11/22/63

Кінг Стівен

— Взагалі-то, мені більше подобається прикид Сіско Кіда [383] , — сказав Майк.

— Не сумніваюся, що ви пречудово виконуєте роботу офіціантів, але хто, в ім’я Бога, намовив вас так нарядитися? А тренер знає?

— Мусить, він тут.

— О? Я його ще не бачив.

— Він там, біля барбекю, наливається разом з іншими піддувайлами. А щодо цього вбрання… Міз Мімі вміє бути дуже переконливою.

Мені згадався підписаний мною контракт, і я зітхнув:

383

Cisco Kid (Малюк Сіско) — герой оповідання О. Генрі «Шлях кабальєро», кінний відчайдух-стрілець з техасько-мексиканського прикордоння, образ якого розтиражовано в багатьох фільмах і коміксах.

— Знаю.

Майк понизив голос:

— Ми

всі знаємо, що вона хвора. Крім того… я ставлюся до цього, як до акторської гри. — Він встав у позу тореро, нелегку, якщо пам’ятати, що в руках в тебе таця з канапе. — Arriba! [384]

— Непогано, але…

— Я знаю, я поки не увійшов у роль. Ще не занурився, правильно?

— Цей метод годиться хіба що для Брандо [385] . Який у вас із хлопцями розклад на осінь, Майку?

384

Тут — «вище голову» ( ісп.).

385

Marlon Brando (1924–2004) — один з найвпливовіших кіноакторів Голлівуду, застосовував у роботі систему Станіславського.

— Останній рік? Джим у кишені? [386] Я, Генк Альварес, Чіп Вігінс і Карл Крокет у лінії? Виграємо чемпіонат штату і той золотий м’яч опиниться в нашій шафі разом з рештою трофеїв.

— Мені подобається твоя диспозиція.

— А ви робитимете спектакль цієї осені, містере Емберсон?

— Планую.

— Добре. Класно. Підберіть і мені роль… але з моїм футболом я тільки на маленьку роль здатний. Послухайте цей бенд, вони непогано грають.

Бенд грав набагато краще, ніж непогано. На барабані була написана назва гурту «Лицарі». Вокаліст, ще ніби підліток, завдав рахунком темп, і бенд вжарив гарячу версію старої пісні Річі Веланса «Ох, моя голова», та ні, не такої вже й старої, як на літо 61-го, хоча сам Річі вже понад два роки, як був мертвий [387] .

386

«Кишеня» — термін в американському футболі, означає жорсткий захист лінійними гравцями свого квотербека.

387

Ritchie Valens (1941–1959) — американо-мексиканський співак-гітарист, піонер стилю чикано-рок, загинув в авіакатастрофі разом з кількома іншими зірками рок-н-ролу; «Oooh, My Head» — пісня, написана ним незадовго перед загибеллю.

Я з пивом у картонному стакані підійшов ближче до сцени. Голос вокаліста здався знайомим. І звук електрооргана також, що відчайдушно бажав бути схожим на гру акордеона. І раптом «клац» у голові. Цей хлопець — це ж Даґ Сем [388] , і не мине багато часу, як він буде створювати вже власні хіти: наприклад, «Вона така рухлива» або, скажімо, «Мендосино». Це буде вже під час «Британського вторгнення», а отже, цей бенд, що в оригіналі грає «техано-рок», прибере собі псевдобританську назву «Квінтет сера Даґласа» [389] .

388

Douglas Sahm (1941–1999) — спершу відомий в Техасі як «вундеркінд музики кантрі», його перший бенд дійсно називався «The Knights»; пізніше став широко популярним автором і виконавцем музики блюз-рок із власним гуртом «Sir Douglas Quintet».

389

«Британське вторгнення» — період від 1963 року й до початку 1970-х, коли слідом за «Бітлз» на американську поп-культуру величезний вплив справляли рок-гурти й окремі музиканти з Британії; «Tejano music» — техаська музика будь-якого стилю з сильними мексиканськими впливами.

— Джордже, ходіть-но сюди, ви не проти з деким познайомитись?

Я обернувся. Схилом спускалася Мімі, ведучи за собою якусь жінку. Моє перше враження від Сейді — геть усіх від неї перше враження, я не маю щодо цього сумнівів — це її зріст. На ній було пласке взуття, як і на більшості тутешніх жінок, котрі знали, що півдня й цілий вечір вони топтатимуться надворі, але ця жінка останній раз взувала щось на підборах, либонь, ще на власне весілля, ба, можливо, навіть

на тій оказії вона була одягнена в таку сукню, що могла прикрити пару туфель на низьких підборах або й зовсім без них, аби лиш, ставши перед олтарем, не височіти кумедно понад своїм нареченим. У ній було щонайменше шість футів, а можливо, й трішки більше. Я перевищував її хіба дюйми на три і, якщо не рахувати тренера Бормана та Ґреґа Андервуда з історичного факультету, був єдиним таким чоловіком на вечірці. Авжеж, Ґреґ був ще той цибань. Говорячи жаргоном того часу, Сейді мала насправді добру будову. Вона знала це, але не пишалася, а радше була просто цього свідома. Я це зрозумів з її ходи.

