11/22/63
Шрифт:
— Не буду заперечувати, ви дійсно вихопили гарний шматок з Осіннього Класика [286] , — сказав він. — Добрячийшматок вирізали з цьогорічного пирога, а втім, я все одно заробив трішки баксів. Як це завжди роблю. Хоча й беру участь у цій грі головним чином лише тому, що це, як то кажуть, мій громадянський обов’язок. Люди бажають закладатися, люди завжди бажають закладатися, і я вмент сплачую вигране, якщо хтось виграє. І ще я люблю приймати ставки. Це щось на кшталт хобі для мене. А знаєте, коли це мені подобається найбільше?
286
Fall Classic — фанатська назва Світової серії.
— Ні.
— Коли з’являється хтось, на кшталт вас, нахабний рейнджер, котрий пре на шанси баксами і вириває своє. Це відновлює мою віру у випадкову природу всесвіту.
Я собі подумав, якої він заспівав би про випадковість, аби побачив Елову шахрайську таблицю.
— Погляди вашої дружини не здаються аж такими, гм-м, ліберальними.
Він розсміявся, сяйнули його маленькі чорні оченята. Виграш, програш чи нічия, цей чоловічок з русалкою на передпліччі відверто насолоджувався життям. Мене це надихало.
— О, Марджорі. Коли сюди приходить якийсь печальний бідолаха з обручкою своєї дружини й оповідає сльозливу історію, вона розпливається купкою желе. Але коли йдеться про спортивні ставки, вона зовсім інша леді. Це вона контролює особисто.
— Ви її дуже кохаєте, правда, містере Фраті?
— Як місяць зорі, колего. Як місяць зорі.
Марджорі перед моєю появою читала сьогоднішню газету, і та залишилася на вітрині, під склом якої лежали каблучки й інші подібні речі. Заголовок повідомляв: ФРАНК ДАННІНГ ПОХОВАНИЙ З МИРОМ. ПОЛЮВАННЯ НА ТАЄМНИЧОГО ВБИВЦЮ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ.
— Заради чого, на ваш погляд, це було зроблено?
— Не знаття мені, але можу вам дещо сказати, — нахилився він ближче, і посмішка спливла з його вуст. — Не був він аж таким святим, яким його намагається представити ця місцева шмата. Я про нього всякого міг би вам повідати.
— То вперед. Переді мною цілий день.
Усмішка повернулася знову.
— А ні. Ми тут, у Деррі, своє тримаємо при собі.
— Я це помітив, — кивнув я.
Мені хотілося побувати на Кошут-стрит. Я розумів, що за будинком Даннінгів можуть назирати копи, щоб подивитися, чи не проявлятиме хтось незвичайного інтересу до цієї родини, але все одно, бажання було надто сильним. Проте не Гаррі мені хотілося побачити; я хотів побачити його сестру. Хотів дещо їй сказати.
Що їй слід піти у вечір Гелловіну на «каверзи або ласощі», хоч хай як жаль їй свого татуся.
Що вона буде найгарнішою, найбільш чарівною індіанською принцесою з усіх, яких тільки бачили, і повернеться додому з горою цукерок.
Що попереду в неї щонайменше п’ятдесят три, а можливо, й більше років довгого і цікавого життя.
А найбільше про те, що одного дня її братик Гаррі захоче одягти уніформу, піти в солдати, і вона мусить зробити все-все-все можливе, щоби відмовити його від цього.
От тільки діти забудькуваті. Кожний вчитель це знає.
А ще вони вважають, що житимуть вічно.
Час було полишати Деррі, але перш ніж поїхати, я мав зробити ще одну невеличку справу. Я чекав понеділка. Того дня, тринадцятого жовтня, я закинув свою валізу до багажника «Санлайнера», а потім, вже сидячи за кермом, написав коротку записку. Всунув її до конверта, заклеїв і на його лицьовому боці надписав друкованими літерами ім’я адресата.
