11/22/63
Шрифт:
— Ви правильно все зробили.
Очі його підкотилися.
— Ледве встиг. Не знаю, про що я думав. Либонь, здурів. Слухай-но, друже. Якщо тебе схоплять, не кажи їм, що я… ну, ти розумієш, що я…
— Ніколи. Ви його зупинили, Теркотте. Він був скаженим псом, і ви поклали йому край. Ваша сестра пишалась би вами.
Він усміхнувся й заплющив очі.
Я пішов до ванної кімнати, вхопив рушник, намочив його в тазу і витер своє скривавлене обличчя. Кинув брудний рушник до ванни, вхопив ще два і вийшов у кухню.
Хлопчик, котрий мене й привів сюди, стояв на витертому лінолеумі біля пічки й дивився на мене. Хоча вже минуло не менше шести років, як він останній раз смоктав собі великого пальця, зараз він це знову робив.
— Хто ви, містере? — запитав він.
— Ніхто, — пройшов я повз нього до дверей. Утім, він заслуговував на більше. Сирени вже звучали зблизька, але я обернувся. — Твій добрий янгол, — сказав я. А тоді прослизнув крізь задні двері, у Гелловін 1958 року.
Дорогою по Ваймор-лейн у бік Вітчем, я побачив спалахи синіх мигавок, що мчали на Кошут-стрит, і продовжив іти. За два квартали житлового району я повернув на Джерард-авеню. На хідниках стояли люди, дивилися в той бік, де вили сирени.
— Містере, ви не знаєте часом, що там трапилося? — запитав у мене якийсь чоловік. За руку він тримав Білосніжку в кросівках.
— Я чув, що діти підривали петарди, — кинув я. — Можливо, це спричинилося до пожежі. — І я пішов далі, намагаючись приховати ліву половину обличчя, бо поряд стояв вуличний ліхтар, а мій скальп все ще сочився кров’ю.
За чотири квартали звідти я повернув на Вітчем-стрит. На цій далекій від Кошут-стрит вулиці було темно й тихо. Всі наявні поліцейські машини зараз певне перебували на місці пригоди. Добре. Я вже майже досяг рогу Бульвару й Вітчем-стрит, коли коліна в мене зробилися ватяними. Я озирнувся довкола, не побачив жодного колядника і сів на бордюр. Я не мав права зупинятися, але мусив. Все, що було у мене в шлунку, я виригав, хоч і нічого не їв цілий день, окрім одного мізерного батончика (не міг навіть пригадати, чи встиг я його з’їсти весь, до того, як на мене напав Теркотт), і щойно я перебув жорстоку інтермедію, в якій мене було поранено — наскільки серйозно, я дотепер не знав. Вибір був простий: або зупинитися зараз і дозволити своєму тілу перегрупуватися, або зомліти на ходу. Я опустив голову собі між колін і зробив серію глибоких, повільних вдихів, як колись був навчився на курсах Червоного Хреста, які відвідував ще в коледжі, щоби здобути сертифікат рятувальника. Спершу я побачив голову Тугги Даннінга, як вона вибухає під дією руйнівної низобіжної сили важкої кувалди, й від цього млість моя ще більше погіршала. Потім я подумав про Гаррі, забризканого братовою кров’ю, проте ніяк інакше не постраждалого. І про Еллен, котра не запала в кому, з якої їй ніколи не виборсатися. І про Троя. І про Доріс. Її жахливо зламана рука може боліти всю решту її життя, але ж принаймні вона матимеце життя.
— Еле, я це зробив, — прошепотів я.
Але що я наробив у 2011 році? Що я зробив нашому 2011 року? То були питання, на які ще треба було отримати відповіді. Якщо через ефект метелика трапилося щось жахливе, я завжди зможу повернутись назад і все стерти… хіба що, змінюючи напрямок життя родини Даннінгів, я якимсь чином змінив заразом і напрямок життя Ела Темплтона. Припустімо, що харчевні більше нема на тому місці, де я її залишив? Припустімо, виявиться, що Ел ніколи її туди не перевозив з Оберна. Або взагалі ніколи не відкривав ніякої харчевні? В таке мало вірилося… але ж от, я сиджу тут, на бордюрі 1958 року, і кров сочиться з подряпини на моїй голові, підстриженій у 1958 році, в такемені віриться?
