11/22/63
Шрифт:
— Що ви маєте на увазі?
— Я веду програми по вікендах, мені телефонують різні люди. Суботня передача — домашній аукціон… «Еллен, я маю мотоблока, майже зовсім нового, але не можу більше за нього сплачувати, тож прийму будь-яку пропозицію вище п’ятдесяти баксів». Такого типу дзвінки. Щонеділі в мене політика. Народ дзвонить, щоби вишпетити Раша Лімбо [257] або навпаки — закликати Глена Бека балотуватися в президенти. Я орієнтуюся в голосах. Якби ви дружили з Гаррі в ті дні, коли існував наш Центр, вам зараз мусило бути за шістдесят, а це не так насправді. Судячи з голосу, вам не більше тридцяти п’яти.
257
Rush Hudson Limbaugh (нар. 1951 р.) — активіст Республіканської партії, радіокоментатор, лідер опіній серед американців правих політичних поглядів; Glenn Beck (1964) — письменник, теле-й радіоведучий, теоретик сучасного консерватизму.
Господи Ісусе, вона справжня снайперка.
— Люди кажуть, що голос все ще маю молодий. Я певен, вам теж таке кажуть.
— Гарний фінт, — сухо озвалася вона, і ці слова вже прозвучалипо-старечому. — За мною роки тренувань і практики, звідси й сонячні інтонації в голосі. А що за вами?
Прийнятної відповіді вигадати я не зміг, тож промовчав.
— І ще одне, ніхто ніколи не шукає по телефону приятелів, з котрими тусувався в початковій школі. Та ще й коли минуло цілих п’ятдесят років, такого просто не буває.
«Можна було б уже й повісти слухавку, — подумав я. — Я отримав те, заради чого дзвонив, і навіть більше, ніж мені було потрібно». Але слухавка немов приклеїлася до долоні. Я не певен, що зміг би її випустити, навіть якби побачив, що вогнем зайнялися штори у вітальні.
Коли вона знову заговорила, у голосі її прозвучала ніби здогадка.
— Ви той?
— Я не розумію, про що ви…
— Хтось там був іще того вечора. Гаррі бачив його, і я теж бачила. Ви — це він?
— Якого вечора? — От лишень прозвучало це «яоуечеа», бо губи в мене заніміли. Відчуття було, наче хтось накрив мені лице маскою. Снігом підбитою.
— Гаррі говорив, що то був його добрий янгол. Я гадаю, шо ви і є він. То де ж ви були?
Тепер її слова стали важкими для розуміння, бо вона почала плакати.
— Мем… Еллен… ви говорите щось незрозумі…
— Я відвезла його в аеропорт після того, як він відбув муштру й закінчилася його відпустка. Його посилали до Наму [258] , і я наказала йому берегти там свою сраку. А він мені на те: «Не переживай, сестричко, я маю янгола-охоронця, він мене береже, пам’ятаєш?» То де ж ви були шостого лютого шістдесят восьмого року, містере Янгол? Де ви були, коли мій братик загинув у Кхе-Сані [259] ? Де ви були, сучий ви сину?
258
Nam — поширена в неформальній говірці американців назва В’єтнаму.
259
Khe Sahn — місто на кордоні В’єтнаму й Лаосу, де містилася база Корпусу морської піхоти США.
Вона ще щось казала, але я не зрозумів, що саме. На той час вона вже фактично ридала. Я повісив слухавку. Заліз до ванни, засмикнув штору і сів, сховавши голову собі між колін так, що бачив лише гумовий мат із жовтими маргаритками на ньому. А потім я завив. Раз. Другий. Три рази. І ось що найгірше: мені не просто хотілося, щоби Ел ніколи не розповідав був мені про ту чортову кролячу нору. Я бажав більшого. Я бажав, щоби він помер.
Погане передчуття в мене виникло, вже коли я під’їхав до його будинку і побачив, що той стоїть цілком темний. Ще більше воно погіршилось, коли я взявся за клямку і двері виявилися незамкненими.
