11/22/63
Шрифт:
Я поліз рукою до своєї торби (довелося відвернути револьвер), дістав «Пейдей» і простягнув малій. Вона розкрила свою торбу, і я кинув батончик туди. Я був просто вуличним перехожим, абсолютним незнайомцем у місті, що не так вже й давно пережило жахливі злочини, але побачив однакову дитячу довіру на обличчях батька і його доньки. Дні нашпигованих ЛСД ласощів ще лежали далеко попереду, в майбутньому, як і дні застережень НЕ КОРИСТУЙТЕСЯ, ЯКЩО ПОРУШЕНА УПАКОВКА.
Батько знову щось прошепотів.
— Дякую вам, містере, — промовила Аннетта Фууніджелльо.
— Вельми втішений, — я підморгнув батькові. — Чудового вам обом вечора.
— Хоч
— Я Аннетта! — заперечила мала.
— Вибач, вибач. Ходімо, Аннетто. — Він обдарував мене посмішкою, торкнувся свого капелюха, і вони вирушили далі по здобич.
Я продовжив свій шлях до № 202, не поспішаючи. Я б ще й насвистував, аби губи в мене не були такими пересохлими. На під’їзній алеї я наважився на швидкий позирк навкруги. Побачив декілька «каверзників-ласунів» на іншому боці вулиці, але ніхто на мене не звертав ані найменшої уваги. Прекрасно. Я швидко вирушив уперед. Щойно опинившись поза будинком, я зітхнув з таким глибоким полегшенням, що віддих, здавалося, надійшов аж від самісіньких моїх п’ят. Далі я зайняв заплановану позицію в дальнім кутку заднього двору, безпечно прихованому між гаражем і живоплотом. Чи то я так гадав.
Я роздивлявся заднє подвір’я Даннінгів. Велосипедів там вже не було. Більшість іграшок залишилися — дитячий лук і кілька стріл з наконечниками-присосками, бейсбольний кий з обмотаним ізоляційною стрічкою держаком, зелений хула-хуп — проте духова рушниця «Дейзі» зникла. Гаррі забрав її до хати. Він же збирався йти з нею на «каверзи або ласощі» в ролі Баффало Боба.
Чи «дав йому уже за це просратися» Тугга? Чи вже промовила його мати: «Бери, якщо хочеш, це ж не справжня рушниця»?Якщо ще ні, то вже скоро. Їхні репліки вже написані. Мені скрутило шлунок, але цього разу не через той 24-годинний вірус, що ходить містом, а тому що зринуло усвідомлення — тотальне, того роду, яке нутромвідчуваєш, — воно явилося мені в усій своїй голосракій славі. Я збагнув, що все це насправді мусить статися. Фактично, все вже відбувається. Шоу розпочалося.
Я поглянув на годинник. Мені здавалося, що я залишив машину на стоянці біля церкви не менше години тому, але було лише за чверть до шостої. У будинку Даннінгів сім’я сідатиме вечеряти… хоча, наскільки я знаю дітей, найменші будуть надто збуджені, щоби хоч сяк-так поїсти, а Еллен уже буде вбрана у свій костюм принцеси Літоосінь Зимавесна. Вона, либонь, нарядилася в нього, щойно повернулась зі школи додому, і зводитиме з розуму матір проханнями допомогти їй з бойовою розмальовкою.
Я сів, спершись спиною на задню стіну гаража, порився в торбі й видобув звідти батончик «Пейдей». Підвівши з ним руку, я подумав про бідного Джей Альфреда Пруфрока [235] . Я не вельми від нього відрізнявся, хоча всього лиш не був певен, чи наважуся з’їсти батончик. З іншого боку, мені багато чого треба зробити в наступні три з гаком години, а в шлунку в мене вила пустка.
235
Алюзія на фразу «Чи наважусь я потурбувати всесвіт» з поеми Томаса Стернза Еліота (1888–1965) «The Love Song of J. Alfred Prufrock» (1915), написаної у формі потоку свідомості невпевненого в собі
«На хер», — подумав я і розпечатав батончик. Він смакував пречудово — солодкий, солонуватий і жуйкий. За два укуси я поглинув більшу його частину. Вже приготувався запхнути до рота залишок (і дивувався, чому я не здогадався також покласти собі до торби сендвіч і пляшку коли), як раптом краєм лівого ока помітив порух. Я почав розвертатися, одночасно намацуючи в торбі револьвер, але було вже пізно. Щось холодне й гостре вкололо мене у западину лівої скроні.
— Дістань руку з торби.
Я відразу впізнав цей голос. «Смішніше було б хіба льоху поцілувати», — докинув його власник, коли я запитав, чи не знає він або хтось з його друзів парубка на прізвище Даннінг. Він сказав, що в Деррі повно Даннінгів і невдовзі я в цьому переконався особисто, але він тоді відразу ж второпав, на кого саме я полюю, хіба не так? І доказ цього я зараз маю.
Вістря клинка врилося ще трішки глибше, я відчув цівку крові в себе на лівому боці обличчя. Кров була теплою проти моєї захололої шкіри. Майже гарячою.
— Давай, куме, витягай. Я здогадуюся, що там всередині, тож якщо твоя рука з’явиться не пустою, тобі гарантована гелловінська закуска у вигляді вісімнадцяти дюймів японської сталі. Ця штука вельми гостра. Виштрикнеться прямо з іншого боку твоєї голови.
Я витяг руку з торби — порожню — і обернувся, щоб побачити Безпідтяжка. Волосся падало йому на вуха й лоба масним клоччям. На блідому, зарослому щетиною обличчі плавали темні очі. Я відчув досаду таку потужну, що її можна було вважати майже відчаєм. Майже… проте не зовсім. «Навіть якщо воно мене вб’є, — знову подумав я. — Навіть якщо».
— У торбі нема нічого, окрім батончиків, — промовив я м’яко. — Якщо бажаєте покуштувати, містере Теркотт, вам достатньо лиш попрохати. Я вам дам.
Він підхопив торбу, раніше ніж я встиг її торкнутись. Зробив це рукою вільною від клинка, який виявився багнетом. Не знаю, чи насправді той був японським, чи ні, але те, як він зблискував у в’янучому смерку, схиляло мене до того, аби погодитися, що цей багнет дійсно надзвичайно гострий.
Він порився в торбі й дістав звідти мій «поліцейський спеціальний» револьвер.
— Нічого, крім батончиків, кажеш? Це мені щось мало нагадує батончик, містереЕмберсон.
— Мені це потрібне.
— Атож, і людям в пеклі треба води, але хто ж їм дасть.
— Тихіше, будь ласка, — попрохав я.
Він засунув мій револьвер собі за пояс — саме так, як я сам хотів був зробити, коли продеруся крізь живопліт на подвір’я Даннінгів, — а тоді тицьнув багнетом ледь мені не в очі. Знадобилося чимало волі, щоб не відсахнутися назад.
— Не наказуй, що мені ро…
Він здригнувся. Потер собі спершу живіт, потім груди, а потім щетинисту колону шиї так, ніби щось там застрягло. Я почув, як щось хруснуло в нього в горлі, коли він глитнув.
— Містере Теркотт? З вами все гаразд?
— Звідки ти знаєш моє ім’я? — А тоді, не чекаючи на відповідь: — Це ж Піт, авжеж? Бармен у «Тьмяному». Він тобі сказав.
— Так. А тепер і в мене є запитання до вас. Ви давно стежите за мною? І навіщо?
Він безрадісно усміхнувся, показавши відсутність пари зубів.