11/22/63
Шрифт:
— Минуле опирається, Еле. Воно не бажає піддаватись змінам.
— Я це знаю. Я тобіпро це казав.
— Так, казав. Але от що я зараз подумав: цей опір є пропорційним тим змінам, що за кожною конкретною дією мусять відбутися в майбутньому.
Він подивився на мене. Кола в нього під очима були темнішими, ніж зазвичай, а самі очі світилися болем.
— А ти можеш повторити мені те ж саме, тільки людською мовою?
— Зміна майбутнього для сімейства Даннінгів була важчою за зміну майбутнього для Каролін Пулен, почасти через те, що там було задіяно більше людей, але передусім тому, що дівчинка Пулен у будь-якому випадку залишалася живою. А Доріс Даннінг з її дітьми мусили померти… і одна дитина таки загинула, хоча я маю намір це виправити.
Привид усмішки торкнувся його губ:
— Браво. Тільки наступного разу не забудь нижче пригнутися. Убезпеч себе якось від досадного шраму на голові, де волосся в тебе може ніколи більше не вирости.
Щодо цього я мав власні ідеї, але не вважав за потрібне їх висловлювати. Я спрямував машину на його під’їзну алею.
— Я хочу сказати, що мені, може, й не вдасться зупинити Освальда. Принаймні з першого разу, — реготнув я. — Та к чортовій матері, перший екзамен з водіння машини я теж був колись провалив.
— І я теж, але нас не змушували чекати п’ять років до нової спроби.
Тут він мав цілковиту рацію.
— Скільки тобі, Джейку, тридцять? Тридцять два?
— Тридцять п’ять. — І на два місяці ближче до тридцяти шести, ніж було ще сьогодні вранці, але що таке пара місяців у стосунках між друзями?
— Якщо ти проїбеш перший шанс і змушений будеш розпочинати знову, коли рулетка вдруге обернеться до призової позначки, тобі вже буде сорок п’ять. Багато чого може трапитися за десять років, особливо коли минуле проти тебе.
— Я знаю, — кивнув я. — Поглянути лишень, що трапилося з тобою.
— Я собі рак отримав через паління, от і все, — немов на підтвердження цих слів, він закашлявся, проте, окрім страдницького виразу, я помітив ще й сумнів у його очах.
— Можливо, так і є. Я сподіваюся, що саме так воно й є. Але це одна з тих речей, яких ми не можемо зна…
Бахнули, прочиняючись, його передні двері. Дорідна молода жінка у салатовому халаті й білих туфельках медсестрички Ненсі [247] майже бігом спустилася з ґанку. Побачивши скоцюбленого на пасажирському сидінні моєї «Тойоти» Ела, вона смикнула дверцята машини.
247
Nancy Nurse — дівчинка-героїня однойменної книжки авторства популярної в 1940—1950-х рр. дитячої письменниці Кетрин Джексон; книжка випускалася з вкладеним до неї набором з двох лейкопластирів.
— Містере Темплтон, де ви були? Я прийшла, принесла вам ліки, а коли побачила, що в домі порожньо, подумала…
Він спромігся на посмішку.
— Я знаю, що ви подумали, але я в порядку. Не в прекраснім, але в порядку.
Вона перевела погляд на мене.
— А ви? Навіщо ви катаєте його невідь-де? Хіба не бачите, який він кволий?
Звісно, я це бачив. Але оскільки навряд чи зумів би пояснити їй, чим ми займаємось, то тримав свого язика на припоні, готовий зносити її дорікання, як справжній мужчина.
— Ми мали важливу справу, мусили дещо обговорити, — сказав Ел. — Окей? Зрозуміло?
— Все одно…
Він прочинив дверцята.
— Допоможіть мені зайти в будинок, Доріс. Джейкові треба їхати додому.
Доріс.
Ім’я — як у пані Даннінг.
Він не зауважив цього збігу — і, звісно ж, це суто випадковий збіг, ім’я доволі поширене, — але все одно дзвіночок брязнув мені в голові.
Я щасливо дістався додому, і цього разу тим, що я нашукував, виявилося ручне гальмо «Санлайнера». Вимикаючи двигун, я подумав, яка ж вона тісна, жалюгідна і взагалі неприємна, ця зліплена з пластику й скловолокна сральня на колесах, моя «Тойота», порівняно з автомобілем, до якого я звик у Деррі. Я увійшов до будинку, хотів було нагодувати кота, та побачив, що їжа в його мисочці ще свіжа, сира. А як могло бути інакше? Тут, у 2011-му, вона пролежала там всього якихось години півтори.
