11/22/63
Шрифт:
— Я вийду на сцену перед усіма тими людьми і буду там клеїти з себе дурника. Це Джимі так мені сказав.
— Джимі — пекельний квотербек, до того ж я знаю, які ви з ним друзі, але коли йдеться про акторство, він не відрізнить лайна від цукерки. — Майк лупнув очима. У 1961 році незвично було почути слово «лайно»від учителя, навіть якби той мав його повний рот. Але ж, звісно, я був усього лиш підмінним викладачем і це мене певною мірою робило вільнішим. — Гадаю, ти сам це розумієш. Як то кажуть у цих краях: ти можеш вагатися, але це не значить, ніби ти дурень.
— А люди вважають, що я ним і є, — промовив він тихо. — А ще я трієчник. Може, ви не знаєте цього, може, підмінним не показують особові справи учнів, але я справді круглий трієчник.
— Я спеціально переглянув твої академічні дані після другого тижня репетицій, коли побачив, що ти можеш творити на сцені. Ти трієчник, тому що ти футболіст, всі припускають, що ти й мусиш бути трієчником. Це частина етосу.
— Чого?
— Це зрозуміло з контексту, а ладити з себе дурників залиш своїм приятелям. Не кажучи вже про тренера Бормана, котрий, либонь, мусить шнурок на своєму свистку зав’язувати, щоб не помилитися, з якого боку в нього дути.
Майк загиготів, попри свої очі червоні і все таке.
— Послухай мене. Люди автоматично вважають усіх таких, як ти, велетнів тупуватими. Доведи мені, що я неправий, якщо бажаєш; судячи з того, що я чув, ти ходиш в такому тілі відтоді, як тобі виповнилося дванадцять, тож сам мусиш знати.
Він не став мені щось доводити. Натомість сказав:
— Всі в команді пробувалися на Ленні. Заради жарту. То, типу, такий був розиграш, — і тут же він поспішив додати: — Нічого такого проти вас, містере Е. Всім у команді ви подобаєтеся. Навіть тренеру ви подобаєтеся.
Гравці дійсностадом носорогів були вломилися на проби, налякавши до оніміння більш академічно успішних кандидатів, і всі заявляли, що бажають попробуватися на роль великого тупого друга Джорджа Мілтона [362] . Звісно, то був жарт, але читання Майком слів Ленні виявилося найвіддаленішою від забавок річчю в світі. То було збіса найправдивіше одкровення. Я б скористався електрошокером для худоби, щоби затримати його в тій кімнаті, якби постала така потреба, але, звісно, потреби в таких екстраординарних заходах не виникло. Хочете взнати, що найкраще в учительстві? Бачити той момент, коли дитина відкриває в собі той чи інший дар. Нема в світі рівного цьому відчуттю. Майк знав, що друзі по команді глузуватимуть з нього, але пропри це він узявся за роль.
362
Джордж Мілтон — колишній інтелігент, сезонний наймит, друг Ленні по мандрах, котрий убиває Ленні, щоб врятувати його від тортур фермерів, які хочуть його лінчувати.
І тренеру Борману це, звісно, не сподобалося. Тренерам Борманам всього світу завжди таке не подобається. Проте в цьому випадку він мало що міг вдіяти, особливо з Мімі Коркоран на моєму боці. Ясно, що він не міг заявити, ніби у квітні й травні Майк потрібен на футбольних тренуваннях. Отже, йому залишалося лише кликати свого кращого лайнмена [363] Кларком Ґейблом. Є такі парубки, котрі не здатні позбавитись уявлення, що акторство — це заняття тільки для дівчат та збоченців, котрим, типу, хотілося ббути дівчатами. Ґейвін Борман належав саме до таких парубків. На щоквітневій пивній вечірці у Дона Хегарті в День дурня він почав мені скиглити, що я «вкладаю непотрібні ідеї до голови цього здорового вайла».
363
Гравець ударної групи в американському футболі.
