11/22/63
Шрифт:
— А якщо я скажу, що йдеться про ділянку під мол, я влучив?
Отак ми ще потеревенили далі, але ви вже знаєте цю частину історії.
Я вже казав, що тримався подалі від «Ліхтарника», коли, як гадав, можу стикнутися там з Френком Даннінгом, тому що про нього я знав уже все, що мені було потрібно знати. Це правда, але не всяправда. Я мушу дещо уточнити. Якщо не зроблю цього, ви ніколи не зрозумієте, чому я поводився в Техасі саме так, а не інакше.
Уявіть собі, що ви входите до кімнати і бачите на столі багатоповерховий дім, складно вибудований з гральних карт. Ваше завдання зруйнувати його. Якби ж то тільки це, це зробити просто, правда? Сильного удару ногою в підлогу чи повіву повітря — як то робиться, коли надимаєшся й дмухаєш з наміром погасити заразом всі свічки на іменинному торті — вистачило б для виконання такої роботи. Але й це все ще невсе. Штука в тім, що ви мусите зруйнувати цей картковий будинок в точно означений момент часу. До того він мусить стояти.
Я вже знав, де збирається бути Даннінг після полудня 5 жовтня 1958, і не бажав ризикувати, не хотів, щоб якась найдрібніша дрібка збила його з курсу. Навіть побіжна зустріч очима в «Ліхтарнику» могла спричинитися до цього. Можете пхекнути, можете назвати мене понадміру обачливим; ви можете сказати, що це вкрай малоймовірно, щоби такі дрібниці змінили хід подій. Але минуле делікатне, як крильце метелика. Або як будинок із гральних карт.
Я прибув до Деррі, щоб зруйнувати картковий будинок Френка Даннінга, але до потрібного моменту я мусив його оберігати.
Я побажав Чезу Фраті доброї ночі й повернувся до своєї квартири. Куплена заздалегідь пляшка каопектату стояла у шафці для медикаментів у ванній кімнаті, а новенька сувенірна подушка з вишитою на ній золотими нитками Колоною Деррі лежала на кухонному столі. З шухляди для столового наряддя я дістав ніж і акуратно розпоров подушку по діагоналі. Всередину вклав револьвер, глибоко зануривши його в набивку.
Я не був певен, що зможу заснути, але заснув, і то міцно. «Роби, що робити маєш, про решту Господь подбає», — одна з тих багатьох примовок, що Кристі їх була натягала з АА. Я не знаю, чи є Бог, чи нема — для Джейка Еппінга журі присяжних ще не дійшло згоди в цьому питанні, — але коли лягав у ліжко того вечора, я був цілком певен, що я старався і зробив усе можливе. Єдине, що можу зробити зараз, це виспатися, а решта подбає сама про себе.
Ніякого шлункового вірусу не вчепилося. Цього разу я прокинувся з першим світлом, заціпенілий від найстрашнішого з усіх, які тільки мав у житті, болю в голові. Це мігрень, вирішив я. Напевне я не знав, бо ніколи раніше її не мав. Навіть тьмяне ранкове світло перед очима викликало нудоту, що глухими важкими ударами перекочувалася в мені від зашийка до перенісся. З моїх очей струмили ідіотські сльози.
Я встав (хоч як це боляче було), начепив дешеві сонячні окуляри, які десь купив ще по дорозі в Деррі, і прийняв п’ять пігулок аспірину. Їх допомоги вистачило рівно на те, щоб одягнутися і влізти у плащ, який мені був потрібен: ранок видався холодним і сірим, збиралося на дощ. У певному сенсі це був плюс. Хтозна, чи я вижив би при сяйві сонця.
Варто було поголитися, але я цим знехтував; подумав, що стояння перед яскравим світлом — подвоєним у дзеркалі ванної — просто знищить мій мозок. Неможливо було собі уявити, як я перебуду цей день, отже, я й не намагався цього робити. « Один крок — один щабель», — повторював я собі, повільно спускаючись сходами. Однією рукою я чіплявся за перила, у другій тримав сувенірну подушечку. Мабуть, скидався на переросле дитя з м’яким ведмедиком. «Один крок — один ща…»
Перила тріснули.
Якусь мить я валився вперед, у голові гуло, руки дико молотили в повітрі. Подушку я впустив (всередині неї брязнув револьвер) і шкрябонув нігтями по стіні над головою. В останню секунду перед тим, як я, ламаючи собі кістки, мусив покотитися додолу по сходах, мої пальці вчепилися в один зі старомодних стінних світильників, прикручених шурупами до тиньку. Канделябр відірвався, але електродріт утримався достатньо довго для того, щоб я встиг віднайти рівновагу.
Я сів на східець, упершись гудучою головою собі в коліна. Біль пульсував синхронно з гупанням відбійного молотка мого серця. Сповнені слізьми очі здавалися завеликими для моїх очниць. Я міг би сказати вам, що прагнув заповзти назад до квартири і про все забути, але це не було би правдою. Правда полягає в тім, що я прагнув померти прямо там, на сходах, і таким чином разом покінчити з усім. Існують люди, котрі переживають такий біль у голові не просто вряди-годи, а регулярно? Якщо такі є, поможи їм Боже.
Одне лише могло змусити мене знову звестись на рівні, і я присилував свій стражденний мозок не тільки згадати, а й побачити те: раптом стирається обличчя Тугги Даннінга, коли він повзе в мій бік. А його волосся і шкіра бризкають вгору.
— Гаразд, — промовив я. — Гаразд, йо, окей.
Я підібрав сувенірну подушечку і, тремтливо шкутильгаючи, подолав решту сходів донизу. Я вийшов у хмарний день, що здався мені полуднем у Сахарі. Помацав ключі. Їх не виявилося. У правій передній кишені штанів, де їм належало лежати, знайшлася значного розміру діра. Минулого вечора її там не було, я майже не мав щодо цього сумніву. Роблячи маленькі, непевні кроки, я розвернувся назад. Ключі лежали на ґанку серед калюжки розсипаних монет. Нагинався я, кривлячись від ваги свинцевої кулі, що перекочувалася в моїй голові. Підібрав ключі і якось добрів до «Санлайнера». А коли спробував ввімкнути запалювання, мій до того безвідмовний «Форд» відмовився заводитись. Тільки соленоїд клацнув. І все.
До такого варіанта я був заздалегідь приготувався; до чого я не був готовий, так це тягти назад угору сходами свою затруєну голову. Ніколи в житті мені так гостро не сумувалося за моєю «Нокією». З нею я міг би зателефонувати, на вилазячи з-за керма, а потім тихо сидіти з заплющеними очима, чекати, поки під’їде Ренді Бейкер.
Сяк-так я видерся назад сходами, повз зламані перила й стінний канделябр, що звисав проти вирваного тиньку, мов мертва голова на зламаній шиї. На автостанції ніхто не відповідав — ще було рано, а до того ж неділя, — тому я набрав домашній номер Бейкера.
«Можливо, він мертвий,— думав я. — Інфаркт вразив серед ночі. Вбитий опірним минулим за співучасті непідсудного Джейка Еппінга».
Мій механік не був мертвим. Він відповів на другий гудок, заспаним голосом, а коли я повідомив йому, що в мене не заводиться машина, поставив мені цілком логічне запитання: «Звідки ви могли знати про це ще вчора?»
— Я добрий провидець, — сказав я. — Приїздіть сюди якомога швидше, гаразд? Вас чекає ще одна двадцятка, якщо змусите цю штуку працювати.