11/22/63
Шрифт:
Коли він поставив на місце кабель акумулятора, який таємничим чином відпав уночі (можливо, в ту саму мить, що й діра у мене з’явилася в кишені штанів), а «Санлайнер» все одно не завівся, Бейкер перевірив контакти і знайшов їх буквально роз’їденими. У його великому зеленому ящику малися запасні, тож, коли вони встали на місце, моя колісниця з гарчанням ожила.
— Мабуть, це не моє діло, але єдине місце, куди вам варто було б поспішати, це назад до ліжка. Або до лікаря. Ви блідий, мов той привид.
— Це просто мігрень. Скоро все буде нормально. Давайте подивимося в багажнику.
Ми перевірили. Запасне колесо спущене.
Я їхав услід за ним до «Тексако» вже крізь іще нещільну, але вперту мжичку. Зустрічні машини світили фарами, і навіть з моїми сонячними окулярами кожна їх пара, здавалося, просвердлює діри у мене в мозку. Бейкер відімкнув ремонтну секцію і спробував накачати мою запаску. Дарма. Колесо шипіло, випускаючи повітря крізь не менш як півдюжини таких крихітних тріщинок, що були ледь не як пори на людській шкірі.
— Ого, — здивувався він. — Ніколи такого не бачив. Мабуть, балон дефектний.
— Змонтуйте новий на диск, — сказав я.
Поки він цим займався, я обійшов станцію і став позаду неї. Нестерпним був звук компресора. Там я сперся на шлакоблочну стіну і задер угору обличчя, дозволяючи холодній мжичці обсідати мені розжарену шкіру. «Один крок за раз, — сказав собі я. — Один крок за раз».
Коли я намагався заплатити Ренді Бейкеру за колесо, він похитав головою.
— Ви вже видали мені половину моєї тижневої зарплатні. Хіба я собака, щоби ще щось хапати. Я лише боюся, щоб вас не знесло з дороги, чи ще щось. Невже там щось аж таке важливе?
— Родич хворий.
— Ви самі хворий, чоловіче.
Заперечити я не мав чим.
Я їхав з міста дорогою № 7, пригальмовуючи на кожному перехресті, щоб подивитися в обидва боки, незважаючи на те, мав я наразі перевагу чи ні. Метод виявився вельми корисним, бо на перехресті 7-ї дороги та Старого Деррійського шляху з верхом навантажений щебенем самоскид прогуркотів просто на червоне світло. Якби я, попри зелений сигнал світлофора, не призупинився, мій «Форд» ущент рознесло б. А я всередині нього перетворився б на біфштекс. Я наліг на клаксон, попри біль у моїй голові, але водій самоскида не звернув на це уваги. Він сидів, мов той зомбі, за кермом.
«Я абсолютно не здатен цього зробити», — подумалося мені. Але якщо я не зможу зупинити Френка Даннінга, як я можу плекати хоча б якусь надію зупинити Освальда? Який сенс, врешті-решт, мені тоді їхати до Техасу?
Втім, зовсім не це спонукало мене рухатись далі. Думка про Туггу робила це. Не кажучи вже про інших трьох дітей. Я вже був урятував їх один раз. Якщо не врятую їх знову, хіба зможу позбавитись думки, що я взяв участь у їхньому мордуванні, попросту ввімкнувши нове перевстановлення?
Наблизившись до Деррійського драйв-іна, я завернув на гравійну алею, що вела до ветхої будочки каси. Обабіч алеї вишикувались декоративні сосонки. Я зупинився під їх прикриттям, вимкнув двигун і хотів вилізти з машини. Не зміг. Дверцята не відкривалися. Кілька разів я штовхав їх плечем, а вони ніяк, і лише потім я зауважив, що опущена засувка, хоча це відбувалося задовго до ери автомобілів з автоматичним замиканням дверей, а сам я їх точно не замикав. Я
«Опір є пропорційним тим змінам, що за кожною конкретною дією мусять відбутися в майбутньому», — прорікав я Елу з найкращою з усіх, які лишень тільки мав, педагогічно-менторською інтонацією, і так воно й є. Але я тоді жодного уявлення не мав, чого це коштує особистості. Натомість тепер мав.
Я повільно вирушив по дорозі № 7, комір піднято проти дощу, капелюх натягнуто низько, на самісінькі вуха. Коли над’їжджали машини — вони траплялись нечасто, — я зникав за деревами, що росли вздовж мого краю дороги. Пригадується, ніби я пару разів брався руками за скроні, щоб упевнитися, що голова в мене не пухне. Відчуттяв ній було саме таке.
Нарешті дерева залишились позаду. Натомість з’явилася кам’яна стіна. Поза цією огорожею лежали акуратно доглянуті, хвилясті пагорби, поцятковані обелісками й монументами. Я прийшов до цвинтаря Лонгв’ю. Я зійшов на пагорб, і ось вона там, ятка з квітами по той бік дороги. Закрита віконницями, темна. По вікендах зазвичай багато людей приїздять відвідати своїх померлих, але в таку погоду, як зараз, не може бути жвавого бізнесу, отже, я припустив, що літня леді, котра займається яткою, дозволила собі трохи довше поспати. Хоча пізніше вона відкриється, я вже це бачив на власні очі.
Я виліз на стіну, очікуючи, що вона піді мною завалиться, але та встояла. І щойно я опинився власне на Лонгв’ю, трапилось чудо: почав стишатися біль у голові. Я сів на чийсь намогильний камінь під похиленим в’язом, заплющив очі і прислухався до рівня болю. Те, що було верещало на позначці 10 — можливо, навіть підкручувалося до 11, як на підсилювачах у «Spinal Tap», — знизилося до позначки 8 [280] .
— Здається, я прорвався, Еле, — промовив я. — Гадаю, я таки втрапив у потойбіччя.
280
Регулятори стандартного підсилювача звуку мають тільки 10 позицій; більшу їх кількість собі вигадали музиканти фіктивного геві-метал-бенду «Spinal Tap» (з однойменного пародійного фільму про життя рок-зірок), члени якого пізніше почали давати справжні концерти й записувати диски.
Проте рухався я обережно, готовий до нових трюків — падаючих дерев, лютих грабіжників могил, можливо, навіть до палаючого метеора. Нічого такого не трапилось. Коли я досяг подвійної могили з написами АЛТЕА ПІРС ДАННІНГ та ДЖЕЙМС АЛЛЕН ДАННІНГ, рівень болю в моїй голові опустився до рисочки 5.
Я роззирнувся на місці й побачив усипальню з викарбуваним на рожевому граніті знайомим іменем: ТРЕКЕР. Я підійшов і взявся за хвіртку. У 2011-му вона виявилась би замкнутою, але ж зараз був 1958 рік і хвіртка легко відчинилась… хоча й з пронизливим плачем заіржавілих завіс, немов у якомусь фільмі жахів.