«Я знаю, що я трохи завелика, щоб вважатись нормальною, —промовляла та хода. Розпростані плечі проказували ще більше. — Це не моя провина, я просто такою виросла. Як Топсі [390] ».Сукня на ній була без рукавів, чорна, вся в трояндах. Руки засмаглі. Губи вона трішечки підвела рожевою помадою, але більше жодної косметики.

Кохання не виникло з першого погляду, я не маю щодо цього жодних сумнівів, проте я пам’ятаю те перше враження з подиву гідною ясністю. Якби я сказав вам, що з подібною ясністю пам’ятаю те, як уперше побачив колишню Кристі Еппінг, я б збрехав. Авжеж, то було в танцювальному клубі, і ми обоє були тоді сп’янілі, то, може, це рахується мені в залік.

390

Топсі — чорна дівчинка, персонаж книг Гаріет Бічер Стоу «Хатина дядька Тома».

Сейді мала безхитрісно-приємний вигляд у стилі «ось я така, проста американська дівчина, сприймайте мене такою, як бачите». Проте було в ній також і дещо інше. Того дня, на тій вечірці, я думав, що те дещо інше є просто звичайною незграбністю рослих людей. Пізніше я взнав, що зовсім вона не незграбна. Фактично, вона перебувала якнайдалі від незграбності.

Мімі виглядала гарно — чи принаймні не гірше, ніж того дня, коли приходила до мене додому переконувати, щоб я погодився вчителювати на повну ставку, — але вона була в макіяжі, що не виглядало звичайним. Грим не зовсім маскував запалість її очей, породжену, либонь, комбінацією безсоння й болю, й нові зморшки в кутиках її губ він не маскував. Але вона усміхалася, а чом би й ні? Вийшла заміж за свого парубка, утнула таку вечірку, яка вочевидь має шалений успіх, а ще вона привела гарненьку дівчину в гарненькому платті, аби познайомити її з єдиним на всю школу незайнятим вчителем англійської.

— Агов, Мімі, — гукнув я, вирушивши вгору схилом, огинаючи ломберні столики (позичені в клубі армійських ветеранів), за якими пізніше люди їстимуть барбекю, споглядаючи захід сонця. — Мої вітання. Гадаю, відсьогодні я мушу звикати звертатися до вас як до міз Сімонс.

Вона посміхнулася своєю сухою усмішкою.

— Я звикла до Мімі, звертайтеся до мене так і надалі, будь ласка. Хочу вас познайомити з новою членкинею викладацького складу. Це…

Хтось недбалий відштовхнув один зі складаних стільців собі зі шляху, і росла білява дівчина, вже з простягнутою до мене рукою й заготовленою на обличчі усмішкою «рада знайомству з вами», перечепившись через нього, упала вперед. Стілець, перекидаючись, полетів разом з нею, і я встиг собі уявити, що в потенції світить доволі прикрий інцидент, якщо якась його ніжка встромиться їй в живіт.

Впустивши склянку з пивом на траву, я зробив гігантський крок уперед і зловив дівчину в падінні. Ліва моя рука сковзнула їй навкруг талії. Права вп’ялася вище, вхопивши щось тепле, кругле і трохи піддатливе. Між моєю долонею і її груддю бавовна сукні сковзнула по чомусь гладенькому нейлоновому або шовковому, хтозна, що там вона на собі мала. Така трапилася душевна інтродукція, але між нами мався ще компаньйон, той збитий стілець з його недоладними кутами, і я під інерцією її стоп’ятдесятифунтової, либонь, ваги [391] трохи поточився, проте і я, й вона, ми з нею обоє утрималися на ногах.

391

68 кг.

Я прибрав долоню з тієї частини її тіла, яку рідко хапають під час першого формального знайомства, і промовив:

— Привіт, я… — Джейк. Я був за волосок від того, щоб назватися своїм іменем з 21-го сторіччя, похопившись заткнутися лише в останню мить. — Я Джордж. Дуже приємно з вами познайомитись.

Вона почервоніла до корінців волосся. Я, мабуть, теж. Проте їй вистачило грації розрядити обстановку сміхом.

— Мені теж приємно з вами познайомитися. Здається, ви щойно врятували мене від дуже бридкого інциденту.