11/22/63
Шрифт:
Браво йому, але мені що робити тим часом? Унітарний коледж пропонував хоч якесь заняття. Я написав туди, питаючись про подробиці, і отримав негайну відповідь. Їхній каталог пропонував неймовірно багатющий набір різноманітних сертифікатів. Чудесно було дізнатися, що за триста доларів (готівкою або переказом) я можу отримати диплом бакалавра з англійської мови й літератури. Все, що мені належало зробити, це здати тест, який складався з п’ятдесяти питань з варіантами відповідей.
Я послав заявку і переказав гроші, подумки поцілувавши на вічне прощання мої три сотні. За два тижні я отримав від Унітарного коледжу тоненький конверт із манільського паперу. Всередині містилося два розпливчасто надрукованих на мімеографі аркуші паперу. Питання були пречудові. Ось два моїх улюблених.
22.Яким було друге ім’я Мобі?
A. Том.
B. Дік.
C. Гаррі.
D. Джон.
37.Хто написав «Дім на 7 фронтів»?
A. Чарлз Діккенс.
B. Генрі Джеймс.
C. Енн Бредстріт.
D. Натаніель Готорн.
E. Ніхто із зазначених [314]
Насолодившись досхочу цим пречудовим тестом, я заповнив відповідні квадратики (раз у раз вигукуючи: «Та ви з мене точнодуркуєте!») і відіслав його в Енід, штат Оклахома [315] . Відповідною карткою мене привітали зі здачею екзамену. Після сплати додаткових п’ятдесяти доларів «адміністративного внеску» я отримав повідомлення, що мені пришлють диплом. Так мене поінформували, і чудо — так воно й відбулося. Сам диплом мав набагато кращий вигляд, аніж ті тести, особливо вражала золота печатка на ньому. Коли я подав цей диплом представникові шкільної ради округу Сарасота, той достойник прийняв його без жодних питань і вніс моє ім’я до списку кандидатів на підміну.
314
«Мобі Дік, або Білий кит» — знаменитий роман класика американської літератури Германа Мелвілла (1819–1891); «Дім на сім фронтонів» (1851) — роман класика американської літератури Натаніеля Готорна (1804–1864).
315
Enid — дев’яте за кількістю населення (близько 39 тис. мешканців у 1960 році) місто в штаті Оклахома.
Отак я знову став учителем і щотижня впродовж 1959–1960 академічного року мав один-два робочих дні. Гарно було повернутися до справи. Мені подобалися учні — хлопці з пласкими стрижками, дівчата з волоссям, зав’язаним у хвостики і в пудельних спідницях до середини литок, — хоча боляче було усвідомлювати, що в різних класних кімнатах я бачу обличчя лише і тільки ванільних відтінків [316] . Та робота на підміні фактично знову репрезентувала базове підґрунтя моєї особистості: хоч мені й подобається писати і я для себе відкрив, що в мене це виходить добре, але найбільше я люблю все ж таки навчати. Ця справа виповнювала мене чимсь таким, чого я не можу пояснити. Аби навіть захотів. Пояснення — це така дешева поезія.
316
Ванільні — білі ( сленг).
Найкращий день в моїй роботі підмінником трапився в середній школі Західної Сарасоти після того, як я переповів класу основний сюжет «Ловця в житі» [317] (книжки, котрої, звісно, не дозволено було тримати в шкільний бібліотеці і котру конфіскували б, якби хтось з учнів приніс її в тії священні зали), а тоді заохотив їх обговорити головні претензії Голдена Колфілда: що школа, дорослі і загалом американське життя є суцільним лицемірством. Діти розпочали потихеньку, проте на той час коли продзвенів дзвінок, всі уже намагалися говорити одночасно, а з півдесятка найзапекліших, ризикуючи запізнитися на наступний урок, викладали свої підсумкові думки про те, що вони вважають неправильним у тому суспільстві, де зараз живуть, і в тому майбутньому, яке планують для них їхні батьки. Палаючі очі, розжарені від збудження щоки. Я не сумнівався, що в довколишніх книгарнях спалахне попит на певну невеличку книжечку в м’якій червоній обкладинці. Останнім залишився м’язистий парубок у футбольному светрі. Виглядом він мені нагадав Муса Мейсона з коміксів Арчі [318] .
317
«The Catcher in the Rye» (1951) — знаменита, перекладена практично всіма мовами світу повість Джерома Селінджера (1919–2010) про 16-річного підлітка Голдена Колфілда і тепер залишається забороненою в деяких школах США, де в шкільних радах великий вплив мають батьки консервативно-релігійних поглядів.
318
Moose (Лось) Mason — американець російського походження, успішний у спорті недоумкуватий школяр, персонаж багатьох коміксів одного з найпотужніших у цьому жанрі видавництва «Archie».
— Я так хо’ів би, аби ви були у нас у’есь час, містере Емберсон, — промовив він з м’яким південним акцентом. — Мені до душі ви найбі’ше.
Я виявився йому не просто до душі, а найбільше. Ніщо не зрівняється з цим, як почути таке від сімнадцятирічного хлопця, у котрого вигляд був, ніби він оце вперше прокинувся за всю свою учнівську кар’єру.
Пізніше того ж місяця мене викликав до свого кабінету директор, де, запропонувавши мені ко’а-колу, він почав з якихось люб’язностей, а потім спитав: «Синку, ти бунтар?» Я запевнив його, що ні, сказав що я голосував за Айка [319] . Його це, здавалося, задовольнило, але він порадив мені в майбутньому триматися «ухваленого загалом списку літератури для читання». Змінюються і зачіски, і довжина спідниць, і сленг, але шкільні адміністратори? Ніколи.
