11/22/63
Шрифт:
— Гарного вам дня, — попрощався я, коли він потягнув за важіль, відкриваючи мені двері.
— Нічого нема гарного у цій роботі, окрім холодного пива, після закінчення зміни, — відповів він, підкурюючи сигарету.
За кілька секунд я вже стояв на гравійному узбіччі, помахуючи портфелем у лівій руці, і дивився на автобус, який віддалявся по шосе в бік Люїстона, тягнучи за собою хмару вихлопного диму. Реклама в нього на заду зображувала домогосподарку з блискучою каструлею в одній руці й абразивною губкою S.O.S. «Меджик» [264] у другій. Величезні блакитні очі й зубата посмішка яскраво помальованих червоним губ натякали, що цій жінці до катастрофічного очманіння залишилося лише пару
264
«S.O.S.» — компанія, заснована 1917 року Едом Коксом, винахідником кухонної губки з вкладеним до неї милом; придумана його дружиною назва компанії є англійською абревіатурою гасла «Спасіть наші каструлі».
На небі ані хмаринки. Цвіркуни джерґотять у високій траві. Десь ревнула корова. Щойно легенький вітерець розвіяв дизельний сморід, що його був залишив по собі автобус, як повітря запахло так солодко, так свіжо, так новенько. Я вирушив уперед, долаючи близько чверті милі до кемпінгу «Модрина». Коротенька прогулянка, але, перш ніж я дістався своєї мети, двоє людей зупинилися, щоб спитати, чи не треба мене підвезти. Я подякував, кажучи, що мені й так добре. І це було дійсно так. До «Модрини» я підходив уже насвистуючи.
Вересень 1958 року, Сполучені Штати Америки.
Жовта Картка чи не Жовта Картка, а приємно було сюди повернутися.
Решту того дня я провів у своїй кімнаті, бозна-вкотре переглядаючи Елові нотатки по Освальду, особливу увагу цього разу приділяючи двом сторінкам у кінці під заголовком: ВИСНОВКИ ЩОДО ДІЙ. Намагання дивитися телевізор, який засадничо приймав лише один канал, було б ідіотським заняттям, тож з настанням сутінків я пройшовся до драйв-іну, де заплатив тридцять центів за піший вхід. Перед баром-закусочною стояли складані стільці. Я купив собі пакетик попкорну, плюс безалкогольний напій з цинамоновим смаком, що звався «Пепсол» [265] , і подивився «Довге, гаряче літо»— разом з кількома іншими пішими глядачами, здебільшого літніми людьми, котрі добре знали одне одного й відтак дружньо теревенили. На той час, коли почалася «Запаморока» [266] , повітря значно похолоднішало, а я не мав піджака. Я пішов назад до кемпінгу, ліг і міцно заснув.
265
«Pepsol» — газований безалкогольний напій, що випускався з 1894 р.
266
«The Long, Hot Summer» (1958) — фільм, знятий за сюжетами оповідань нобелівського лауреата Вільяма Фолкнера (1897–1962); «Vertigo» (1958) — детективний трилер Альфреда Гічкока.
Наступного ранку я знову сів в автобус до Лізбон-Фолза (ніяких таксі; я дотримуватимуся поміркованого бюджету, принаймні якийсь час), де моєю першою зупинкою став «Безжурний білий слон». Ще було рано і прохолодно, тому бітник ховався всередині, сидів там на ветхому дивані й читав «Арґоси» [267] .
— Вітаю, сусіде, — кивнув мені він.
— І вам привіт. Гадаю, у вас є валізи на продаж?
— О, є декілька в запасі. Не більше двох-трьох сотень. Пройдіть вглиб до самого кінця…
267
«Argosy» («Корабель», 1882–1972) — літературний журнал, у якому здебільшого публікувалися пригодницькі твори.
— І подивитися там, праворуч, — закінчив я його фразу.
— Правильно. Ви вже тут колись бували?
— Ми всіколись
Він розсміявся:
— Класно сказано, Джексоне. Підіть, виберіть собі приз.
