11/22/63
Шрифт:
Фреді Квінлен, так звали агента. Він виявляв до мене цікавість — гадаю, мейнський номер на моїй машині вразив його, як щось екзотичне, — але без зайвої надмірності. А що було найкраще, це те, що я відчув, що вийшов з-під тієї тіні, яка висіла наді мною в Далласі, в Деррі і в Сансет Пойнті, де моя орендована нерухомість тепер перетворилася на попелище.
— Ну то? — запитав Квінлен. — Що ви думаєте?
— Мені подобається, але я не можу сказати вам ні «так», ні «ні» сьогодні. Спершу я мушу побачитися з одним колегою. Припускаю, що завтра ваш офіс не працюватиме, чи не так?
— Ані-сер, я працюватиму.
— Так, — погодився я. — Безперечно.
Квінлен простягнув мені руку.
— Приємно було з вами познайомитися, містере Емберсон. Я певен, вам сподобається в Джоді. Ми, тутешні, люди хороші. Сподіваюся, все буде якнайкраще.
Я потис його руку:
— Я теж.
Як той казав, трішки надії не завадять нікому.
Того вечора я повернувся до харчевні Ела й відрекомендувався директору Денголмської консолідованої школи та його пані-подрузі, бібліотекарці. Вони запросили мене приєднатись до них.
Дік Сімонс був високим, лисим, за шістдесят. Мімі Коркоран в окулярах і засмагла. Сині очі за її біфокальними скельцями гостро оглядали мене в пошуках підказок. Ходила вона з ціпком, орудуючи ним з безтурботною (ледь не фривольною) спритністю давнього користувача. На них обох були, що мені здалося забавним, вимпели Денголма і золоті значки-ґудзі з написом МИ МАЄМО ДЖИМ-ЕНЕРГІЮ! В Техасі починався вечір п’ятниці.
Сімонс розпитував у мене, чи сподобалося мені місто Джоді (дуже), скільки часу я провів у Далласі (з серпня) та чи люблю я шкільний футбол (так, дійсно). Найближче, де він підібрався до чогось суттєвого, було питання, чи я впевнений у власній здатності схилити дітей до «поводження». Бо, як він сказав, чимало підмінних вчителів мають з цим проблеми.
— Такі молоді вчителі відсилають їх до нас в кабінет, ніби ми не маємо іншої роботи, — сказав він і взявся жувати свій гамбургер «Вилоріг».
— Соус, Діку, — зауважила Мімі, і він слухняно втер собі кутик рота серветкою з диспенсера.
Вона тим часом продовжувала вивчати мене: спортивний піджак, краватка, стрижка. Туфлі вона добре роздивилася, ще коли я наближався до їхнього столика.
— Ви маєте рекомендації, містере Емберсон?
— Так, мем, я трохи працював на підміні в окрузі Сарасота.
— А в Мейні?
— Там небагато, натомість я три роки викладав у Вісконсині на регулярній основі, перед тим як покинути постійну роботу, щоб присвятити весь час написанню книги. Чи майже весь час, наскільки це дозволить мій фінансовий стан.
Я маврекомендацію зі школи Св. Вінсента в Медісоні [347] . Гарну рекомендацію; я сам її написав. Звісно, якби хтось здумав її перевірити, мені гаплик. Дік Сімонс цього не робитиме, а от гостроока Мімі з обвітреною шкірою ковбоя цілком на таке здатна.
— А про що ваш роман?
Тут мені теж міг настати гаплик, проте я вирішив бути чесним. Чесним, наскільки це можливо, тобто зважаючи на мої своєрідні обставини.
— Серія вбивств і той вплив, що вони його спричиняють на ту громаду, де відбуваються.
347
Madison —
— О, Боже правий, — проказав Дік.
Вона поплескала його по зап’ястку: «Тихіше, продовжуйте, містере Емберсон».
— Спочатку дія в мене відбувалася у вигаданому містечку в штаті Мейн, я назвав його Досон, але потім я вирішив, що реалістичності додасть, якщо я перенесу дію до реальногоміста. І більшого. Я думав спочатку про Тампу, але це місто не годиться в деяких аспектах.
Вона відкинула Тампу помахом руки.
— Занадто акварельно. Надто багато туристів. Ви шукали щось більш забобонне, я підозрюю.
Вельми кмітлива пані. Вона знала про мою книжку більше, ніж я сам.
— Саме так. Тому я зупинився на Далласі. Гадаю, це підходяще місто, хоча…
— Хоча жити там вам не схотілося?
— Власне так.
— Розумію, — вона почала колупатися у своїй смаженій у фритюрі рибі. Дік дивився на неї лагідними очима стятої голови. Чого б він не прагнув, скерувавши свій галоп на прикінцеве скаковище життя, схоже, все з того малося в цій жінці. Не так воно й дивно; кожен когось колись покохає, як мудро про це співає Дін Мартін [348] . Щоправда, станеться це лише за кілька років. — А коли ви не пишете, що ви самі любите читати, містере Емберсон?
348
«Кожен когось кохає час від часу» (1964) — пісня співака й кіноактора Діна Мартіна (справжнє ім’я Діно Крокетті, 1917–1995).
— О, майже будь-що.
— Ви читали «Ловця в житі»?
«Ого-го», — подумав я.
— Так, мем.
Вона поглянула трохи роздратовано.
— Звіть мене Мімі. Навіть діти звуть мене Мімі, хоча я наполягаю, щоби заради пристойності вони додавали перед цим «міз». І яка ваша думка щодо cri de coeur [349] містера Селінджера?
Збрехати чи сказати правду? Але вибір здавався несерйозним. Ця жінка вміла розпізнати брехню та само легко, як я міг… ну… скажімо, прочитати напис ІМПІЧМЕНТ ЕРЛУ ВОРРЕНУ на білборді.
349
Крик душі ( фр.).
— Я гадаю, там багато розказується про те, якими паршивими були п’ятдесяті і якими гарними можуть стати шістдесяті. Якщо американські Голдени Колфілди не згайнують свого гніву, тобто. І своєї відваги.
— Гм-гм, — Мімі завзято рилася у своїй рибі, але я не помітив, щоби вона з’їла бодай шматочок. Не дивно, що ця жінка виглядає так, що хоч нитку чіпляй їй ззаду до сукні і запускай її в небо повітряною змією. — А як ви вважаєте, чи місце цій книзі в шкільній бібліотеці?
Я зітхнув, думаючи про те, як мені хороше було б жити і працювати підмінним викладачем у містечку Джоді, штат Техас.