11/22/63
Шрифт:
Цим своїм спостереженням я пошепки поділився з Сейді, разом з котрою ми стояли біля великого екрана, на якому один за одним змінювалися образи Мімі. Сейді також плакала, але змушена була зникнути зі сцени, сховатися за лаштунками, коли сміх почав спершу придушувати їй сльози, а потім і зовсім переміг їх. Звідти, з напівтемряви, вона дивилась на мене докірливо… а потім показала мені пальця. Я вирішив, що залужив на це. І зачудувався, чи Мімі й зараз так само вважала б, що ми з Сейді прекрасно поладимо.
А потім подумав, що, мабуть, так.
П’єсу на ту осінь я вибрав «Дванадцять сердитих чоловіків», нібито ненароком забувши поінформувати компанію «Семюел Френч» [403] про те, що нашу версію я збираюся перейменувати на «Журі», щоб ввести таким чином у дію кількох дівчат. Кастинг я проведу наприкінці жовтня, а репетиції розпочнуться 13-го листопада, після останньої календарної гри «Левів» у минаючому сезоні. Я поклав око на Вінса Нолза в ролі присяжного № 8 — ухильника, котрого в кіно грав Генрі Фонда, — а Майк Косло щоб зіграв найкращу, на мою думку, роль у цій п’єсі: впертого, жорсткого присяжного № 3.
403
«12 angry men» (1954) — п’єса Реджиналда Роуза (1920–2002), яка дебютувала у форматі телесеріалу, а вже потім ставилася в театрах й адаптувалася у фільми для великого кіноекрану; «Samuel French Company» — заснована 1830 року видавнича фірма, що купує й контролює права на постановку й публікацію п’єс.
Але заразом я почав концентруватися на важливішому шоу, на тому, порівняно з яким справа Френка Даннінга виглядатиме потішно мізерним водевілем. Назвімо його «Джейк і Лі в Далласі». Якщо все йтиме добре, станеться одноактна трагедія. Коли надійде час, я мушу бути готовим особисто вийти на сцену, а це означає, що починати треба заздалегідь.
Шостого жовтня Денголмські «Леви» виграли п’ятий матч на своєму шляху до завершення переможного сезону, який буде присвячено Вінсові Нолзу, хлопцю, котрий грав Джорджа у «Мишах і людях»і котрому не випаде шансу зіграти у «Дванадцяти сердитих чоловіках»у постановці режисера Джорджа Емберсона — а втім, детальніше про це дещо згодом. А поки що розпочався триденний вікенд, бо на наступний понеділок припадав День Колумба [404] .
404
Започатковане 1907 року в штаті Колорадо свято, яке стало загальнонаціональним 1937 року.
До Далласа я поїхав у святковий день. Більшість закладів були відкриті, і першу зупинку я зробив біля одного з ломбардів на Грінвіл-авеню. Чоловічку за прилавком я сказав, що хочу придбати найдешевшу з усіх, які він лишень має, обручку. Вийшов я звідти з восьмидоларовим золотим колечком (принаймні воно виглядалозолотим) на підмізинному пальці лівої руки. Звідти я поїхав у середмістя Далласа, до одного закладу на Нижній Головній вулиці, адресу якого я винюшив у місцевих «Жовтих сторінках», називався той заклад «Космічна електроніка Тихого Міча»). Там мене привітав охайний невисокий чоловік в окулярах з роговою оправою й дивовижно футуристичним значком-ґудзем на жилеті. НЕ ДОВІРЯЙ НІКОМУ було написано на тім значку.
— Ви Тихий Міч? — запитав я.
— Йоп.
— Ви й справді тихий?
Він усміхнувся:
— Залежить, хто слухає.
— Припустімо, що крім нас ніхто, — сказав я і розповів, що мені потрібно. Виявилося, що я міг би зекономити собі вісім баксів, бо його абсолютно не зацікавила історія про мою нібито зрадливу дружину. Власника «Космічної електроніки» цікавило обладнання, яке я хотів придбати. Ця тема робила його Балакучим Мічем.
— Містере, така апаратура, може, й мається на якійсь іншій планеті, звідки випевне сюди з’явилися, але в нас такої точно нема.
У пам’яті мені ворухнулася згадка про те, як міз Мімі порівняла мене з прибульцем з фільму «День, коли земля зупинилась».