Я відповів йому, що він має право думати, як йому заманеться; таке право має будь-хто, включно з гівнюками. І пішов геть, залишивши його стояти з паперовим стаканом у руці й розгубленим виразом на обличчі. Тренери Бормани всього світу також звикли досягати своїх цілей за допомогою своєрідних жартівливих залякувань, і він не міг зрозуміти, чому це не подіяло на якогось дрібного позаштатника, котрий в останню хвилину зайняв режисерську посаду замість Елфі Нортона. Навряд чи я зміг би пояснити Борману, що розстріл бодай одного чоловіка заради того, щоб не дозволити йому замордувати власну дружину й дітей, має здатність змінювати стрільця.
В принципі, тренер не мав ніяких шансів. Я задіяв у виставі й кількох інших футболістів у дрібних ролях мешканців містечка, але Майка я побачив у ролі Ленні в ту саму мить, коли він розкрив рота й промовив: «Я пам’ятаю про кроликів, Джордже!»
Він стававЛенні. Він заволодівав не лише вашими очима — бо був аж таким збіса здоровезним, — але й серцем у ваших грудях. Ви забували про все, як ото люди забували про свої щоденні справи, коли Джим Ла-Дью відступав, щоб послати пас. Нехай Майк був збудований таким, щоб у блаженному невіданні трощити захисну лінію супротивників, але створенимвін був — Господом, якщо є така божественна сутність, або перетасуванням колоди генетичних карт, якщо такої нема — щоби самому зникати на сцені, втілюючись у когось іншого.
— То був розиграш для всіх, окрім тебе, — сказав я.
— Для мене теж. Спочатку.
— Бо спочатку ти сам не знав.
— Еге ж. Не знав.
Здоровило. Ледь не пошепки. Він похилив голову, бо знову виступили сльози, яких він не хотів, щоб я в нього бачив. Борман обзивав його Кларком Ґейблом і, якби я зробив тренеру зауваження, він відповів би, що це всього лиш жарт. Розиграш. Присмішка. Так, ніби не розумів, що решта команди підхоплять і діставатимуть цим хлопця. Так, ніби не розумів, що це лайно ранитиме Майка так, як його ніколи не поранить прізвисько Заробітчанин Майк. Чому люди роблятьтаке талановитим людям? Що це, ревнощі? Страх? Либонь, і те, й інше. Але цей хлопець мав щастя розуміти, наскільки він добрий актор. І обидва ми розуміли, що не в тренері Бормані головна проблема. Єдиним, хто міг завадити Майку вийти завтра ввечері на сцену, був сам Майк.
— Ти грав у футбол перед удев’ятеро більшими натовпами людей, ніж завтра їх сидітиме в аудиторії. Чорт забирай, коли ви, хлопці, їздили у Даллас на регіональні ігри минулого листопада, ти виступав на очах десяти чи дванадцяти тисяч глядачів. І зовсім недружніх.
— Футбол — то інше. Ми вибігаємо на поле всі в однаковій формі й у шоломах. Люди нас відрізняють тільки за номерами. Ми всі заодно…
— Майку, разом з тобою у виставі ще дев’ятеро акторів, і це не рахуючи мешканців містечка, котрих я вписав до п’єси, аби лиш чимось зайняти твоїх футбольних друзів. Це теж, до речі, свого роду команда.
— Це не те.
— Можливо, не зовсім те. Але одна річ єтакою самою — якщо ти їх зрадиш, все розвалиться на лайно, програють усі. Актори, технічна група, дівчата з Пеп-клубу [364] , котрі займалися рекламою, і всі люди, що збираються побачити виставу, дехто з них поприїжджають зі своїх ранчо за п’ятдесят миль звідси. Не кажучи вже про мене. Я також втрачу.
— Ну, я гадаю, мабуть, так, — промовив він. Дивився він при цьому на свої ступні, а які ж то ген-ген величезні були ступні.
364
Pep-club — самоорганізація учнів для пропаганди досягнень власної школи, з членів Пеп-клубів формуються також групи заводіїв-чирлідерів.