11/22/63
Шрифт:
— Так, — відповів я, і Дік кивнув так, ніби це вирішувало все.
Хотілося мені, щоб так це й було.
Завдяки Діку Сімонсу Сейді нарешті пізнала, що воно таке — займатися коханням після заходу сонця. Коли я спитав у неї, як їй це, вона відповіла, що чудесно.
— Але ще більше я наперед смакую, як прокинуся вранці поряд з тобою. Ти чуєш вітер?
Авжеж. Той ухкав пугачем попід карнизами.
— Тобі від цих звуків робиться затишніше?
— Так.
— Я зараз дещо скажу, я маю надію, ти через це не відчуєш незручності.
— Скажи.
— Мені здається, я в тебе закохалася. Можливо, це просто секс. Я чула, що люди часто так помиляються, але не думаю.
— Сейді?
— Так? — вона намагалася усміхнутись, але виглядала зляканою.
— Я тебе теж кохаю. І тут нема ні «може», ні помилки.
— Слава Богу, — промовила вона і притулилася ще тісніше.
Під час нашого другого візиту до «Кендлвудських Бунгало» вона готова була говорити про Джонні Клейтона. «Тільки вимкни світло, гаразд?»
Я зробив, як вона просила. Поки розповідала, вона викурила три сигарети. Під кінець вона вже важко ридала, хоча, либонь, не через болючі спогади, а радше від ніяковості. Для більшості з нас, я гадаю, легше визнати, що ми робили щось зле, аніж те, що десь ми виявилися дурниками. Ні, з нею було не зовсім так. Цілий світ відмінностей пролягає між глупством і наївністю і, як і більшість добропорядних дівчат середнього класу, котрі доходили зрілості у сорокових-п’ятдесятих роках, Сейді не знала майже нічого про секс. Вона сказала, що фактично ні разу не бачила пеніса, поки не подивилась на мій. Було, мельком їй відкривався пеніс Джонні, але, як вона розповіла, якщо чоловік помічав її спрямований туди погляд, він хапав її за обличчя і відвертав його з такою чіпкістю, що заледве якась мить залишалася до болю.
— Але це завжди було болючеобразливо, — сказала вона. — Ти розумієш?
Джон Клейтон походив зі звичайної релігійної родини, нічого фанатичного за ними не вбачалося. Був милим, розсудливим і уважним. Не чемпіон світу в почутті гумору (майже зовсім його не мав, якщо точніше), але, як здавалося, він обожнював Сейді. Її батьки обожнювали його. Клер Дангіл особливо нетямилася від Джонні Клейтона. Ну й, звісно, він був вищим за Сейді, навіть коли вона взувала щось на підборах. Після довгих років насмішок з неї, цибатої, це був важливий фактор.
— Єдина річ, яка мене непокоїла перед заміжжям, це його нав’язлива акуратність, — сказала Сейді. — Всі його книжки стояли в абетковому порядку, і якщо якусь траплялося переставити, він дуже розстроювався. Він нервувався, якщо бодай одну з них було взято з полиці — це відчувалося, виникала напруга. Він голився тричі на день і повсякчас мив собі руки. Було, хтось із ним поручкається, він вибачається і мерщій біжить до ванної, щоби якомога швидше їх помити.
— А також координація кольорів одягу, — додав я. — Того, що на ньому надітий, і того, що в шафі, і горе тому, хто бодай щось там пересуне. Він упорядковував речі в коморі в абетковому порядку? Або вставав іноді посеред ночі, щоб перевірити, чи вимкнуті пічні конфорки, чи замкнуті двері?
Вона перевернулася до мене, очі широко розплющені, здивовані у темряві. Привітно рипіло ліжко; скиглив вітер; деренчала ослаблена шибка.
— Звідки ти це знаєш?
— Це обсесивно-компульсивний розлад, або коротко ОКР. Невроз нав’язливих станів. Говард… — я замовк. «Говард Х’юз [450] серйозно страждав на нього», — мало не промовив я, хоча, можливо, зараз це ще не було актуальним. А навіть якщо вже було, публіка про це могла ще не знати. — Один мій старий приятель мав такий розлад. Говард Темплтон. Давно. Він завдавав тобі болю, Сейді?
450
Howard Hughes (1905–1976) — інженер-авіабудівельник, розробник військових і цивільних літаків, пілотом встановив кілька рекордів швидкості, був одним із найбагатших людей світу, філантропом, все життя відзначався ексцентричною поведінкою, яка під кінець вилилася у відверту параною.
— Та взагалі не дуже-то, не бив, не штовхав. Один раз, було, ляснув по обличчю, ото і все. Але людина може зробити людині боляче й іншими способами, хіба не так?
— Так.
— Мені нікому було про це розповісти. Зрозуміло, що не матері. Знаєш, що вона мені сказала в день мого весілля? Що якщо я промовлю півмолитви перед тим і півмолитви під час того, все буде добре. «Під час того»це означення найближче до «злягання»,на яке вона тільки спромоглася. Я спробувала поговорити про це з моєю подружкою Руті, але тільки раз. То було після занять, вона допомагала мені прибратися в бібліотеці. «Все, що відбувається за дверима спальні, не моя справа», — сказала мені вона. Я й перестала, бо насправді я не хотілапро все те розповідати. Мені було так соромно.
А тоді все ринуло потоком. Дещо з промовленого нею потонуло в її сльозах, але я вхопив суть. У деякі ночі — либонь, раз на тиждень, можливо, два — він казав, що потребує «полегшення». Вони лежали в постелі рядком, вона у нічній сорочці (він наполіг, щоб її сорочки були тільки непрозорі), він у «боксерських» трусах. Голішого, ніж у довгих трусах, вона його ніколи не бачила. Він спускав простирадло собі до пояса, і вона бачила, як воно напинається його ерекцією.
— Одного разу він і сам поглянув на той наметик. Тільки раз це було, отже, я запам’ятала. І знаєш, що він сказав?
— Ні.
— «Які ми огидні». А потім каже: «Закінчуй з цим швидше, щоби я міг нарешті заснути».
Вона сягала рукою під простирадло й мастурбувала свого чоловіка. Це ніколи не тривало довго, іноді лише пару секунд. Зрідка, поки вона виконувала цю функцію, він торкався її грудей, але переважно тримав руки складеними високо в себе на грудях. По закінченню він ішов до ванної, весь мився і повертався назад уже в піжамі. Мав їх сім пар, всі блакитного кольору.
Тоді наставала її черга йти до ванної і мити руки. Він наполягав, щоб вона робила це щонайменше три хвилини, і під такою гарячою водою, щоб у неї почервоніла шкіра. Повернувшись до спальні, вона підносила свої долоні йому до обличчя. Якщо запах «Лайфбуя» [451] був недостатньо сильним, щоб його вдовольнити, вона мусила повторити миття знову.
451
«Lifebuoy» («Рятувальний круг») — розроблене 1895 року в Британії карболове мило.
— І коли я поверталася, там уже лежала швабра.
Якщо це було влітку, він її клав поверх простирадл, а взимку — на ковдри. Держак пролягав рівно посередині ліжка. Ділячи простір на його і її половини.
— Якщо я спала неспокійно і, траплялось, посуну швабру, він прокидався. Хоч як би міцно не спав. Відштовхував мене на мою половину. Брутально. Називав це «порушенням границі швабри».
Того ляпаса він дав їй, коли вона одного разу запитала, як же вони зможуть завести дітей, якщо він ніколи у неї не входить.