11/22/63
Шрифт:
Потім я зайшов на сайт «Деррі Дейлі ньюз». Доступ до їх архіву коштував мені значно більших грошей — $34.50, — зате вже за пару хвилин я мав перед очима передню шпальту номера за перше листопада 1958 року.
Ви, либонь, очікуєте, що репортаж про сенсаційний злочин мусив стати головним на першій шпальті місцевої газети, але в Деррі — тому Химерному містечку — про власні криваві жахи намагалися розводитися якомога менше. Головна стаття того дня стосувалася зустрічі в Женеві представників Росії, Великої Британії та Сполучених Штатів, де обговорювався можливий договір про заборону ядерних випробувань. Під нею йшов репортаж про чотирнадцятирічного шахового вундеркінда на ім’я Боббі Фішер [250] . А вже в самісінькім низу передньої шпальти, зліва (куди, як повчають нас медіа-експерти, людське око якщо й позирає, то вкрай рідко) містився заголовок: КРИВАВА БІЙНЯ ПРИЗВЕЛА ДО ЗАГИБЕЛІ 2-х ОСІБ. Повідомлялося, що «видний член бізнесової спільноти й активний учасник багатьох благодійних справ» Френк Даннінг «у стані оп’яніння» прибув ввечері в п’ятницю близько 20:00 до будинку своєї дружини, з якою вони жили окремо. Після сварки з нею (а я нічого такого не чув… хоча особисто там перебував) Даннінг ударив дружину молотком і зламав їй руку, а потім убив свого дванадцятирічного сина Артура Даннінга, коли той намагався захистити матір.
250
Robert «Bobby» Fischer (1943–2008) — переможець чемпіонату США з шахів 1958 року, одинадцятий чемпіон світу (1972–1975).
Стаття продовжувалася на сторінці 12. Прокрутивши туди, я отримав винагороду у вигляді знімка ворога, котрий став мені приятелем, Білла Теркотта. Текст повідомляв, що «містер Теркотт проходив повз садибу Даннінгів». Почувши звідти крики й плач, він кинувся бігом до будинку, побачив крізь прочинені двері, що там відбувається і закликав містера Даннінга «припинити вимахувати молотком». Даннінг відмовився; містер Теркотт помітив на поясі в Даннінга мисливський ніж у піхвах і витяг його; Даннінг обернувся до містера Теркотта, той з ним зчепився; під час боротьби, що виникла між ними, Даннінг дістав смертельний уріз. А за кілька секунд по тому героїчного містера Теркотта вразив інфаркт.
Я сидів, дивився на старий знімок — Теркотт стоїть з сигаретою в кутику губ, спираючись ногою на бампер якогось седана випуску кінця сорокових — і барабанив пальцями собі по стегнах. Даннінг отримав удар у спину, і не мисливським ножем, а багнетом. Даннінг не мавпри собі ніякого мисливського ножа. Кувалда — котру ніде не було названо як таку — була його єдиною зброєю. Чи могла поліція Деррі пропустити такі кричущі деталі? Я не бачив для цього підстав, хіба що вони там були такими ж сліпими, як Рей Чарлз [251] . Утім, для того Деррі, яке я встиг пізнати, ця газетна стаття була цілком логічною.
251
Ray Charles Robinson (1930–2004) — сліпий з семирічного віку чорний композитор, піаніст, співак, «єдиний геній шоу-бізу» за словами Френка Сінатри.
Мабуть, я усміхався. Історія виглядала настільки дикою, що аж розкішною. Всі безпорадні кінці було між собою пов’язано. Ось вам оскаженілий п’яниця-чоловік, ось заціпеніла в переляку родина, ось героїчний випадковий перехожий (жодної згадки про те, навіщо й кудивін ішов). Що вам іще потрібно? Ну й, звісно, не було згадки про присутність там якогось Таємничого Незнайомця. Написано геть-чисто в стилі Деррі.
Я порився у холодильнику, знайшов залишки шоколадного пудингу і зжер його, стоячи біля столу, дивлячись у вікно на своє заднє подвір’я. Взявши на руки Елмора, я пестив його, аж поки він не почав пручатися, вимагаючи звільнення. Повернувшись до комп’ютера, я стукнув по першій-ліпшій клавіші, щоб прогнати з екрану сполоханий скрін-сейвер, і ще якийсь час дивився на фото Білла Теркотта. Героя, який втрутився в рятування чужої родини, отримавши за свої старання інфаркт.
Врешті-решт я підійшов до телефону і набрав номер довідкової служби.