— Доїж спершу те, Елморе, — сказав я котові. — У Китаї є такі голоднючі коти, що залюбки б виїли по такій мисочці січеного м’яса «Фріскіз».
Елмор подарував мені погляд, якого я заслуговував, і вислизнув крізь котячі дверцята. Я розігрів у мікрохвильовці пару заморожених порцій обіду «Ставфера» [248] (з думками на рівні Франкенштайнового монстра, коли той лише навчався говорити: мікрохвильовка добре, сучасні машини погано). Я з’їв геть усе, позбавився сміття і пішов до спальні. Зняв з себе чисто-білу 1958 року сорочку (дякувати Богу, Елова медсестра Доріс була надто розлютована, щоби помітити на ній плями крові), сів на край ліжка й розшнурував свої помірковані 1958 року туфлі, а вже тоді дозволив собі впасти навзнак. Я цілком певен, що заснув, ще перебуваючи в падінні.
248
«Stouffer’s» — заснована 1922 року мережа сімейних ресторанів, яка згодом виросла у велику компанію з виробництва різноманітних заморожених страв.
Про те, щоб завести будильник, я зовсім забув і проспав би ще довго після п’ятої вечора, але о чверть по четвертій на груди мені стрибнув Елмор і почав принюхуватися до мого обличчя. Це означало, що він підчистив свою миску і вимагає поповнення. Я дав котиську ще їжі, сполоснув собі обличчя холодною водою, а потім сам з’їв тарілку «Спешел Kей» [249] , думаючи про те, що мине чимало днів, поки в мене встановиться нормальний режим харчування.
249
«Special K» — трохи підсмажені рисово-пшеничні пластівці, що їх з 1956 року випускає компанія «Kellogg», рекламуючи як поживний дієтичний сніданок із низьким умістом жирів.
Вже з повним шлунком я пішов до свого кабінету і ввімкнув комп’ютер. Першу кібер-зупинку я зробив на сайті міської бібліотеки. Ел був правий — у їхній базі даних малися всі числа «Лізбон Віклі ентерпрайз».Перш ніж отримати доступ до їх ласощів, я мусив стати Другом бібліотеки, що коштувало десять доларів, але зважаючи на обставини, ця ціна мені здалася доволі помірною.
Той номер «Ентерпрайз», який я шукав, був датований 7 листопада. На другій шпальті, затиснута між повідомленнями про фатальну автокатастрофу та про підозріливу, схожу на підпал, пожежу, містилася стаття під заголовком: МІСЦЕВА ПОЛІЦІЯ РОЗШУКУЄ ТАЄМНИЧОГО НЕЗНАЙОМЦЯ. Таємничим незнайомцем був я… або радше моє альтер его з епохи Айка Айзенгавера. Знайдено було кабріолет «Санлайнер», згадувалося і про знайдені в ньому плями крові. Білл Тайтес ідентифікував цей «Форд» як той, що він його був продав певному містеру Джорджу Емберсону. Тон статті мене зворушив: щире занепокоєння долею пропалої (і, можливо, пораненої) людини, чиє місцезнаходження невідоме. Ґреґорі Дюзен, мій банкір з «Трасту рідного міста», описував мене як «судячи з мови, освіченого, ввічливого чоловіка». Едді Бавмер, власник перукарні, майже буквально повторив його слова. Жодна тінь підозри не торкнулася містера Емберсона. Все могло б виглядати зовсім інакше, якби мене якимсь чином пов’язали з певною сенсаційною подією в Деррі, але нічого такого.
Нічого такого не було й у номерах газети за наступний тиждень, де мій випадок змалів до коротенької замітки в «Поліцейській хроніці»: ПОШУКИ ПРОПАЛОГО МЕШКАНЦЯ ВІСКОНСИНУ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ. З наступного номера газета почала несамовито обговорювати наближення святкового сезону і Джордж Емберсон остаточно зник з її поля зору. «Але я таки побував там». Ел колись вирізав своє ім’я на дереві. Я своє знайшов на сторінках старої газети. Саме на це я й очікував, проте дивитися на наявний доказ все одно було хвилюючим відчуттям.