319
Айк — фамільярне прізвисько 34-го президента (1953–1961) США Двайта Айзенгавера (1890–1969).
Раз на лекції в коледжі (це було в Мейнському університеті, справжньому навчальному закладі, де я колись отримав справжній диплом бакалавра) професор психології висловив припущення, що люди дійсно маютьшосте чуття. Він називав його наїттям спинного мозкуі доводив, що найкраще воно розвинуте у містиків та злочинців. Я ніякий не містик, проте був втікачем з власного часу і вбивцею (сам я міг вважати розстріл Френка Даннінга заслуженим, але поліція безсумнівно не погодилась би з моєю опінією). Якщо це не робило мене злочинцем, то що ще треба інше?
— Моя порада в ситуаціях, коли вас охоплює відчуття, ніби вам загрожує якась небезпека, — говорив того дня 1995 року професор, — дослухайтеся свого спинного мозку.
Саме це я й зробив у липні 1960. Мене дедалі більше тривожив Едуардо Гутьєрес. Сам по собі дрібний тип, але варто було зважати на його ймовірні зв’язки з мафією… і той блиск у його очах, коли він сплачував мені виграш у кінських перегонах, який мені тепер здавався ідіотськи надмірним. Навіщо я його підстроїв, коли мені ще так далеко до банкрутства? Не з жадібності; гадаю, то було більше схоже на реакцію доброго відбивача, коли йому летить навісний кручений м’яч. У деяких випадках просто неможливо утриматися від того, щоб не відбити його аж за паркан. Я «свінгонув», як любив висловлюватися у своїх барвистих радіокоментарях Лео «Губа» Дьюрошер [320] , а тепер про це жалів.
320
Leo «Lip» Durocher (1905–1991) — канадський француз за походженням, гравець, а потім уславлений своїм гострим язиком успішний бейсбольний менеджер.
Я свідомо програв дві останні ставки у Гутьєреса, з усіх моїх сил намагаючись виглядати дурником, звичайнісіньким гравцем, котрому один раз пощастило, а тепер фортуна знову розвернулась до нього задом, проте хребтове чуття підказувало мені, що моє акторство малопереконливе. Хребтовому чуттю не сподобалося, коли Гутьєрес почав вітати мене: «О, глядіть-но! Ось і мій янкі з Янкіленду». Не просто янкі, а мійянкі.
Припустімо, він приставить якогось зі своїх друзів, любителів покеру, щоби той простежив за мною від Тампи до Сансет Пойнта? А чи можливо, щоби він відправив когось з інших своїх друзів по покеру — або парочку м’язистих парубків, що прагнуть виборсатися з-під якогось боргового пресу, яким може їх давити цей алігатор-лихвар Гутьєрес — на делікатну рятувальну операцію з діставання того, що ще залишилося від тих десяти тисяч? Мій передній мозок запевняв, що це нікчемний сюжетний хід з тих, що вигулькують в ідіотських шоу на кшталт «77 Сансет Стрип» [321] , але хребет стверджував дещо інше. Хребет мені казав, що чоловічок з рідіючим волоссям цілком здатний дати зелене світло вламуванню в будинок і наказати своїм рейдерам побити мене на лайно, якщо я чинитиму опір. Мені не імпонувало виявитися побитим і не імпонувало бути пограбованим. Більш за все я не бажав ризикувати тим, що до рук пов’язаного з мафією букмекера можуть потрапити мої папери. Думка про втечу з підібганим межи ноги хвостом мені теж не подобалася, але ж, чорт забирай, рано чи пізно я все одно мушу прокладати собі шлях до Техасу, то чому не зробити це рано? Крім того, обережність — найкраща складова відваги. Я запам’ятав це, ще сидячи на колінах у матері.
321
«77 Sunset Strip» (1957–1964) — детективний телесеріал за спримітивізованими сюжетами романів Роя Хагінса (1914–2002).
Отже, після однієї майже цілком безсонної ночі в липні, коли сонарні попискування спинного мозку лунали особливо голосно, я спакував своє майно (сейф з моїми мемуарами й готівкою я заховав під запасним колесом у багажнику «Санлайнера»), залишив записку і останній чек хазяїну будинку і взяв курс по шосе № 19 на північ. Першу ніч у дорозі я провів у мізерному автокемпінгу в Де-Ф’юніак Спрингс [322] . У сітках зяяли діри, і поки я не вимкнув єдину в моїй кімнаті лампочку (вона, гола, звисала зі стелі на довгому дроті), мене обсідали москіти завбільшки як літаки-винищувачі.
322
DeFuniak Springs — флоридське містечко неподалік кордону з Алабамою.
А проте спав я, як немовля. Жодних кошмарів, попискування мого внутрішнього радара вщухло нанівець. І цього мені вже було достатньо.
Першого серпня я прибув до Галфпорту в Луїзіані, щоправда, перший заїзд «Ред Топ» на околиці міста, біля якого я зупинився, відмовився мене прийняти. Клерк того закладу пояснив мені, що в них кімнати лише для негрів, і порадив готель «Південна гостинність», який він назвав «найайгарнішим ув Ха’фпо’ті». Може, й так, але загалом, гадаю, мені було б приємніше у «Червоному Топі». Слайд-гітарист, чия гра доносилася з сусіднього гриль-бару, там звучав суперово.