ніби я не знав уже досить давно.
— Нічого. — Плач подужчав. — У мене отой жіночий період, і все. Відвези мене додому.
Звідти було всього три милі, але та поїздка здалася дуже довгою. Ми не говорили. Я завернув на її під’їзну алею і вимкнув двигун. Вона перестала плакати, але, як і перше, мовчала. Мовчав і я. Іноді тиша може бути втішливою. Ця відчувалась мертвотною.
Вона дістала з сумочки пачку «Вінстона», подивилася на сигарети, потім поклала їх назад. Дуже гучно клацнула застібка. Поглянула на мене. Волосся темною хмарою обрамляло білий овал її обличчя.
— Ти нічого не хочеш мені сказати, Джордже?
Щонайбільше мені хотілося сказати їй, що насправді мене звуть не Джорджем. Мені поступово збридилося це ім’я. Я його вже майже ненавидів.
— Дві речі. Перша: я тебе кохаю. Друга: я не роблю нічого, чого мав би соромитися. О, додам до другого пункту: нічого, чого мала б соромитися ти.
— Добре. Це добре. І я тебе кохаю, Джордже. Але тобія хочу дещо сказати, якщо ти мене вислухаєш.
— Завжди готовий слухати, — але мені стало лячно за неї.
— Все може залишатися, як було… поки що. Поки я ще заміжня за Джоном Клейтоном, нехай навіть це лише на папері і наші шлюбні стосунки ніколи не були насправді реалізовані, є речі, про які, як мені здається, я не маю права питати в тебе… чи протебе.
— Сейді…
Вона прикрила мені губи пальцями.
— Зачекай. Але я ніколи більше не дозволю жодному чоловіку класти до мене в постіль швабру. Ти мене розумієш?
Вона швиденько поцілувала те місце, де щойно були її пальці, і кинулась по доріжці до своїх дверей, нашукуючи дорогою ключі.
Ось так почався 1962 рік для чоловіка, котрий називав себе Джорджем Емберсоном.
Перший день нового року зайнявся ясним і холодним світанком, прогноз у «Вранішньому фермерському огляді» погрожував морозним туманом по низинах. Дві начинені жучками лампи були сховані в гаражі. Одну з них я поклав до машини і вирушив у Форт-Ворт. Гадаючи, що, якщо й нагодиться день, коли може вщухнути вбогий карнавал на задрипаній Мерседес-стрит, то це саме сьогодні. І я виявився правий. Там було тихо, як… авжеж, там було тихо, як у мавзолеї Трекерів, коли я затягував до нього труп Френка Даннінга. Перекинуті триколісні велосипеди й забуті ляльки валяються на лисих ділянках перед будинками. Якийсь гульвіса кинув біля свого ґанку більшу іграшку — монструозний старий «Меркурій» [461] . Двері машини так і залишилися відкритими навстіж. На немощеній ґрунтовій дорозі де-не-де валялися стрічки серпантину, а по рівчаках повно пивних бляшанок, переважно з-під «Самотньої
461
«Mercury» — бренд автомобілів, який випускався компанією «Форд Мотор» з 1938 року; наразі мається на увазі модель «Mercury Eight» (1949–1951).
462
«Lone Star» — найпопулярніше в Техасі пиво, що випускається однойменною броварнею, яку було засновано 1884 року.
Я кинув погляд на № 2706 і не побачив нікого, хто міг би дивитися з великого фасадного вікна, але Айві була права: звідти відкривалася чудова перспектива на вітальню буднику № 2703.
Машину я загнав на бетонні колії, що правили тут за під’їзну алею, немов мав повне право перебувати в колишньому домі нещасної родини Темплтонів. Дістав лампу і новенький ящичок з інструментами і підійшов до передніх дверей. Неприємна мить настала, коли відмовився обертатися ключ, але він був просто новим. Змочений слиною та трохи порозхитуваний в замку, він провернувся, і я увійшов досередини.
Там розміщувалось чотири кімнати, якщо враховувати ванну, видну крізь двері, що зависли прочинені на одній цілій завісі. Найбільшим приміщенням була поєднана з кухнею вітальня. А далі дві спальні. У більшій на ліжку не було матраца. Я згадав, як мені сказала тоді Айві: «Бу’е, як той субака, шо його везуть із собою у відпустку, нє?»Стіни у меншій спальні, де крізь ветхий тиньк прозирала дранка, Розетта «Крайолою» [463] помалювала фігурками дівчаток. На всіх зелені сарафанчики й великі чорні бутси. Всі з кінськими хвостиками на потилицях — непропорційно довгими, майже як їхні ноги, — і майже кожна з футбольним м’ячем. В одної з них на голові красувалася тіара Міс Америки, а на губах велика, намальована помадою, усмішка. У домі ще вчувався запах м’яса, яке смажила Айві для останнього тут обіду перед поверненням до Мозелла, де вона знову житиме з мамою, донькою-чортеням і чоловіком зі зламаною спиною.
463
«Crayola» — заснована 1885 року компанія з випуску різноманітного художнього знаряддя; особливо популярні пастельні олівці «Крайола».
Це тут у Марини й Лі мусить розпочатися американська фаза їхнього життя. Вони кохатимуться у більшій з двох спалень, і там же він її битиме. Там же після довгих робочих днів, після збирання вхідних дверей, Лі Освальд лежатиме без сну, дивуючись, чому, чорти його забирай, він ще й досі не став знаменитим? Хіба він не старається? Хіба він для цього не докладає наполегливихзусиль?
А у вітальні з її горбастою, хвилями, підлогою, покритою затоптаним, кольору зеленої жовчі килимом, Лі вперше зустрінеться з чоловіком, якому мені не слід довіряти, з тим, у котрому сконцентровано більшість (якщо не всі) сумнівів Ела щодо Освальда як самотнього стрільця. Цього чоловіка звуть Джордж де Мореншильд, і мені дуже сильно хотілося почути, про що балакатимуть вони з Освальдом.
У головному приміщенні, ближче до кухні, стояв старий стіл-бюро. У його шухлядах містилася безладна мішанка столових приборів і посуду. Відсунувши стіл від стіни, я побачив електричну розетку. Чудово. Я поставив лампу на стіл і підключив. Я розумів, що, перш ніж сюди в’їдуть Освальди, тут може якийсь час жити й хтось інший, але сумнівався, аби будь-кому, виїжджаючи звідси, захотілося прихопити з собою Похилу Пізанську Лампу. А якщо таке навіть трапиться, в гаражі я маю запасну.
Найтоншим з моїх буравчиків я просвердлив дірочку в стіні будинку, підсунув стіл на місце і випробував лампу. Вона працювала добре. Я спакував інструменти і покинув будинок, не забувши замкнути за собою двері. А тоді поїхав назад до Джоді.