11/22/63
Шрифт:
Ймовірно, врятував. Бо ось у чім справа, розумієте? Сейді дійсно не була незграбною, просто вона була схильна до потрапляння в різні інциденти. Це виглядало забавно дивним, поки ти не усвідомлював, чим це є насправді: якоюсь химерною напастю, що переслідує її. Як Сейді розповідала мені пізніше, це саме їй затиснуло в дверях машини край подолу, коли вона зі своїм хлопцем приїхала на випускну вечірку, і в результаті до актового залу вона увійшла у розірваній сукні. Вона саме та жінка, перед якою вибухають водою питні фонтанчики, забризкуючи їй все обличчя; вона та, котра, збираючись підкурити сигарету, раптом підпалює цілий коробок сірників, обпікаючи собі пальці, обсмалюючи волосся; та, в котрої лопається бретелька ліфчика під час батьківських зборів; та, в котрої повзуть страшнючі затяжки на панчохах саме перед її промовою на учительській конференції.
Вона не забувала про обережність, проходячи крізь
392
Savannah — засноване 1733 року місто (147,5 тис. мешканців у 1960 р.) у штаті Джорджія.
— Бачу, ви з міс Дангіл вже знаменитопорозумілися, — сказала Мімі. — Залишаю вас, щоб пізнали одне одного ще краще.
«Отже, — подумав я, — зміна з місіс Клейтон наміс Дангіл вже відбулася, хтозна, формальна чи ні».Тим часом стілець одною ніжкою застряг у ґрунті. Сейді спробувала його витягти, і той спершу вперся. Але, коли піддався, його спинка живо злетіла вгору вздовж стегна Сейді й задерла спідницю, оголивши її ногу в панчосі з підв’язкою аж до самого пояса. Той виявився того ж рожевого кольору, що й троянди на її сукні. Сейді роздратовано скрикнула. Й без того розчервоніле лице її потемнішало до тривожного кольору вогнетривкої цегли.
Я взявся за стілець і рішуче відставив його вбік.
— Міс Дангіл… Сейді… якщо мені бодай-колись могла зустрітися жінка, котра потребує холодного пива, то ця жінка ви. Ходімо зі мною.
— Дякую вам, — сказала вона. — Мені так жаль. Мати казала мені, щоб я ніколи не кидалася на чоловіків, а я так цього й не навчилася.
Я вів її до ряду діжечок, дорогою показуючи на різних членів учительського контингенту (і взяв її за руку, коли хтось із волейболістів, ледь не наштовхнувся на неї, задкуючи, щоби відбити високу подачу), із твердою вірою: з просто колег ми з нею можемо стати друзями, можливо, добрими друзями, але ніколи не станемо чимось більшим, неважливо, на що там сподівається Мімі. В якійсь кінокомедії з Роком Гадсоном [393] і Доріс Дей наша зустріч безсумнівно була б кваліфікована, як «метке спіткання», але в реальному житті, перед усе ще рясніючою усмішками аудиторією, це виглядало нескладним, дратівним. Так, вона була гарною. Так, приємно було йти поряд з такою високою дівчиною і все одно залишатися вищим за неї. І безперечно, мені вельми сподобалася пружна твердість її грудей, захованих під подвійним шаром тоненьких тканин: пристойної бавовни й сексуального нейлону. Але якщо вам уже не п’ятнадцять, випадкове лапання під час надвірної вечірки не можна кваліфікувати як кохання з першого погляду.
393
Rock Hudson (1925–1985) — актор в амплуа героя-коханця, найвідоміші свої ролі зіграв у кількох романтичних комедіях, де його партнеркою виступала Доріс Дей.
Я підніс оновленій (чи відновленій) міс Дангіл пиво, і ми стояли, балакали біля імпровізованого шинкваса необхідний відтинок часу. Ми сміялися, коли орендований в когось для цієї оказії Вінсом Нолзом голуб вистромив голову з його циліндра й дзьобнув Вінсів палець. Я ще показував Сейді викладачів Денголмської школи (багацько їх вже від’їхали з міста Тверезість на Алкогольному експресі). Вона казала, що ніколи не запам’ятає їх геть усіх, а я запевняв її, що запам’ятає. Я просив її звертатись до мене, якщо їй знадобиться будь-яка допомога. Необхідна кількість хвилин, очікувані маневри в розмові. Потім вона ще раз подякувала мені за те, що врятував її від негідного падіння, і пішла подивитися, чи не потрібна її допомога в збиранні дітей у гурт перед їхнім нападом на піняту, котру вони вже ось-ось мусять почати збивати. Я дивився їй услід, не закохано, а радше хтиво; мушу визнати, мене тоді на мить був збудив вид верху її панчохи і рожевих підв’язок з поясом.