Я спустився в Нижнє Місто, припаркувався і зайшов до «Тьмяного срібного долара». Як я й очікував, там було порожньо, якщо не рахувати Піта, бармена. Той мив склянки й дивився по ящику «Любов до життя» [287] . Він знехотя обернувся до мене, одним оком не перестаючи споглядати за Джоном і Маршею, чи як там їх звали.
287
«Love of Life» — телесеріал, що в денний час транслювався на каналі Сі-Бі-Ес від 1951 до 1980 року.
— Що я можу вам налити?
— Нічого, але ви можете зробити мені послугу. Яку я відповідно компенсую вам п’ятьма доларами.
Його це, на позір, не вразило.
— Справді? І що ж то за послуга?
Я поклав на шинквас конверт.
— Передасте оце, коли з’явиться належна особа.
Він поглянув на ім’я на конверті.
— Що вам треба від Біллі Теркотта? І чому ви не віддасте йому це особисто?
— Це зовсім просте доручення, Піте. Ви бажаєте отримати п’ятірку чи ні?
— Звісно. Якщо тільки це не піде на шкоду. Біллі доброї душі чоловік.
— Це йому не зашкодить ніяким чином. Навпаки, може піти йому на добро.
Я поклав поверх конверта купюру. Піт вмить змусив їх зникнути і повернувся до своєї мильної опери. Пішов і я. Теркотт, скоріш за все, отримав той конверт. Зробив він щось чи ні, після того як прочитав те, що було всередині, інше питання, одне з тих багатьох, на які я ніколи не отримаю відповідей. Ось що я йому написав.
Дорогий Білле.
Щось негаразд у тебе з серцем. Тобі треба якомога скоріше звернутись до лікаря, бо інакше буде пізно. Ти можеш подумати, ніби це жарт, але це не так. Ти можеш подумати, що неможливо мені про таке знати, але я знаю. Я знаю це так само точно, як і те, що Френк Даннінг замордував твою сестру Клару і твого небожа Мікі. ПРОШУ, ПОВІР МЕНІ І ПІДИ ДО ЛІКАРЯ!
Я сів до свого «Санлайнера» і, здаючи задом з парковочної шпари, побачив вузьке, недовірливе обличчя — з аптеки за мною спостерігав містер Кін. Я відкрутив віконце, висунув руку і послав йому птаха [288] . А вже тоді я нарешті виїхав на Горбатий пагорб і востаннє забрався з Деррі.
Розділ 11
Прямуючи на південь по «Милі за хвилину», я намагався переконати себе, що не мушу перейматися Каролін Пулен. Запевняв себе, що то був експеримент Ела Темплтона, а не мій, а його експерименти, як і його життя, вже скінчилися. Я нагадував собі, що справа тієї дівчинки, Пулен, вельми різниться від справи Доріс, Троя, Тугги й Еллен. Так, Каролін буде паралізованою нижче пояса і, авжеж, це жахливо. Але стати паралізованою через кулю — це не те саме, що бути забитим на смерть кувалдою. Хоч у кріслі-візку, хоч поза ним, перед Каролін Пулен лежить плідне, цікаве життя. Я казав собі, що це було б божевіллям — ризикувати справжньою моєю місією, яку мені ще належить виконати, знову дражнячи жорстоке минуле, готове плигнути, вхопити мене і зжерти.
288
Ідіома, що означає показати середній палець «фак».
Все це було даремно.
Я мав намір свою першу мандрівну ніч провести в Бостоні, але знову й знову зринав мені в пам’яті образ Даннінга на могилі його батька, з розчавленим кошиком квітів під ним. Він заслуговував на смерть — чорти забирай, його потрібнобуло вбити, — але ж на 5 жовтня він ще нічого не зробив своїй сім’ї. Другій принаймні. Я міг казати собі (і казав-таки!), що він багато чого наробив своїй першій сім’ї, що на 13 жовтня 1958 він уже став двічі вбивцею, що одна з його жертв фактично була ще немовлям, але на підтвердження цього я мав лише слова Білла Теркотта.