11/22/63
Шрифт:
За два ряди позаду, де разом сиділи всі шкільні спортсмени, ляскав себе по кульшах Ла-Дью.
— Ти потрясний, Косло! — заволав він.
Це викликало схвальні вигуки й сміх.
Трупа почала виходити на поклони: спершу футболісти-мешканці містечка, потім Керлі й дружина Керлі, далі Кенді зі Слімом і рештою фермерських наймитів. Аплодисменти почали трішки пригасати, але тут вийшов Вінс, щасливий, сяючий, і щоки в нього теж були ще мокрими. Майк Косло, човгаючи ступнями, наче в замішанні, вийшов останнім і, почувши, як викрикнула «Браво!» Мімі, почав її шукати очима в кумедному здивуванні.
Цей викрик підхопили інші, і скоро вже весь зал скандував:
— Браво! Браво!
Браво!Майк уклонився, махнувши своїй брилем так низько, що той промів по сцені. Випростався він уже усміхненим. Втім, то було дещо більше за просто усмішку; його обличчя було позначено тим щастям, що зарезервоване лише для осіб, котрим врешті даровано привілей сягнути самісінької вершини.
А тоді він закричав:
— Містере Емберсон! Піднімайтесь сюди, містере Емберсон!
Трупа взялася скандувати:
— Режисер! Режисер!
— Не гасіть овацію, — пробурчала поряд зі мною Мімі. — Йдіть, піднімайтеся туди, ви, бовдуре!
Тож я так і зробив, і аплодисменти загриміли знову. Майк обхопив мене, обняв і підважив, аж мої ступні відірвалися від підлоги, а потім знов мене поставив і здорово чмокнув у щоку. Всі розсміялися, включно зі мною. Ми всі вхопилися за руки, підняли їх до залу і вклонилися. Я слухав аплодисменти, і в той же час мені навернулася одна думка, від якої потьмарилося на душі. А в Мінську молодята зараз. Якраз дев’ятнадцять днів відтоді, як Лі з Мариною стали чоловіком і дружиною.
За три тижні перед тим, як школі закритися на літо, я поїхав у Даллас, щоби зробити кілька фотознімків тих трьох квартир, де мешкатимуть разом Лі з Мариною. Знімав я маленьким «Міноксом» [367] , тримаючи його в долоні так, щоб об’єктив проглядав між моїми двома розсунутими пальцями. Я почувався смішним — схожим більше на закутаного в плащ карикатурного персонажа з коміксу «Шпигун проти шпигуна»в журналі «Скажений» [368] , аніж на Джеймса Бонда, — але я вже був навчений обережно ставитися до таких станів.
367
Minox — супермініатюрний фотоапарат, створений 1936 року латвійським винахідником Вальтером Заппом (1905–2003), до 1943 р. випускався в Ризі, а з 1948 року в Західній Німеччині.
368
«Mad» («Скажений») — заснований 1952 року сатиричний журнал, який значно вплинув на розвиток вільної думки в Америці ХХ ст.; автором коміксу «Шпигун поти шпигуна» був відомий кубинський політичний карикатурист Антоніо Прохіас (1921–1998), котрий емігрував до США у травні 1960 р.
Повернувшись додому, я побачив припаркований біля бордюру небесно-блакитний «Неш» [369] Мімі Коркоран і її саму, вона якраз прослизала за його кермо. Побачивши мене, вона знову вилізла. Лице її напружилось у миттєвій гримасі — чи то болю, чи то зусилля, — але на під’їзну алею вона вже ступила зі своєю звичайною сухою усмішкою. Так, ніби я її чимсь здивував, проте в гарному сенсі. У руках вона тримала пухкий манільський конверт, у якому містилися сто п’ятдесят сторінок «Місця вбивства». Я врешті піддався її домаганням… але ж то трапилося лише напередодні.
369
«Nash» — бренд автомобілів, що випускалися заснованою 1916 року компанією «Nash Motors», котра після багатьох пертурбацій з 1987 року належить корпорації «Крайслер».
