11/22/63

Кінг Стівен

— Залишайтеся вечеряти, Джордже, — запросила Марні. — Я приготувала боби з сосисками.

Ну, я й залишився, а потім ми дивилися новини по маленькому настільному телевізору Каллемів. Під час полювання трапився невеличкий інцидент у Нью-Гемпширі, але жодного в Мейні. Я дозволив Марні умовити себе на другу порцію її яблучного пирога, хоча був уже такий переповнений, що ледь не репнути, а потім підвівся й щиро подякував їм за гостинність.

Енді Каллем простягнув мені руку:

— Наступного разу ми зіграємо безплатно, згода?

— Будьте певні. — Не буде в нас наступного разу, й мені гадалося, він і сам це розумів.

І його дружина теж це розуміла, як виявилося. Вона перехопила мене у той момент, коли я вже сідав до свого автомобіля. Дитину вона закутала в ковдру і начепила їй на голову шапочку, але сама Марні була без пальта. Я бачив її віддих, бачив, як вона тремтить.

— Місіс Каллем, повертайтесь в будинок, поки не застудилися на смер…

— Від чого ви його врятували?

— Прошу?

— Я знаю, що ви заради цього приїхали. Я молилася про це, поки ви з Енді грали там, на веранді. Господь дав мені відповідь,

але не всювідповідь. Від чого ви його врятували?

Я поклав долоні їй на тремтячі плечі і подивився в її очі.

— Марні… якби Господь хотів, щоби ви знали все, Він би напевне вам все повідав.

Раптом вона обхопила мене руками і стиснула в обіймах. Здивований, я теж обняв її. Затиснута між нами крихітка Дженна радісно захихотіла.

— Що б воно не було, я вдячна вам, — прошепотіла Марні мені у вухо. Від її теплого дихання мене обсипало морозом.

— Ходи до хати, любонько. Бо геть замерзнеш.

Прочинилися передні двері. На ґанку з бляшанкою пива з’явився Енді.

— Марні? Марн?

Вона відступила. Очі великі, темні.

— Господь привів до нас янгола-охоронця, — промовила вона. — Я не розкажу нікому, я триматиму це в душі. Я розважуватиму про це в своєму серці. — І вона поспішила доріжкою туди, де на неї чекав її чоловік.

«Янгол». Я почув це вже вдруге і зважував це слово у серці, лежачи тієї ночі в своєму котеджику, очікуючи на сон, і наступного дня, коли дрейфував у каное тихим недільним озером під холодним синім небом, що схилялося в бік зими.

Янгол-охоронець.

У понеділок сімнадцятого листопада я побачив, як вихряться перші сніжинки, і сприйняв це як знак. Я спакувався, поїхав до селища Себаго і знайшов містера Вінчела, той пив каву з пончиками в кафе «Лейксайд» (у 1958 році народ їв багато пончиків). Я віддав йому ключі, сказавши, що чудово провів час, відновив собі сили. Лице його освітилося.

— Це добре, містере Емберсон. Так воно й мусить бути. Ви заплатили до кінця місяця. Дайте мені адресу, за якою я можу вислати вам відшкодування за два невикористані вами тижні, чек я покладу до конверта.

— Я не маю цілковитої певності, де саме перебуватиму, поки начальство в центральному офісі не вирішить цього своїм корпоративним розумом, — відповів я. — Але я обов’язково вам напишу. — Мандрівники крізь час часто брешуть.

Він простягнув мені руку.

— Приємно було вам прислужитися.

Я її потис.

— Мені у вас було не менш приємно.

Я сів за кермо й вирушив на південь. Тієї ночі я ночував у бостонському «Паркер-хаусі» [294] , попередньо побувавши в знаменитій «Бойовій зоні» [295] . Після тижнів миру на Себаго неон різав мені по очах, а натовпи завзятих гуляк — здебільшого молодих, переважно чоловіків, чимало з них у військовій формі — породили в мені агорафобію й водночас ностальгію по тих мирних вечорах у західному Мейні, коли крамниці закриваються о шостій, а після десятої припиняється всякий рух на дорогах.

294

«Parker House» — існуючий з 1855 року готель в історичній частині Бостона, знаменитий тим, що у 1911–1913 рр. у його кухні працював пекарем майбутній президент В’єтнаму Хо Ші Мін; у цьому готелі часто зупинявся ДжФК, і в тамтешньому ресторані він зробив пропозицію Жаклін.

295

Combat zone — район розваг для дорослих у колишньому Бостоні, прозваний так пресою через високий рівень в ньому злочинності та завдяки клієнтурі, більшість якої становили солдати й військові моряки.

Наступну ніч я провів у готелі «Гарингтон», в Окрузі Коламбія [296] . Через три дні я вже був на західному узбережжі Флориди.