Думки мої повернулись до неї, коли тієї ночі я вже збирався лягати
394
«A Reliable Wife» (2009) — схвально сприйнятий критиками і читачами перший роман нью-йоркського автора Роберта Ґулріка (Robert Goolrick), дія якого відбувається у Вісконсині на початку ХХ ст.
«Це про мене, — подумав я, вимикаючи світло. — Абсолютно втратив ту звичку. — А тоді, вже коли цвіркуни заколисували мене у сон. — Але там не тільки груди гарні. Її вага також. Її вага в моїх руках».
Як виявилось, я зовсім не втратив смак до романтичного кохання.
Серпень у Джоді був пеклом, щодня температура за дев’яносто, а часто й понад сто [395] . Кондиціонер у моєму орендованому будинку на Меса-лейн працював добре, але недостатньо добре, щоби протистояти такому безперервному натискові. Подеколи — якщо вдень траплялася освіжаюча злива — вечорами бувало трішки краще, проте не набагато.
395
90 F = 32,2 C; 100 F = 37,7 C.
Вранці 27 серпня, коли я у самих лише баскетбольних шортах сидів за своїм столом, працюючи над «Місцем убивства», пролунав дверний дзвінок. Я скривився. Була неділя, незадовго перед тим я чув дзвони конкуруючих церков, а більшість знайомих мені людей відвідували одне з чотирьох чи п’яти тутешніх місць молитви.
Я натягнув майку і пішов до дверей. Там стояли тренер Борман і Елен Докерті, колишня очільниця факультету домашньої економіки [396] , а тепер в. о. директора ДКСШ; нікого не здивувало, коли Дік Сімонс подав заяву на звільнення в той же день, що й Мімі. Тренер був упакований у темно-синій костюм із кричущою краваткою, яка, здавалося, душить колоду його шиї. На Елен був сірий костюм, строгість якого трохи полегшували хвильки мережива при викоті. Обоє стояли з офіційними лицями. Перша моя думка була беззаперечною і в тій ж мірі дикою: «Вони знають. Якимсь чином вони дізналися, хто я такий і звідки з’явився. Вони прийшли мені це сказати».
396
Предмет в американських школах, на кшталт домоводства, але з ширшим колом тем, зокрема таких, як «економіка сімейних прибутків і витрат», «родинні стосунки» тощо.
Губи в тренера Бормана тремтіли, а Елен хоча ще й не плакала, сльози вже переповнювали її очі. І тоді я зрозумів.
— Мімі?
Тренер кивнув:
— Дік мені подзвонив. А я сказав Еллі, я зазвичай вожу її до церкви, і ось ми тепер повідомляємо людям. Найперше тим, кого вона любила найбільше.
— Мені жаль це почути, — промовив я. — А як там Дік?
— Схоже, що він з цим упорається, — сказала Елен, а потім суворо поглянула на тренера. — Так він сказав принаймні.
— Йо, з ним гаразд, — додав Борман. — Росстроєний, свісно.
— Авжеж, — кивнув я.
— Він збирається піддати її кремації, — губи Елен потоншали з осуду. — Сказав, що так бажала вона.
Я задумався про це:
— Ми могли б організувати щось на кшталт спеціальних зборів з настанням навчального року. Можемо ми це зробити? Люди зможуть висловитися у промовах. Може, показали б слайд-шоу? Гадаю, в людей багато є її фотографій.
— Це чудова ідея, — підхопила Елен. — Ви могли б це організувати, Джордже?
— Я радо постараюся.
— Залучіть собі в допомогу міс Дангіл. — І раніш, аніж мені в розум устигла вскочити іскра підозри, що це чергове сватання, вона додала. — Я гадаю, це якось зарадить дівчатам і хлопцям, котрі любили Мімз, якщо вони знатимуть, що меморіальні збори на її честь організували ті люди, котрих вибирала для нашої школи особисто вона сама. І Сейді це також допоможе.