11/22/63
Шрифт:
— Не найгірша у світі порада. — Я був вельми обережним. Ми вступили на мінне поле. Вона розуміла це незгірш за мене.
— Джонні — викладач точних дисциплін. Він високий, хоча й не такий високий, як ти. Я втомилася виходити кудись на люди з чоловіками, нижчими за мене, і, гадаю, тому-то й відповіла йому «так», коли він уперше мене запросив. Поступово зустрічатися з ним перетворилося в мене на звичку. Я його вважала приємним, до того ж наприкінці вечора він ніколи не вирощував собі пару зайвих рук. На той час я гадала, такі стосунки й є коханням. Я була дуже наївною, правда?
Я погойдав рукою в жесті «туди-сюди».
— Ми познайомилися в Університеті Південної Джорджії і роботу потім собі знайшли в одній середній школі в Саванні. Школа спільного навчання дітей обох статей, проте приватна. Я майже впевнена, що то його татусь потягнув за деякі ниточки, щоб саме так трапилося. Клейтони грошей не мають — тепер уже ні, хоча колись вони в них були, — але все ще мають високу репутацію в громаді Саванни. Бідні, однак шляхетні, розумієш?
Цього я не розумів — питання, хто належить до вершків громади, а хто ні, ніколи не виникали в часи моєї юності, — але я пробурмотів щось ствердне. Вона надто довго переймалася цією темою, тож схожа зараз була ледь не на загіпнотизовану.
— Отже, я мала діафрагму, авжеж, мала. Тримала її в спеціальній пластиковій дамській коробочці з трояндою на кришці. От лишень ані разу я нею не скористалася. Можливості не трапилося. Кінець кінцем викинула її до сміття після чергового полегшення. То він так це називав, полегшенням. Так і казав зазвичай: «Я потребую полегшення». А потім швабра. Розумієш?
Анічогісінько я не розумів.
Сейді засміялась, і це мені знову нагадало Айві Темплтон.
— Зачекай пару років, казала мати! Я могла чекати хоч двадцять, і ніякої діафрагми не знадобилося б!
— Що відбувалося? — я легенько стиснув їй плечі. — Він тебе бив? Бив тебе держаком швабри? — Існував також ще й інший варіант застосування держака, я читав «Останній поворот на Бруклін» [442] , але він вочевидь такого не робив. Вона була незайманою, авжеж; докази цього залишилися на простирадлі.
— Ні, — сказала вона. — Швабра була не для биття. Джордже, я не думаю, що зможу далі про це говорити. Не тепер. Я почуваюся так… ну, не знаю… немов пляшка содової, яку розтрясли. Знаєш, чого я хочу?
442
«Last Exit to Brooklyn» (1964) — жорсткий роман Х’юберта Селбі (1928–2004) про життя нью-йоркського соціального «дна», за яким у 1989 р. було знято однойменний фільм.
Я гадав, що знаю, але заради ввічливості перепитав.
— Я хочу, щоб ти повів мене в дім, а там продовжив почате. — Вона здійняла руки над головою і потягнулася. Ліфчик на себе знов одягнути їй не схотілось, і я побачив, як підважуються груди в неї під блузкою. Крихітні тіні, схожі на розділові знаки, в згасаючому світлі вечора відкидали її соски.
Вона сказала:
— Я не хочу ворушити сьогодні минуле. Сьогодні я хочу тільки іскритися.
Десь за годину я побачив, що вона засинає. Спершу я поцілував їй лоба, а потім носа — аби розбудити.
— Мушу вже йти. Хочу встигнути прибрати свою машину в тебе з під’їзної алеї, перш ніж твої сусіди почнуть телефонувати своїм знайомим.
— Так, мабуть, треба це зробити. Сусіди в мене Сенфорди, а їхня школярка Лайла Сенфорд в цьому місяці якраз працює в бібліотеці.
А мені пригадалося, що батько Лайли начебто засідає в шкільній раді, але я нічого не сказав. Сейді вся сяяла, тож не було сенсу псувати її почуття. Нехай Сенфорди думають, що ми сиділи на дивані, притискаючись одне до одного колінами, чекали, поки завершиться «Деніс-загроза» [443] і розпочнеться наспраавжки велике шооу Еда Саллівена [444] . Якщо моя машина залишатиметься перед домом Сейді ще й після одинадцятої, їхні думки можуть потекти в іншому напрямку.
443
«Dennis the Menace» (1957–1963) — сімейний телесеріал за однойменним коміксом про доброго хлопця, котрий повсякчас потрапляє в халепу.
444
Edward Sullivan (1901–1974) — популярний ведучий авторського розважального телешоу, яке виходило з 1947 до 1971 року.
Вона дивилася, як я одягаюся.
— Що тепер буде, Джордже? З нами?
— Я хочу бути з тобою, якщо ти захочеш зі мною бути. Ти хочеш цього?
Сейді сіла, простирадло зісковзнуло і вляглося навкруг її талії, вона потягнулася по сигарети.
— Дуже-дуже. Але я заміжня і це так і залишатиметься до наступного літа в Ріно. Якщо я подам на розірвання шлюбу, Джонні виступить проти. Чорт, його батькибудуть проти.
— Якщо ми будемо обережними, все буде добре. Але нам таки треба бути обережними. Ти ж це розумієш, так?
Вона розсміялася й підкурила.
— О, так. Це я розумію.
— Сейді, у тебе траплялися проблеми з дисципліною в бібліотеці?
— Га? Вряди-годи, авжеж. Бувало. — Вона знизала плечима; колихнулися її груди, мені стало жаль, що я так швидко одягнувся. А з іншого боку, кого я дурив? Джеймс Бонд міг би розпочати і втретє, але Джейк/Джордж був уже висотаний. — Я новенька в школі. Вони мене випробовують. Це, звісно, мені як шпилька в сідницю, але нічого такого, чого б я не очікувала. А що?
— Гадаю, твої проблеми мусять зникнути. Учням подобається, коли вчителі закохуються. Навіть хлопцям. Для них це — немов телешоу.
— Вони взнають, що ми…
Я трохи поміркував.
— Декотрі дівчатка здогадаються. Ті, котрі мають власний досвід.
Вона пирхнула димом: «Оце так чудесно». Але справжнього незадоволення в ній не помічалося.
— Як ти щодо обіду в «Сідлі», в Раунд-Гіллі? Нехай люди звикають бачити нас разом.
— Добре. Завтра?
— Ні. Завтра я маю деякі справи в Далласі.
— Дослідження для твоєї книги?
— Угу, — ось воно, ми тільки-но зблизилися, а я вже їй брешу. Мені це не подобалося, але яким чином обійтися без цього, я не знав. А на майбутнє… Я відмовився думати про це зараз. Мусив берегти власне сяйво.
— У вівторок?
— Гаразд. І ще одно, Джордже?
— Що?
— Нам треба знайти якийсь спосіб, щоб продовжити цим займатися.
Я усміхнувся.
— Кохання способи знайде.
— Мені здається, наразі це скоріше пристрасть.