Розділ 12

1

На південь мене вело шосе № 1 [297] . Я попоїв у багатьох придорожніх ресторанах з обов’язковою «маминою домашньою кухнею», у тих закладах, де «Блакитна спецтареля», включно з фруктовим салатом на початок і тортом з морозивом на десерт, коштувала вісімдесят центів [298] . Я не побачив жодної вивіски фаст-фуду, якщо не рахувати закладів Говарда Джонсона з їхніми 28-ма смаками і Простаком Саймоном [299] на логотипі. Я бачив загін бойскаутів, які на чолі зі своїм скаутмайстром стерегли багаття з опалого листя; я бачив жінок у комбінезонах і калошах, котрі знімають білизну серед раптом спохмурнілого дня, коли ось-ось почнеться дощ; я бачив довгі пасажирські потяги з назвами «Південний літун»та «Зірка Тампи»,що мчать у ті американські землі, куди не вільно сунути зимі. Я бачив старих, котрі смокчуть свої люльки, сидячи на лавах на майданах маленьких міст. Я бачив мільйон церков і цвинтар, де щонайменше сотня вірян стояли колом навкруг ще розкритої могили й співали «Старий грубий хрест» [300] . Я бачив людей, які будують стодоли. Я бачив, як люди допомагають людям. Двоє таких у пікапі зупинилися допомогти мені, коли зірвало кришку радіатора в мого «Санлайнера» і я поряд з ним, поламаним, стояв на узбіччі дороги. То було у Вірджинії, близько четвертої

дня, і один з них спитав у мене, чи маю я місце, де мені переночувати. Я можу собі уявити, що схоже на це могло траплятися і в 2011 році, але з натяжкою.

296

District Columbia — формально-юридична назва столиці США м. Вашингтон з околицями, територія якої не входить до складу жодного штату; «Harrington» — тризірковий готель, розташований між Капітолієм та Білим домом.

297

Автострада завдовжки 3825 км, що пролягає вздовж Атлантичного узбережжя США: від канадського кордону в Мейні на півночі до острова Кі-Вест на південному кінці Флориди.

298

Blue Plate Special — в американських закладах харчування так називається недорога страва, де мусить бути м’ясо або риба та три види овочів (все подається на одному блюді).

299

Howard Johnson’s — заснована 1925 року мережа ресторанів та мотелів (до 1970-х найбільша в США), що славилася своїми 28 сортами морозива; Простак Саймон — герой старовинного англійського дитячого вірша.

300

«Old Rugged Cross» — популярна християнська пісня, написана 1913 року євангелістом Джорджем Беннардом (1873–1958).

І ще одно. У Північній Кароліні я зупинився заправитися у «Гамбл Ойл» [301] , а сам пішов до туалету, що містився за рогом. Там було двоє дверей і три таблички. Акуратними літерами виведено ЧОЛОВІКИна одній та ЛЕДІна другій. Третя табличка була вказівником на патичку. Стрілка показувала на зарослий чагарниками байрак позаду автозаправки. На ній було написано КОЛЬОРОВІ. Заінтригований, я пішов униз стежкою, рухаючись боком у тих місцях, де безпомилково вгадувалося зелено-буре, з масним блиском, листя отруйного плюща. Я сподівався, що матінки й татусі, котрі мусять проводити тут своїх дітей до бозна-якого туалету, що чекає на них десь там, внизу, спроможні розпізнати ці небезпечні кущі, бо наприкінці п’ятдесятих більшість дітей носили короткі шорти.

301

«Humble Oil» — заснована 1911 року в Техасі нафтова компанія, яка з 1973 року називається «Exxon».

Ніякоготуалету там не виявилося. У кінці стежки я побачив лише вузький ручай, через який було перекинуто дошку, що лежала на парі потрісканих бетонних стовпчиків. Чоловік, щоб йому помочитися, міг стати просто на березі ручаю, розстебнути ширіньку, і вперед. Жінка могла, тримаючись за якийсь кущ (звісно, якщо той не був ні отруйним плющем, ні отруйним дубом), сісти навпочіпки. На дошку слід було сідати тому, хто хотів похезати. Хоч би й у зливу.

Якщо я десь навіяв вам враження, що у 1958-му геть усе було, як у серіалі про Енді й Опі [302] , згадайте про цю стежку, окей? Ту, що веде крізь зарості отруйного плюща. І про дошку через ручай.

302

Шериф-удівець Енді та його син Опі — головні герої серіалу «Andy Griffith Show» (1960–1968), дія якого відбувається в добропорядному містечку в Північній Кароліні.

2

Оселився я за шістдесят миль південніше Тампи [303] , в містечку Сансет Пойнт. За вісімдесят доларів на місяць я винайняв собі хатинку-мушлю на найгарнішому (і найпустельнішому) пляжі з усіх, які я лишень тільки бачив. На моїй смужці піску стояло ще чотири подібних бунгало, усі такі ж скромні, як і моя хатка. Тих нуово-почварних дурно-маєтків, які, мов бетонні поганки, розрослися в цій частині штату пізніше, я не побачив там жодного. Був там супермаркет за десять миль на південь, у Нокомисі, і сонний торгівельний квартал у Вінісі [304] . Шосе № 41, яке тут називають Теміемі Трейл [305] , тоді скидалося радше на якийсь сільський шлях. Ним треба було їздити неспішно, принаймні з настанням сутінок, бо там полюбляли прогулюватися алігатори з броненосцями. Між Сарасотою та Вінісом ще траплялися фруктові ятки й придорожні міні-базарчики, стояла парочка барів, був і танц-хол з назвою «У Блекі». Поза Вінісом, братчику, ти здебільшого вже залишався наодинці сам із собою, принаймні поки не доїжджав до Форт-Маєрса [306] .

303

Tampa — місто на західному узбережжі Флориди (274 тис. мешканців у 1960 р.), адміністративний центр округу Гілсборо.

304

Nokomis, Venice — курортні міста в окрузі Сарасота, Флорида.

305

Tamiami Trail — прокладена у 1920-х рр. через заповідні території дорога Тампа-Маямі, завдовжки 425 км, найпівденніша частина федеральної траси 41.

306

Fort Myers — адмінцентр округу Лі, Флорида.