— Текст вам або страшенно сподобався, або ви не просунулися далі десятої сторінки, — промовив я, приймаючи конверт. — Де я вгадав?
Усмішка її, окрім того що відбивала подив, тепер здавалася ще й загадковою.
— Як і більшість бібліотекарів, я читаю швидко. Можемо ми зайти в дім, щоби про це поговорити? Ще навіть не середина червня, а вже так спекотно.
А таки так, вона спітніла, чого я раніше ніколи не бачив. А ще здавалося, ніби вона схудла. Не вельми добре як для леді, котра не мала жодного зайвого фунта ваги.
Сидячи у моїй вітальні з великими склянками кави з льодом — я в кріслі, вона на дивані, — Мімі викладала свої враження.
— Я розкошувала, читаючи той шматок, де йдеться про вбивцю, одягненого клоуном. Назвіть мене зіпсутою, але я отримувала задоволення аж до мурашок по тілу.
— Якщо ви зіпсуті, то й я теж.
Вона посміхнулась.
— Я певна, ви знайдете собі видавця. Назагал роман мені дуже сподобався.
Я відчув себе дещо ображеним. Нехай «Місце вбивства»було розпочато лише для камуфляжу, та чим глибше я занурювався в нього, тим важливішим ставав для мене цей текст. Він був немов моїми секретними мемуарами. Однією з умов самореалізації.
— Це ваше «назагал» призвело мені на думку фразу Александера Поупа… оте його, знаєте, «зганьби хисткою похвалою» [370] ?
— Я не мала зовсім такого на увазі. — А далі уточнення. — Просто, просто… чорт забирай, Джордже, це не те, чим ви мусили б займатися. Ваше призначення — учительство. А якщо ви опублікуєте таку книгу, жоден департамент освіти в США не візьме вас на роботу. — Вона зробила паузу. — Хіба що, можливо, в Массачусетсі.
Я не відповів. У мене відібрало мову.
370
Alexander Pope (1688–1744) — англійський поет, філософ, автор сатиричних епіграм; фраза «Зганьби хисткою похвалою, кинь приватний погляд скоса й, сам не хихотячи, усіх до того підучи» походить з його твору «Послання доктору Арбатнату» (1735).
— Що ви зробили з Майком Косло… що ви зробили дляМайка Косло — то найдивовижніше, найчудесніше з усього баченого мною в світі.
— Мімі, то не я. Він від природи тала…
— Я знаю, що в нього природний талант, це було очевидно з тієї миті, як він вийшов на сцену й відкрив рота, проте я вам скажу ще дещо, друже мій. Приблизно років сорок роботи в школах і шістдесят років життя навчили мене дечого, і навчили дуже добре. Артистичний талант є набагато більш звичайним явищем, аніж талант до виховуванняартистичних талантів. Будь-який родитель з важкою рукою може його зруйнувати, але виростити його набагато важче. Саме цей талант ви маєте, і то в набагато більшому обсязі, ніж той, що створив оце. — Вона поплескала по стосу аркушів на кавовому столику перед собою.
— Я навіть не знаю, що сказати.
— Скажіть «дякую» і похваліть мене за високу оцінку.
— Дякую. А цінність вашого напоумлення перевершує лише ваш приємний вигляд.
На ці мої слова знову повернулася її усмішка, тепер ще сухіша.
— Не перебільшуйте вашого захвату, Джордже.
— Так, міз Мімі.
Усмішка зникла. Вона нахилилася до мене. Сині очі за скельцями окулярів були величезними, затоплюючи все обличчя. Шкіра під засмагою в неї була жовтуватою, недавно ще тугі щоки позападали. Коли це відбулося? Помітив це Дік? Прикольне питання, як кажуть дітлахи. Дік не помічав на собі шкарпеток різного кольору, поки не знімав їх увечері. А може, й тоді ні.