11/22/63

Кінг Стівен

Вона почала:

— Філ Бейтмен уже не просто погрожує, що піде на пенсію, він висмикнув чеку й шпурнув гранату, як сказав би наш чарівний тренер Борман. Що означає вакансію на факультеті англійської. Зважайтеся, йдіть викладачем в ДКСШ на повну ставку, Джордже. Діти вас люблять, а громада після цієї вистави вважає вас другим пришестям Альфреда Гічкока [371] . Дік, той просто чекає вашої заяви — він мені про це сказав учора ввечері. Прошу. Опублікуйте це під псевдонімом, якщо вже так хочеться, але приходьте і вчіть. Це те, для чого ви створені.

371

Alfred Hitchcock (1899–1980) — британський кінорежисер, вважається батьком-засновником

жанру психологічного трилера в кіно.

Мені страшенно хотілося сказати «так», бо вона мала рацію. Не моя то була робота писати книжки, а тим більше вбивати людей, не має значення, наскільки вони заслуговують на смерть. А ще Джоді. Я приїхав сюди чужаком, котрого викинуло з його рідного міста, з його епохи, і перші слова, почуті мною тут — промовлені Елом Стівенсом у харчевні — були дружніми словами. Якщо ви бодай колись відчували тугу за домом або відірваність від усіх людей і речей, що колись вас оточували, ви зрозумієте, як важать вітальні слова й дружні усмішки. Джоді було анти-Далласом, а тепер одна з найвпливовіших його громадянок пропонувала мені стати замість візитера мешканцем цього міста. Але наближався вододільний момент. Хоча він ще не поряд. Можливо…

— Джордже? У вас такий химернийвираз обличчя.

— Це називається розмірковуванням. Ви дозволите мені подумати, на вашу ласку?

Вона приклала долоні собі до щік і зробила губами кумедно-вибачливе «О».

— Мовчу, хоч патли мені чешіть, нехай буду Гречка [372] .

Я не звернув на це уваги, бо заклопотано перегортав сторінки Елових нотаток. Для цього мені більше не треба було в них заглядати. Коли у вересні розпочнеться новий навчальний рік, Освальд усе ще перебуватиме в Росії, хоча вже й розпочне те, що стане довгою паперовою битвою за його повернення до Америки разом із дружиною і донькою Джун, котрою ось-ось мусила завагітніти Марина. То буде битва, яку Освальд, керуючись інстинктивним (чи радше рудиментарним) глуздом, врешті-решт виграє, граючи на нацьковуванні одна на одну бюрократичних машин двох супердержав, але на американський берег вони зійдуть з голландського пароплава «Маасдам» тільки в середині наступного року. А щодо Техасу…

372

Алюзія на фразу з кіносеріалу «Little Rascals» («Малі шалапути», 1922–1944 рр.), де Гречка — прізвисько одного з героїв, вічно розпатланого чорного хлопчика.

— Мімз, тут навчальний рік зазвичай закінчується з першим тижнем червня, чи не так?

— Завжди. Діти, котрим потрібно працювати влітку, мусять вже виходити на свої роботи.

…а щодо Техасу, то Освальди з’являться тут чотирнадцятого червня 1962 року.

— І будь-який контракт на вчительство, який я підпишу, буде на випробувальний термін? Тільки на один рік?

— З можливістю його подовження за згодою сторін, так.

— Тоді ви придбали собі викладача літератури на випробувальний термін.

Вона розсміялася, сплеснувши долонями, підвелася на рівні і простягнула руки.

— Пречудово! Обійміться ж із міз Мімі!

Я обняв її, проте тут же відпустив, почувши, як вона хапає ротом повітря.

— Що збіса з вами не так, мем?

Вона повернулася на диван, взяла свою чашку й ковтнула холодної кави.

— Дозвольте дати вам дві поради, Джордже. Перша: ніколи не називайте техаську жінку «мем», якщо ви приїжджий з північніших країв. Це сприймається як сарказм. Друга порада: ніколи не питайте в будь-якоїжінки, що з нею збіса не так. Спробуйте якось делікатніше, скажімо: «Чи цілком гарно ви почуваєтеся?»

— То ви цілком гарно почуваєтеся?

— А чом би й ні? Я виходжу заміж.

В першу мить я не зміг скласти цей її зигз відповідним йому загом. От лишень серйозний погляд її очей доводив, що вона зовсім не рухається зигзагами. Вона навколо чогось кружляє. До того ж, ймовірно, навкруг чогось не вельми приємного.

— Скажіть: «Мої вітання, міз Мімі».

— Мої вітання, міз Мімі.

