11/22/63
Шрифт:
— Коли моя сестра з її синочком щезли, вони тоді з Даннінгом жили у маленькому з’йомному будиночку там, далі, на міській межі, де вже починається Кешмен. Він дико пиячив, а коли він дико пиячить, він розпускає свої кулаки. Я бачив на ній синці, а одного разу в Мікі вся його крихітна ручка була синя, аж чорна, від зап’ястка аж по лікоть. Я було питаюся в неї: «Сестричко, він тебе б’є і дитину теж б’є? Бо коли так, я його самоговіддухопелю». А вона мені — ні, але, коли каже це, то в очі мені не дивиться. Вона каже мені: «Тримайся подалі від нього, Біллі. Він сильний. Ти теж, я знаю, але ти щуплий. Трохи дужчий вітер дмухне — і тебе геть занесе. Вінтебе боляче потовче». Не пройшло й півроку опісля того, і вона зникла. Вшилася, це вінтак каже. Але по той бік міста багато лісів. Чорти забирай, та там, в тому Кешмені, взагалі, окрім лісу, нічого більше нема. Ліси та болота. Ти здогадуєшся, що насправді трапилося, нє?
Я здогадувався. Хтось міг би й не повірити, тому що тепер Даннінг був поважаним громадянином, котрий на позір цілком контролює своє пиття, і то віддавна. А також тому, що він випромінює навкруг себе той свій шарм. Але я-то мав інсайдерську інформацію, авжеж?
— Здогадуюся, що його перемкнуло. Він міг повернутись додому п’яний, а вона йому щось таке сказала, можливо, щось таке абсолютно риторичне…
— Рито… що?
Я поглянув на сусідній двір крізь живопліт. Там, у кухонному вікні, промайнула і зникла жіноча фігура. В маєткуДаннінгів подавали вечерю. А десерт їстимуть? «Джелл-О» з «Мрійливими вершками»? Вафельний торт «Ріц»? Я подумав, що навряд. Кому потрібні десерти під ніч Гелловіну?
— Я маю на увазі, що він їх убив. Хіба ви самі не так думаєте?
— Йо… — він здавався враженим, але не менш підозріливим. Гадаю, одержимі завжди мають такий вигляд, коли чують промовленими й підтвердженими ті речі, які їм самим не давали заснути довгими ночами. «Тут криються якась каверза», — думають вони. От тільки наразі ніякої каверзи не було. А втім, і ласого теж нічого.
Я заговорив:
— Даннінгу було скільки — двадцять два? Ціле життя попереду. Він мусив би подумати. «О, я зробив страшну річ, але я можу все поправити. Ми тут далеко, серед лісу, а до найближчих сусідів ціла миля…» Була там миля, Теркотте?
— Не менш, — підтвердив він, і то якось ніби насилу. Він масував собі горло однією рукою. Багнет у другій опустився. Мені вхопити його правицею було б просто, і вирвати револьвер в нього з-за пояса лівою теж не становило проблеми, але я не хотів цього робити. Я гадав, що вірус сам заопікується містером Біллом Теркоттом. Я насправді думав, що все буде так просто. Ви бачите, як легко забути про опірність минулого?
— Отже, він перевіз тіла до лісу і там їх закопав, а сам заявив, що вони втекли. Розслідування напевне було зовсім поверховим.
Теркотт відвернув голову й сплюнув.
— Він з давньої, поважаної в Деррі родини. Мої ж приїхали сюди з долини річки Святого Джона в іржавому старому пікапі, коли мені було десять, а Кларі вісім років. Говорячи прямо, сущі злидні. То як тигадаєш?
Я подумав, що це черговий доказ того, що Деррі є Деррі — ось що ягадав. І хоч я й розумів журбу Теркотта і співчував йому, тим не менше, тут йшлося про старий злочин. Мене ж непокоїв той, якому було призначено статися менш ніж через дві години.
— Ви приставили до мене Фраті, хіба не так? — Тепер це виглядало цілком очевидним, але все одно мене не полишало розчарування. Я-то вважав, що той за своєю вдачею така дружелюбна людина, просто поділився зі мною міськими плітками за кухлем пива й збіранкою лобстера. Донощик. — Він ваш приятель?
Теркотт усміхнувся, але це більше схоже було на гримасу.
— Я в друзях у багатого жидка, лихваря? Хоч би не вмерти з реготу. Хочеш почути невеличку історію?
Я знову скинув оком на годинник у мене на зап’ястку і побачив, що маю ще трохи вільного часу. Поки Теркотт балакатиме, старий добрий вірус ретельно робитиме свою справу. Тільки-но він перегнеться ригати, тут-то я й стрибну.
— Чом би й ні.
— Я, Даннінг і Чез Фраті всі одного віку — сорок два. Можеш в таке повірити?
— Авжеж.
Однак Теркотт, живучи важким життям (а зараз він ще й був хворим, хоча й не бажав цього визнавати), виглядав на десять років старшим за тих двох.
— Коли я й вони, ми тобто, вчилися в старших класах ще в старій консолідованій школі, я був помічником менеджера футбольної команди. Всі мене звали Тигер Білл — кльово, правда? Коли ще був меншим, я намагався потрапити в команду, а потім іще, пізніше, але обидва рази мене зрізали. Сильно худий для лінії, містере, сильно повільний для захисту. Й отака вся історія мого довбаного життя, містере. Але я любив цю гру, а зайвого дайма, щоб купляти собі квиток, не мав — у моєї родини не було нічого— отож я й вхопився за роботу помічника менеджера. Гарна назва, та ти хоч знаєш, що воно означає?
Звісно ж, я знав. У тому житті, де я був Джейком Еппінгом, не було Містера Агента з нерухомості, натомість був Містер Шкільний Вчитель, а деякі речі не змінюються в часі.
— Ви були водоносом-попихачем.
— Йо, я підносив їм воду. І тримав відро для ригання, коли комусь з них ставало зле після того, як відбігає кілька кругів на сонці, ну, і ще інколи я переймав когось зі скажених фанатів. Я також залишався на полі після всіх і допізна збирав усе те їхнє розкидане лайно та підбирав обісрані труси з долівки в душовій.
Він скривився в гримасі. Я уявив собі, як його шлунок перетворюється на яхту серед бурхливого моря. Здіймається вгору, пацанчику… а тоді гвинтом падає вниз.
— Отже, одного дня у вересні 34-го отак працюю я на полі після тренування, сам-один, збираю розкидані щитки та еластичні бинти та іншу херню, яку вони завжди лишали по собі, складаю все те до кошика на тачці, і раптом бачу, як через поле, мов ошпарений, гублячи підручники, летить Чез Фраті. А за ним услід котиться зграя хлопців… Боже, що воно там таке?
Він почав озиратися навсібіч, очі на блідому обличчі вибалушені. І зараз я, либонь, теж зміг би вихопити в нього револьвер, та й багнет напевне, але утримався. Рука його знову масувала груди. Не живіт, а груди. Це, мабуть, мусило б мені щось підказати, але так багато іншого роїлося мені в голові. І не останнім з того була його оповідка. Таке прокляття читаючого класу. Нас можна звабити цікавою історією навіть в найменш відповідні моменти.
— Попустіться, Теркотте. То просто діти кидають петарди. Гелловін же, пам’ятаєте?