11/22/63
Шрифт:
— А оця штука, це мікрофон?
— Йоп, до того ж, як на американський виріб, це добрий майк. Осьо, бачите ще оці два дроти? Синій і зелений?
— Угу.
Він відкрив картонну коробочку з надрукованими на ній японськими літерами і витяг звідти котушковий магнітофон. Той був більшим за пачку улюбленого «Вінстона» Сейді, проте не набагато.
— Ці дроти підключаєте сюди. Базовий прилад в лампі, магнітофон кладете в якусь шухлядку, можна під трусики вашої дружини. Або просвердлюєте дірочку в стіні й ховаєте його в шафі.
— Магнітофон також живиться через шнур лампи?
— Природно.
— Можу я отримати пару таких «Лун»?
— Я можу організувати вам хоч би й чотири штуки, якщо бажаєте. Хоча це може забрати з тиждень часу.
— Двох вистачить. Скільки?
— Апарати цього штибу недешеві. Пара стане у сто сорок. Дешевше не можу. І тільки готівкою. — Він говорив з жалем, який натякав на те, що ось лишень ми з ним разом щойно насолоджувалися такими приємними техно-мареннями, а тепер наше спільне сновидіння уже майже скінчилося.
— А скільки мені коштуватиме, якщо ви особисто займетеся монтажем? — Я помітив на ньому тінь тривоги і поспішив її розвіяти. — Я не маю на увазі нелегальне вторгнення до будинку, ні, нічого й зблизька такого. Просто встановити жучки в пару ламп і підключити магнітофони — можете ви це зробити?
— Звичайно, я можу, містере…
— Скажімо, містер Доу. Джон Доу [407] .
Очі його спалахнули, як, можу собі уявити, вони були спалахнули в Е. Говарда Ганта, тільки-но той уздрів ті перспективи, що крилися в готелі «Вотергейт» [408] .
407
Джон Доу — колись стандартний замінник невідомого (або того, яке не можна розголошувати) імені під час юридичних процедур, тепер так зазвичай називають невпізнаний труп.
408
Everette Howard Hunt (1918–2007) — офіцер ЦРУ і письменник, автор десятків детективів і кількох документальних книг; організував 1972 року прослуховування штаб-квартири демократичної партії в готельно-офісному комплексі «Вотергейт», що призвело до гучного скандалу й відставки у 1974 р. зі свого поста замовника цієї операції — президента Ричарда Ніксона.
— Гарне ім’я.
— Дякую. І бажано було б мати пару варіантів шнурів. Короткий, якщо мені вдасться сховати магнітофон поблизу, та довший, якщо мені доведеться ховати його в шафі або по інший бік стіни.
— Це я можу, але не варто робити їх довшими за десять футів, бо звук тоді буде зовсім брудний. Ну й, чим довший шнур, тим більше шансів, що хтось його помітить.
Навіть викладач англійської спроможний був це зрозуміти.
— Скільки за всю оборудку?
— Ммм… сто вісімдесят?
Він явно готовий був торгуватися, але я не мав на це ані часу, ані бажання. Тому, виклавши на прилавок п’ять двадцяток, я сказав:
— Решту ви отримаєте, коли я забиратиму апаратуру. Але спершу ми її перевіримо, аби впевнитися, що все працює, згодні?
— Йо, чудово.
— А, ось що ще. Дістаньте вживані лампи. Щоб такі були, ветхі.
— Ветхі?
— Такі, ніби їх надибали десь на надвірному розпродажі або на блошиному ринку по четвертачку за штуку. — Коли маєш в себе за плечима кілька спектаклів (рахуючи з тими, що я колись ставив у ЛСШ, «Про мишей і людей» був у мене п’ятим), ти бодай хоч трішечки, але вже розумієшся на декораціях. Найменше мені хотілося, щоб з якоїсь напівумебльованої квартири хтось поцупив лампу, начинену підслухом.
На коротку мить він зачудовано завмер, а потім його обличчя розквітло співучасницькою посмішкою:
— Второпав. Реалізм.
— Так в плані, казала пані. — Я вже було вирушив до дверей, але раптом повернувся назад, сперся долонями на вітрину з транзисторними радіоприймачами і зазирнув йому в очі. Не можу присягтися, ніби він в мені упізнав людину, котра вбила Френка Даннінга, але також не можу сказати напевно, що він її не впізнав. — Ви ж не збираєтеся про це базікати, чи не так?
— Ні! Звісно ж, ні! — він ніби зіпер зашморгнув собі на губах порухом пари пальців.
— Оце й файно, — мовив я. — Коли?
— Дайте мені кілька днів.
— Я повернуся наступного понеділка. О котрій ви закриваєтеся?
— О п’ятій.