— Дік вперше зробив пропозицію майже рік тому. Я його відставила, сказавши, що для цього занадто рано після смерті

його дружини, що це викличе балачки. З часом цей аргумент став менш ефективним. Я сумніваюсь, щоб з цього приводу взагалі завелися якісь балачки, зважаючи на наш вік. Люди в маленьких містах розуміють, що такі, як ми з Діком, персони, котрі сягнули, так би мовити, відповідного піку зрілості, не можуть собі дозволити аж надто дотримуватися загальноприйнятого етикету. Правда в тім, що мені цілком подобався той стан, в якому ми перебували до тепер. Старий партнер кохає мене набагато дужче, ніж я кохаю його, хоча він дуже мені подобаєтьсяі — ризикуючи вас збентежити — навіть леді, котрі сягнули відповідного піку зрілості, зовсім не проти гарного злягання в суботній вечір. Я вас бентежу?

— Ні, — відповів я. — Фактично ви мене очаровуєте.

Суха усмішка.

— Прекрасно. Бо, коли я опускаю ногу з ліжка вранці, торкаючись ступнею підлоги, перша моя думка завжди: «Чи зможу я сьогодні чимсь очарувати Джорджа Емберсона? І якщо так, з якого боку мені за це взятися?»

— Не перевершуйте вашого захвату, міз Мімі.

— Мужньо сказано. — Сьорбнула холодної кави. — Я мала дві мети, йдучи сюди. Першої досягла. Тепер перейду до другої, щоб ви вже могли знову повернутися до власних справ. Ми з Діком збираємося одружитися двадцять першого липня, це п’ятниця. Невеличкий ритуал відбудеться у нього вдома — тільки ми, проповідник і кілька членів родини. Його батьки — вони доволі жваві як для динозаврів — приїдуть з Алабами, а моя сестра з Сан-Дієго. Вечірка з друзями відбудеться наступного дня на галявині у мене вдома. З другої після полудня до п’яної години. Ми запрошуємо ледь не все місто. Для малих дітлахів буде пінята й лимонад, барбекю й діжкове пиво для великих дітлахів і навіть живий бенд з Сан-Антона. На відміну від більшості бендів із Сан-Антона, я вірю, що вони здатні не лише «Ла Палому» зіграти, а й «Луї-Луї» [373] . Якщо ви не вшануєте нас вашою присутністю…

373

«La Paloma» — відома в усьому світі пісня, написана 1963 року іспанським композитором Себастьяном Ірадьєром (1809–1865); «Louie Louie» (1957) — рок-пісня чорного співака Ричарда Беррі (1935–1997).

— Ви почуватиметесь знедоленою.

— Саме так, почуватимуся. Ви не забудете дату?

— У жодному випадку.

— Добре. Ми з Діком відбудемо до Мексики у неділю, на той час його похмілля мусить вже розвіятися. Ми дещо застарі для медового місяця, але на південь від кордону є деякі ресурси, недоступні в нашому «шестизарядному штаті». Деякі експериментальні лікувальні засоби. Я сумніваюся в їх дієвості, але Дік сповнений надій. Та чорт забирай, спробувати варто. Життя… — Вона печально зітхнула. — Життя надто солодке, щоб віддавати його без бою, як ви гадаєте?

— Так, — промовив я.

— Так. Тож дехто й тримається за нього. — Вона придивилася до мене. — Ви збираєтесь заплакати, Джордже?

— Ні.

— Добре. Бо це могло б мене збентежити. Я навіть сама могла б розплакатися, а в мене це негарно виходить. Ніхто ніколи не написав би поеми про мої сльози. Я не плачу, я крячу.

— Наскільки все погано? Можна мені спитати?

— Доволі погано. — Вона промовила це ніби між іншим. — Мені залишилося місяців вісім. Можливо, рік. Тобто, це припускаючи, що трав’яні препарати, чи персикові кісточки, чи що там є у Мексиці, не подіють магічним чином.

— Мені дуже жаль це чути.

— Дякую, Джордже. Висловлено досконало. Паче того була б сентиментальщина.

Я усміхнувся.

— Я маю ще додаткову причину бачити вас на вечірці, хоча це не заперечує того факту, що для запрошення вистачило б самої лише вашої чарівної компанії й блискучої дотепності. Філ Бейтмен не єдиний, хто йде у відставку.

— Мімі, не робіть цього. Візьміть академічну відпустку, якщо треба, але…

Вона рішуче похитала головою.

— Хвора чи здорова, але сорока років достатньо. Час прийти молодшим рукам, молодшим очам, молодшому розуму. За моєю рекомендацією Дік найняв вельми кваліфіковану молоду леді з Джорджії. Її звуть Сейді Клейтон. Вона буде на вечірці, вона тут абсолютно нікого не знає, і, я сподіваюся, ви поставитесь особливо уважно до неї.