11/22/63
Шрифт:
Я зупинився перед будинком № 2703, до якого Лі привезе дружину й дочку, коли вже не зможе витримувати задушливо-вбивчої материнської любові Маргарити Освальд. Дві бетонні колії вели до лисого шматка закапаної мастилом землі, де, аби це було в кращому районі міста, мусив би стояти гараж. На занехаяній, порослій мишієм ділянці, що мала правити за моріжок, валялися покинуті дешеві пластмасові іграшки. Там же дівчинка в заношених рожевих шортах без упину била в дерев’яну обшивку будинку європейським футбольним м’ячем. За кожним ударом м’яча в стіну вона вигукувала: «Чамба!»
Жінка у великих синіх бігуді на голові й сигаретою в пащі виткнула голову з вікна й закричала:
— Бий-бий, Розетто, а я от вийду та й наб’ю тобі сраку! — і тут вона помітила мене. — Шо вам тре’а? Якшо це якийсь рахунок, нічим не мо’ допомогти. Усім таким займається мій чоловік. Сьо’оні він отримав роботу.
— Не йдеться про жодний рахунок, — відповів я. Розетта з ненависною міною вдарила м’ячем у мій бік, але обличчя її скривилося у вимушеній посмішці, коли я прийняв м’яч боком ступні й акуратно відбив їй назад. — Я хотів би на секундочку перемовитися з вами.
— Вам тре’а зачекати тоді. Я ще не в пораа’ку.
Голова її зникла. Я чекав. Цього разу від удару Розетти м’яч полетів по високій, широкій дузі ( «Чамба!»), але раніше, ніж він вдарився у стіну буднику, я спромігся прийняти його на долоню.
— Не моо’на лапати руками, ти, старий, паскудний курвалю, — гукнула вона. — Це пенальті.
— Розетто, а шо я тобі казала про той твій чортів рот? — з’явилася на ґанку матінка вже з прикритими напівпрозорим жовтим шарфом бігуді. Тепер вони скидалися на кокони комах якогось такого роду, що, вилупившись, напевне виявляться отруйними.
— Старий, паскудний, йобанийкурваль! — заверещала Розетта й дременула геть вздовж Мерседес-стрит у напрямку «Мавпячого Ворда», копаючи поперед себе м’яч і маніакально регочучи.
— Чо’о вам пот’і’но? — матінці було від двадцяти двох до п’ятдесяти. В роті її не вистачало кількох зубів, а під оком відцвітав синець.
— Хочу поставити вам кілька запитань, — сказав я.
— Шо вам за спраави до моїх спраав?
Я витяг гаманець і показав їй п’ятидоларову банкноту:
— Не питайтеся в мене нічого, і я вам не брехатиму.
— А ви не зві’сіля бу’ете. Говірка ніби як у янкі.
— Ви бажаєте отримати ці гроші, місіз?
— Залежить, шо питатимете. Я не збираюся вам казати розмір свого ліфону.
— Для початку я хотів би дізнатися, скільки ви тут уже живете?
— В цім домі? Шість тижнів, гадаю я. Гаррі думав, шо зможе на шось згодитися на «Мавпячім Ворді», але вони зара’ не наймають. Тоді він звернувсь до «Трудових ресурсів» [414] . Знаєте, шо воно за таке?
414
«Manpower» — заснована 1948 року американська компанія з працевлаштування й перенавчання, сьогодні діє у всьому світі.
— Поденна робота?
— Йо, та ще й робить він зара’ зі зграєю нігерів, — тільки в неї це прозвучало: «нігеїв». — За якихось дев’ять доларів на день робити зі зграєю клятих нігеїв шляховиком. Каже, це ніби знов опинитися у Західнотехаській виправній…
— Яку ви платите оренду?
— П’я’сят на місяць.
— Мебльована?
— Напів. Ну, мо’натак сказати. Є сране ліжко та срана газова пічка, яка нас майже напевне уб’є. Всере’ину я вас не прошу, то не зобижайтеся. Я ж вас не знаю з часів клятого Адама.
— Квартира здавалася з лампами і всяким таким?
— Та ви сказилися, містере.
— А все ж таки, як?
— Йо, пара є. Одна робить, інша ні. Я би тут нізащо збіса не за’ишилася, аби на то моя змога. Він говорить, як то йому геть не хочеться знов жити з моєю ма в Мозеллі [415] , але «сутужна цицька казала кицька». Я тут не зостануся. Ви чуєте сморід?
— Так, мем.
— А то ж ніщо інше, як тільки лайно, синочку-джиме. І не котячі гівна, не собчачі гівна, а саме людські гівна. Робити з нігеями то одна річ, але жити, як вони? Ані-сер. Вам досить?
415
Mozelle — тепер вже покинуте, безлюдне містечко в окрузі Коулмен на південний захід від Далласа.
Ні, мені не було досить, хоча хотілося, аби було навпаки. Мені неприємна була вона і неприємний був я сам за те, що маю нахабство її ганити. Вона ув’язнена в своєму часі, в своєму виборі, в обставинах цієї вулиці. Але я не міг відірвати очей від її бігуді під жовтим шарфом. Жирні сині комахи, що чекають на своє вилуплення.
— Ніхто тут надовго не залишається, я гадаю?
— О, на ’седес-стрит? — вона махнула сигаретою в бік збитого путівця, що вів до автостоянки й величезного складу, заповненого гарними речами, котрих вона ніколи не матиме. Махнула на тісно поставлені халупи зі шлакоблочними покришеними сходинками ґанків і розбитими, затуленими шматками картону вікнами. На обсмоктаних дітей. На старі, поїдені іржею «Форди», «Гадсони» та «Студебекери-жайворонки» [416] . На безжальне техаське небо. А тоді видала скрипучий сміх, сповнений здивування і відчаю.
416
«Hudson Motor Car Company» — компанія, заснована 1909 року, автомобілі під цим брендом перестали випускатися з 1958 р.; «Lark» («Жайворон») — компактний легковик, що випускався у 1959–1966 рр. заснованою 1868 року компанією Studebaker.
— Містере, це просто автобусна зупинка на дорозі в нікуди. Ми із Задьорою Су [417] відпливаємо до Мозелла. Якщо Гаррі не захоче з нами, попливемо й без нього.
Із задньої кишені я витяг мапу, відірвав від неї смужку і надряпав на ній номер свого телефону в Джоді. Потім додав ще одну п’ятидоларову банкноту. Простягнув гроші їй. Вона на них подивилася, але не взяла.
— Нашо мені ваш номер телефону? Ніякого телефону в мене к чорту нема. Тим більше це номер не міської мережі ДФВ. Це ж збіса тре дзвонити далеко.
417
Су, Сукі — пестливо-зменшувальний варіант імені Розетта.
— Зателефонуйте мені, коли зберетеся виїжджати звідси. Це все, чого я прошу. Подзвоните мені й скажете: «Містере, це мама Розетти, ми переїжджаємо». От і все.
Я бачив, як вона зважує. Це не забрало багато часу. Десять доларів були більшою сумою, ніж її чоловік отримував за цілий день роботи під пекучим техаським сонцем. Бо «Трудові ресурси» нічого не бажали знати про півтори ставки за роботу в святкові дні. І вінпро ці десять доларів нічого не знатиме.
— Дайте мені ще сімсятп’ять центів, — промовила вона, — на міжміський дзвінок.