— Еле?
Тиша.
Я намацав вмикач і клацнув. Центральна частина дому зяяла тією стерильною акуратністю помешкання, в якому регулярно прибирають, але майже не живуть. Стіни були увішані обрамленими світлинами. Майже на всіх були люди, котрих я не знав — Елові родичі, припустив я, — але одну пару на фотографії, яка висіла над диваном, я впізнав: Джон і Жаклін Кеннеді. Вони стояли на березі моря, мабуть, у Хаяніс Порті [260] , обнявшись. У будинку висів запах освіжувача повітря «Глейд», неспроможного цілком замаскувати дух хвороби, що линув з дальніх кімнат. Десь, дуже тихо, «Темптейшенз» співали «Моя дівчина». Сонячне сяйво серед хмарного дня і все таке.
260
Hyannis Port — курортне селище на мисі Код, у Массачусетсі, де з 1926 року розташовуються заміські садиби членів родини Кеннеді.
— Еле? Ти тут?
А де ж іще? В Дев’ятій студії в Портленді, танцює диско, намагаючись кадрити студенток коледжу? Кому, як не мені, було краще знати. Я загадав бажання, а іноді бажання здійснюються.
Навпомацки я знайшов вмикачі в кухні, і приміщення затопило флуоресцентним світлом, якого вистачило б для операції з видалення апендикса. На столі стояло пластикове медичне пуделко того типу, у яких зберігають тижневий запас пігулок. Більшість таких пуделок маленькі, щоб їх можна було класти до кишені або в гаманець, але це було величезне, як якась енциклопедія. Поряд лежав аркуш, вирваний з блокнота «Зіґґі» із застереженням: «Якщо знову забудете прийняти 8-годинні, Я ВАС УБ’Ю!!!»
«Моя дівчина» закінчилася, і почалася «Просто моя уява» [261] . Я вирушив на звуки музики, до пропахлої хворобою спальні. Ел лежав у ліжку. Доволі спокійний на вигляд. Наприкінці з куточків його заплющених очей викотилося по єдиній сльозинці. Доріжки після них усе ще залишались вологими й зблискували. Мультидисковий CD-плеєр стояв зліва, на нічному столику. Там же лежала записка, поверх якої стояв слоїк з-під пігулок. Слабеньке таке прес-пап’є, воно скотилося б від найменшого протягу, бо слоїк був порожнім. Я подивився на сигнатуру: оксиконтин, двадцять міліграмів. Узяв записку.
261
«The Temptations» — сформований 1960 року вокальний гурт, який існує й зараз; «My Girl» (1964) — їхній перший великий хіт, «Just My Imagination» — хіт 1971 року.
Вибач, друже, не міг терпіти. Завеликий біль. Ти маєш ключа до харчевні і знаєш, що тобі робити. Не дури також себе, ніби ти матимеш нові шанси, занадто багато чого може трапитись. Зроби все добре за першим разом. Можливо, ти ненавидиш мене за те, що я втягнув тебе до цієї справи. Я на твоєму місці саме це й відчував би. Але не відступайся. Прошу, не роби цього. Бляшана скринька під ліжком. В ній лежать ще $500 чи близько того, які я був приберіг. Години за дві після того, як Доріс мене знайде вранці, землевласники, мабуть, опечатають харчевню, тому все мусить статися цього вечора. Врятуй його, гаразд? Врятуй Кеннеді, і все зміниться.
Благаю.
«Сучий ти сину, — подумав я. — Ти знав, що я можу передумати, і ось таким от чином позбавив мене цієї можливості, авжеж?»
Звісно, я схилявся до того, щоб передумати. Але думки — це ще не рішення. Якщо він гадав, що я ввімкну задню, він помилявся. Зупинити Освальда? Звісно. Але Освальд наразі абсолютно другорядна ціль, частина таємничого майбутнього. Кумедно звучить, якщо думати про 1963 рік, але цілком справедливо. Родина Даннінгів — ось кого я мав на думці.