У Деррі не виявилося номерів, зареєстрованих на Доріс, Троя і Гарольда Даннінгів. Останньою моєю спробою, без покладання великих надій, стала Еллен; якщо вона навіть зараз живе ще в Деррі, то, найімовірніше, має прізвище свого чоловіка. Проте подеколи саме неблизькі постріли потрапляють у ціль (зловредним тому доказом є, зокрема, постріл Лі Гарві Освальда). Я так здивувався, коли телефонний робот прокашляв мені номер, що навіть впустив олівець. Замість передзвонювати до довідкової служби, я натиснув 1, щоб набрався щойно повідомлений мені номер. Не певен, що я наважився б за ним телефонувати, якби взяв якийсь час на роздуми. Іноді ми не бажаємо знати, правда? Іноді ми боїмося знання. Доходимо до якоїсь межі й вертаємо назад. Але я хоробро тримався за слухавку, поки в Деррі лунали гудки: один, другий, третій. Після наступного, мабуть, ввімкнеться автовідповідач, і я вже вирішив, що жодного повідомлення наговорювати не буду. Я не мав уявлення, що сказати.
Проте посеред четвертого гудка почувся жіночий голос:
— Алло?
— Це Еллен Даннінг?
— Ну, це залежить від того, хто телефонує, — проговорила вона насторожено-заінтриговано.
Голос звучав ніби з натяком і якось так, скрадливо. Якби я був зовсім стороннім, уявив би собі жінку трішки за тридцять, а не таку, якій зараз мусить бути десь близько шістдесяти в той чи інший бік. «Це голос, — подумалося мені, — людини, котра користується ним професійно. Співачка? Актриса? Можливо, врешті-решт, якогось іншого ґатунку лицедійка?»Жодна з цих професій не могла мати щось спільне з Деррі.
— Моє ім’я Джордж Емберсон. Я знав вашого брата Гаррі, колись давно. Оце потрапив до Мейну та й подумав, чи не сконтактуватися з ним.
— Гаррі? — вражено перепитала вона. — Ох, Боже мій! То було в армії?
Так чи ні? Я думав швидко й вирішив, що це не годиться для моєї історії. Забагато потенційних пасток.
— Ні, ще в Деррі. Коли ми ще були дітьми, — зійшло на мене натхнення. — Ми разом грали в Центрі. В одній команді. Тусувались разом.
— Ну, мені жаль вам про це казати, містере Емберсон, але Гаррі помер.
На якусь мить мене заціпило. От лишень це не дієве по телефону, чи не так? Я вичавив з себе:
— Ох, Господи, мені так жаль.
— Це трапилось дуже давно. У В’єтнамі. Під час операції Тет [252] .
Я сів, відчуваючи в шлунку нудоту. Я врятував його від кульгавості й невеличкої розумової відсталості лише для того, щоб років на сорок скоротити йому життя? Жахливо. Операція пройшла успішно, але пацієнт помер.
Тим часом шоу мало продовжуватись.
252
Tet Offensive — назва найпотужнішого наступу військ комуністичного Північного В’єтнаму на територію Південного, який почався 31.01.1968, у найбільше в’єтнамське свято Тет — Новий рік за місячним календарем; 1968-й став найбільш втратним для американських військ за весь період В’єтнамської війни: 16 592 убитих.
— А як щодо Тоні? А ви самі, ви там як? Ви були маленькою дівчинкою тоді, давно, ще каталися на велику з додатковими тренувальними коліщатами. І співали. Ви завше співали. — Я спромігся видушити з себе кволенький сміх. — Господи, як ви тоді нас зводили з розуму.
— Єдине, де я тепер співаю, це хіба в пабі Беннігена, на караоке-вечорах, але голос мій ніколи не мав відпочинку. Я жокейка на радіо WKIT [253] в Бенгорі. Знаєте таку професію — диск-жокей?
253
WKIT 100,3 — ФМ-радіостанція рок-формату, яка належить Стівену й Табіті Кінг.
— Еге ж, еге ж. А Трой?
— Провадить la vida loca [254] у Палм-Спрингс [255] . Він у нашій родині ще той багатій. Зробив купу грошей у комп’ютерному бізнесі. Починав із самих підвалин, ще у сімдесятих. Ланчує зі Стівом Джобсом [256] і всякими такими іншими. — Вона розсміялася. Сміх її звучав фантастично. Я міг би закластися, що люди по всьому східному Мейну настроюються на її хвилю, аби лиш чути цей голос. Але коли вона знову заговорила, тон у неї понизився і весь гумор з голосу щез. Сонце зайшло за хмару, десь так. — Хто ви насправді, містере Емберсон?
254
Божевільне життя ( ісп.).
255
Palm Springs («Пальмові джерела») — засноване 1896 року місто в Південній Каліфорнії в гірській напівпустелі Коачелла, модний курорт.
256
Steve Jobs (1955–2011) — винахідник і бізнесмен, один з піонерів комп’ютерної революції, співзасновник і керівник корпорації «Епл».