Я підвівся на рівні, похитнувся і вирушив далі. Праворуч, далі по Вітчем-стрит, я бачив спалахи й вертіння вогнів синіх блимавок. На перехресті з Кошут-стрит зібрався невеличкий натовп, але всі там стояли спинами до мене.
— Я гадав, що відповідь — це важкі наркотики, і саме зараз я б чогось із того вжив, — промурмотів я, відмикаючи водійські дверцята. Згадав про ту паперову торбу, яку я залишив під гаражем на подвір’ї дому по Ваймор-лейн. Копи, котрі обстежуватимуть довколишню територію, на неї напевне натраплять. Всередині неї вони знайдуть кілька батончиків і майже порожню пляшку каопектату… ну, й ще солідну пачку того, що готувалося стати дорослими памперсами.
Я зачудувався, що вони з цього приводу подумають.
Але ненадовго.
Коли я врешті дістався шосе, голова в мене боліла уже скажено, проте, навіть якби це відбувалося до настання ери цілодобових супермаркетів, я не певен, що наважився б зупинитися; сорочка на мені зліва задубіла від крові. Принаймні я не забув заправити бак.
Раз я спробував пучками пальців помацати рану на голові і був винагороджений таким спалахом болю, що зарікся пробувати вдруге.
Я таки зупинився на відпочинковому майданчику поза Агастою. Тоді вже перейшло за десяту вечора і там було порожньо. Я ввімкнув верхнє світло в кабіні і перевірив свої зіниці у люстерку заднього огляду. На вигляд вони мали однаковий розмір, що мене втішило. Біля чоловічого туалету там стояв торгівельний автомат із перекускою, який взамін за десять центів видав мені шоколадне тістечко із кремовою начинкою. Я поглинав його, кермуючи машиною, і мій головний біль потроху слабшав.
Було вже за північ, коли я опинився у Лізбон-Фолзі. Мейн-стрит лежала порожньою, але обидві фабрики — Ворумбо й Американський вапняк — гуркотіли повним ходом, пихкали і чвакали, викидаючи свій сморід прямо у повітря і сточуючи свої ядучі відходи просто в річку. Грона яскравих вогнів робили їх схожими на космічні кораблі. Я поставив «Санлайнер» біля «Кеннебекської фруктової», де він стоятиме, допоки хтось не зазирне досередини, де побачить плями крові на сидінні, водійських дверцятах і кермі. Аж тоді вже викличуть поліцію. Я припускав, що мій «Форд» обстежуватимуть на відбитки пальців. Існувала ймовірність, що вони будуть ідентичними тим, що мав на собі один «поліцейський спеціальний» револьвер 38-го калібру, знайдений на місці вбивства у Деррі. У Деррі може виринути ім’я Джордж Емберсон, а потім і тут, у Лізбон-Фолзі. Але якщо кроляча нора все ще є там, де я з неї вийшов, після Джорджа не залишиться ніяких слідів, вартих слідства, а відбитки пальців належатимуть людині, котра не буде народжена ще упродовж наступних вісімнадцяти років.
Я відкрив багажник, дістав портфель, а решту вирішив залишити на місці. Наскільки я здогадувався, все це опиниться на продажу в «Безжурному білому слоні», сховищі секонд-хенду неподалік від Тайтесового «Шеврону». Я перетнув вулицю в напрямку драконячого дихання фабрики, того шух-ШВАХ, шух-ШВАХ, що безперервно триватиме цілодобово аж до Рейгана з його епохою вільної торгівлі, яка зробила дорогий американський текстиль неконкурентоспроможним.
Сушарню освітлювало біле флуоресцентне сяйво, що ринуло з брудних вікон фарбувального цеху. Я помітив ланцюг, що відгороджував сушарню від решти подвір’я. Було надто темно, щоб прочитати напис на табличці, яка на нім висіла, до того ж минуло майже два місяці відтоді, як я його бачив, але я запам’ятав: ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу. Жовтої Картки — чи то пак Помаранчевої Картки, якщо той чоловік тепер був такого звання — ніде не спостерігалося.