— Не розумію, що ви маєте на увазі.
— Ви потребуєте маленького бездротового підслуховуючого пристрою? Чудово. Он там у мене їх купка лежить, у тій скляній вітрині ліворуч від вас. Вони називаються транзисторними радіоприймачами. Маю і «Моторолу», і «Дженерал Електрик», але найкращі з них уже роблять японці [405] . — Він відкопилив нижню губу, здувши собі з лоба кучерик волосся. — Хіба це не копняк нам у гузно? Ми їх побили п’ятнадцять років тому, розбомбивши два їхні міста на радіоактивний пил, та хіба вони загинули? Ні! Вони ховалися в своїх норах, поки не влігся пил, а потім знову виповзли, озброєні замість кулеметів «Намбу» [406] паяльниками та монтажними платами. До 1985 року вони вже заволодіють світом. Принаймні тією його частиною, де живу я.
405
Кінг іронізує з того, що перші в світі транзисторні приймачі (1954) й інтегральні схеми (1958) були розроблені й випущені саме в Далласі компанією «Texas Instruments».
406
«Nambu» — заснована 1927 року генералом і винахідником Кіджиро Намбу (1869–1949) японська фірма, яка випускала пістолети й важкі кулемети.
— То ви можете мені допомогти?
— Ачи’ищо, насміхаєтеся? Звісно, можу. Тихий Міч Мак-Ічерн завжди радий задовольнити електронні потреби клієнта. Але це коштуватиме деяких грошей.
— Я готовий добре заплатити. Це мені зекономить більші витрати, коли я притягну до суду мою зрадливу курву.
— Угу-угу. Зачекайте тут хвилинку, поки я принесу дещо зі складу. І оберніть ту табличку на дверях на ЗАКРИТО, гараздо? Хочу показати вам дещо таке, що, ймовірно, поки що… ну, можливо, воно й легальне, проте хтозна. Хіба Тихий Міч Мак-Ічерн прокурор?
— Гадаю, ні.
Мій проводир до світу електроніки епохи шістдесятих повернувся з якимсь химерного вигляду приладом в одній руці й маленькою картонною коробочкою в другій. Написи на коробочці були японською. Прилад мав вигляд встановленого на чорному пластмасовому диску дилдо для крихітних фей. З диска, який мав три дюйми товщини і був приблизно вчетверо ширший діаметром, стирчав жмут дротів. Міч поставив його на прилавок.
— Це «Луна». Штука створена тут, у нашому місті, синку. Якщо бодай хтось здатен побити синів Японії у їхній власній грі, то це саме ми. У сімдесятих у Далласі електроніка прийде на зміну банкінгу. Згадаєте мої слова. — Він перехрестився, штрикнув пальцем у небо й додав: — Боже, благослови Техас.
Я взяв до рук прилад.
— І що ж це за «Луна» така, в якої з гузна цілий кущ завдовжки з фут стирчить?
— Судячи з вашого опису, це найближча річ до тієї, якої ви потребуєте. Маленька, бо зовсім не має ніяких радіоламп, і плюс їй не потрібні батареї. Живиться від звичайної домашньої електромережі.
— Її треба вмикати в розетку?
— Авжеж, а що не так? Ваша дружина з її бойфрендом побачать цю штуку й скажуть: «Як гарно, поки нас не було, хтось оснастив квартиру підслухом, давай-но спершу погарцюємо гарненько, щоб аж луна йшла, а потім уже любесенько поговоримо про всі наші справи».
Гаразд, нехай химерний чудасій цей парубок. Тим не менше, терпіння є великою чеснотою. А я потребую того, що потребую.
— І що в такому разі з цим робити?
Він поплескав по диску:
— Ця штука вмонтовується в основу лампи. Тільки не в торшер, якщо вас не цікавлять записи тупотіння мишей під дошками підлоги, вам це втямки? Вмонтовується у настільну лампу, котра стоятиме достатньо високо, щоб ловити людські балачки. — Він погладив пальцями дроти. — Червоний і жовтий під’єднуються до шнура лампи, шнур лампи встромляється в розетку. Жучок спить, аж поки хтось не ввімкне лампу. Але щойно її ввімкнули, тут вам і бінго, смакуйте на повну.