Я прикинув відстань від Джоді до Далласа і сказав:
— Ще двадцятка згори, якщо зачекаєте до сьомої. Це найраніше, коли я зможу встигнути. Вам годиться?
— Йо.
— Добре. Щоб усе було готове.
— Буде. Щось іще?
— Йо. Якого біса вас звуть Тихим Мічем?
Я гадав, що він відповість «бо я вмію тримати мовчанку про чужі таємниці», але почув інше.
— Коли я був ще зовсім малий, я вважав, що та Різдвяна пісня про мене. Отак воно до мене й пристало.
Я не перепитував, але сенс його пояснення дійшов мені вже на півдорозі до машини, і я зареготав.
Тихий Міч, Святий Міч.
Іноді світ, в якому ми живемо, справді буває місциною, де трапляються дивні дива.
Повернувшись до Сполучених Штатів, Лі з Мариною жили в багатьох дешевих орендованих квартирах, включно з тією в Новому Орлеані, яку я вже встиг відвідати, але, засновуючись на нотатках Ела, я гадав, що мені варто сконцентруватися лише на двох з них. Одна містилася під номером 214 на Західній Нілі-стрит у Далласі. Друга була у Форт-Ворті, і саме туди я вирушив після мого візиту до Тихого Міча.
Я мав мапу міста, але все одно довелося тричі питатися про дорогу в людей. Останньою була літня чорна жінка, продавчиня в крамничці «Мама & Тато» [409] , котра й показала мені правильний напрямок. Побачивши врешті те, що шукав, я не здивувався, що це місце було так важко знайти. Це задуп’я Мерседес-стрит було немощеною, вбитою до бетонної твердості дорогою, вздовж якої тягнулися облуплені будинки, хіба що лише трішки кращі за халупи фермерських наймитів. Вулиця вливалася до великої, загалом майже порожньої автостоянки, де крізь потрісканий асфальт проросли бур’яни. Поза цим паркінгом стирчала задня стіна складської будівлі. На її шлакоблочній поверхні великими, футів з десять заввишки, білими літерами було написано: ВЛАСНІСТЬ МОНТГОМЕРІ ВОРД [410] . ПОРУШНИКИ ПЕРЕСЛІДУВАТИМУТЬСЯ та ПІД КОНТРОЛЕМ ПОЛІЦІЇ.
409
«Mom & Pop» — загальна назва незалежних від великих мереж сімейних крамничок чи ремонтних майстерень, чиї власники зазвичай і мешкають при своїх закладах.
410
«Montgomery Ward» — заснована 1872 року бродячим торговцем Аароном Монтгомері Вордом (1843–1913) перша в світі компанія «товари поштою», яка згодом виросла в мережу супермаркетів; у народі компанія дістала прізвисько «Monkey Ward» — «Мавпячий Ворд».
З напрямку Одеса-Мідленд [411] тягнуло запахом крекінгового бензину, а десь зовсім зблизька в повітрі тхнуло неочищеними стічними водами. Крізь прочинені вікна лилися звуки рок-н-ролу. Я встиг почути «Довеллз», Джонні Бернета, Чабі Чекера [412] … і це лише впродовж перших сорока ярдів, чи близько того. Жінки розвішували прання на іржавих вертушках. Геть усі в робочих халатах, придбаних, либонь, у «Зейрі» або в «Мамот-марті» [413] , і майже всі на вигляд вагітні. На потрісканій глиняній стежці брудний маленький хлопчик разом з не менш брудною дівчинкою стояли й дивилися на мою машину. Вони трималися за руки й були надто схожими, щоби не впізнати у них близнюків. Голий, якщо не рахувати єдиної шкарпетки, хлопчик тримав у вільній руці іграшковий пістонний пістолет. У дівчинки з-під майки «Клуб Мікі Мауса» звисав підгузок. Вона стискала пальцями пластикову ляльку, так само брудну, як і її хазяйка. Двоє голих по пояс чоловіків, залишаючись кожен на своєму подвір’ї, перекидалися футбольним м’ячем, в обох в куточку губ звисало по цигарці. Поза ними півень і дві забрьохані курки рилися в пилюці біля кістлявого пса, який чи то спав, чи то просто лежав собі мертвий.
411
Odessa — засноване 1881 року техаське місто (80 тис. мешканців у 1960), столиця округу Ектор, сусіднього з округом Мідленд, де містяться великі родовища нафти.
412
«The Dovells» (1957–1968) — вокальний гурт, особливо популярний в «епоху твісту» 1959–1963; Johnny Burnette (1934–1964) — співак і гітарист у стилі рокабілі; Chubby Checker (нар. 1941 р.) — композитор і співак, «названий батько» музичного стилю і танцю твіст.
413
«Zayre’s» (1956–1990); «Mammoth Mart» (1956–1978) — мережі універмагів дешевих цін, яких тепер не існує.