Я вибрав ту саму валізу, що й минулого разу. А потім перейшов через дорогу і знову купив «Санлайнер». Цього разу я торгувався запекліше і машина дісталася мені за три сотні. Коли оборудку було узгоджено, Білл Тайтес послав мене до своєї дочки.
— У вас говірка не тутешнього, — зауважила вона.
— З Вісконсину я взагалі-то, але перебуваю в Мейні вже якийсь час. Бізнес.
— Гадаю, ви не були вчора у Фолзі, еге ж? — Коли я підтвердив, що мене тут не було, вона спершу видула пузир з гумки, той гучно лопнув, а тоді дівчина продовжила: — Ви пропустили таку веремію. Там, біля сушарні на фабриці, знайшли одного старого п’яницю. — Вона понизила голос. — Самогубство. Сам собі перерізав горло уламком скла. Ви можете собі таке уявити?
— Який жах, — промовив я, кладучи до портмоне чек на придбаний мною автомобіль. Я підкинув на долоні ключі. — Місцевий парубок?
— Та нє, і жодного документа при нім. Він, мабуть, приїхав із Округу в товарнім вагоні, так мій тато каже. На збір яблук у Касл-Року, мабуть. Містер Кейді — це продавець у зеленому фронті — розповідав моєму татові, що той дядько заходив учора вранці і хотів купити собі пінту, але був такий п’яний і смердючий, що містер Кейді його витурив. От тоді він і міг піти назад, на фабричний двір, допити, що там у нього залишалося, а коли й те скінчилося, він розбив пляшку і розрізав собі горло осколком скла. — Вона повторила. — Ви можете собі таке уявити?
Стрижку я проігнорував, і банк також пропустив, але знову накупив собі одягу в Мейсона.
— Вам мусить сподобатися цей блакитний тон, — порекомендував продавець, кладучи сорочку на верх моєї купи. — Той самий колір, що і в сорочки, яка зараз на вас.
Фактично, це була та сама сорочка, що й на мені, але я цього не промовив. Це тільки збентежило б нас обох.
У другій половині дня того четверга я їхав у північному напрямку автострадою «Миля за хвилину». Цього разу мені не треба було купувати бриля в Деррі, бо я не забув придбати гарний літній солом’яний капелюх разом з іншими речами у Мейсона. Я зупинився в готелі «Деррі Таун Хол», пообідав у тамтешній їдальні, а тоді спустився до бару й замовив собі пива у Фреда Тумі. В цьому раунді я не заохочував його до балачки.
Наступного дня я винайняв свою ж попередню квартиру на Гаррис-авеню, і де там заважати мені спати — тепер звук сідаючих літаків чудово мене заколисував. Наступного дня я завітав до крамниці спортивних товарів Мехена, де сказав продавцеві, що зацікавлений у придбанні пістолета, бо займаюся нерухомістю і все таке бла-бла-бла. Продавець продемонстрував мені той самий револьвер «Кольт.38 Поліс Спешел» і знову запевнив мене, що це добре знаряддя для самозахисту. Я купив револьвер і поклав його до портфеля. Подумав було, чи не прогулятися мені вздовж Канзас-стрит до невеличкого майданчика для пікніків, де я зможу побачити, як Річі-з-рівчака і Беві-з-греблі репетирують свінгові танцювальні рухи, а потім зрозумів, що скучатиму за ними. Ну чому я не додумався під час мого короткого повернення у 2011 рік продивитися «Дейлі Ньюз»за кінець листопада; я б дізнався, чи перемогли вони в конкурсі талантів.
Я запровадив собі звичку заходити до «Ліхтарника» на пиво раннім вечором, поки заклад ще не почав заповнюватися. Іноді я замовляв собі збіранку лобстера. Френка Даннінга я там не побачив жодного разу, не бажав його бачити. «Ліхтарник» я регулярно відвідував з іншої причини. Якщо все піде добре, скоро я вирушу до Техасу, а перед тим, як туди їхати, я хотів покращити свій фінансовий стан. Я потоваришував з Джефом, барменом, і одного вечора, це було під кінець вересня, він торкнувся теми, яку я й сам хотів незабаром підняти.